Разом ми — океан, і разом ми зможемо!
Ми — древня нація, але молода держава. Українці майже три століття були в тіні російської імперії та відновили свою незалежність тільки після розпаду Радянського Союзу. І попри поширене переконання, що незалежність отримали задарма, заплатили за це високу ціну. Просто цю ціну, як завжди, несли конкретні люди. Серед них ті, які боролися проти тоталітарної радянської машини й так і не дожили до часу свого тріумфу.
Мене завжди захоплювала сила ідеї, яка пережила своїх творців та послідовників і кардинально переписала реальність. Не маю сумнівів: якби мені було не сім років, а хоча б трохи більше, то я була б серед учасників студентської Революції на граніті. Під час акцій «Україна без Кучми» я вчилася в ліцеї й не дуже про них знала. Але вже з Помаранчевої революції брала участь у всіх масових виступах на захист свободи. Бо без свободи не буде незалежності.
Навіть через призму власного життя мені очевидно, що ці 35 років незалежності були роками безперервної боротьби. Нічого не давалося легко. Введення в обіг гривні, запровадження малого герба — тризуба, — незалежні медіа та свобода слова, приватна власність на землю, Українська православна церква, вступ у СОТ чи укладення договору про Асоціацію з ЄС — усі ці зміни здобувалися надзусиллями. Ціну цих кроків демонструє доля В’ячеслава Чорновола, Вадима Гетьмана, Георгія Гонгадзе, Аміни Акуєвої, Андрія Парубія, Вікторії Рощиної й багатьох інших.
Якщо раніше цю непросту стежку свідомо обирала лише певна категорія людей, то після початку російської агресії кількість тих, хто став на захист свободи, зросла в рази.
Кожна нація має своє обличчя, і обов’язок чесних людей — його захищати. Нації, які втомлюються доводити свою ідентичність, зникають. І громадянин, зрештою, — це не просто людина з паспортом, це людина з відповідальністю. І передусім за свою свободу, без якої неможливий вільний розвиток її особистості.
Я згадую себе на Помаранчевій революції. Я, студентка юридичного факультету Університету імені Шевченка, пішла замість пар на Майдан, де вирував людський океан. І вперше відчула на суто фізичному рівні, що значить бути частиною більшого. Це сильне переживання одночасно кількох емоцій — гордості, любові та приналежності. Воно наповнює, додає сили й робить тебе кращим. Недарма через 10 років, уже на Революції гідності, щоб допомогти людям подолати страх та відчуття «вивченої безпорадності», з’явилася візуалізація «я крапля в океані». Так, я — звичайна людина, і тільки своїми зусиллями я не можу змінити цю ситуацію, але разом ми — океан, і разом ми зможемо. Звичайні люди можуть робити надзвичайні речі.
Щиро кажучи, я не знаю, що написати собі в минуле. Війна розірвала лінію часу та забрала простір для пауз. Слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу» обросли конкретними іменами. Тож на 35-му році незалежності я гостро відчуваю, що мій час оплачений. Хтось заплатив ціну й загинув за свободу, щоб інші могли жити. Єдине, що залишається, — жити та боротися так, що цей борг не зростав.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.
- Поділитися: