Лесь Курбас. Від революції в театрі до розстрілу за «буржуазний націоналізм»

Кидався під потяг і стрілявся через кохання

Лесь Курбас міг померти кілька разів, але доля вела його до російського урочища Сандармох, де його, як і багатьох митців Розстріляного відродження, уб’є радянська влада 3 листопада 1937-го.

Що ж сталося до цього? У родині мандрівних акторів Курбасів було шестеро дітей. Лише він, первісток, дожив до дорослого віку. Братів і сестер забрав туберкульоз, або, як тоді казали, сухоти. Пані Ванду, матір Леся, у трупі навіть називали Ніобою — персонажкою давньогрецькою міфу, яка постійно ховала своїх дітей.

Через це стосунки матері й сина стали надзвичайно близькими й теплими. Ванда Адольфівна «жила заради свого Леська»: мешкала разом з ним, їздила по всіх його театрах.

Вдруге він міг загинути, коли юнаком кинувся у Львові під потяг. Усе через нещасливе кохання. Досі невідомо, ким була та «пані К», в яку молодий театрал закохався без взаємності. Він — юнак, вона — заміжня, багата й експресивна, танцювала на столах. Курбас вирішив, що вона стане його дружиною, вже навіть встиг матері похвалитися. Та лишень бралася за голову.

Коли «пані К» разом з чоловіком виїхала зі Львова, юний Лесь кинувся під потяг. Пощастило, врятували.

Втретє ж він стрілявся. Знову через кохання. Катерина Рубчакова — яскрава красуня. Старша за нього на шість літ, мати трьох доньок і дружина вчителя Курбаса — Івана Рубчака. Але головне, що вона актриса. Навіть не актриса, а справжня примадонна театру «Руська бесіда». З Курбасом вони грають коханців — і в ньому навсправжки спалахують почуття. Коли ж освідчився, вона лиш розсміялася.

26-річний юнак залишив записку «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!» і вистрелив собі в серце з театрального пістолета.  Куля гарно змащена олією, тож капсулюється всередині й до серця не доходить. Львівські лікарі розітнули груди пораненому, але вирішили не ризикувати й залишити її на місці.

«З одного боку — звучить як легенда, що Курбас прожив все життя з кулею в серці. Та я дотримуюся версії, що це правда. Вхідний отвір у тілі є, а вихідного нема», — каже hromadske Ірина Мелешкіна, заступниця директора столичного Музею театрального, музичного та кіномистецтва.

Після спроби самогубства Курбас житиме ще 24 роки — прославить Україну і стане відомим на весь світ режисером і реформатором театру.

Актори готові працювати голодними та без оплати — аби з Курбасом

«Дивіться, щоб не покинув університету і не вступив до театру», — просить у 1907-му Лесева мати Хому Водяного, який їде навчатися з її сином на філософа до Відня.

Родина, у якій батьки й обидві бабусі грали на сцені, хоче, щоб Курбас здобув собі «нормальну професію». З такою умовою дають і гроші на навчання.

Однак Лесь потайки відвідує театральні вистави. Знайомиться із західною театральною культурою.

Коли вертається до Львова, йде працювати актором — і одразу на головні ролі. Заснував свій перший театр «Тернопільські театральні вечори». Тут він і режисер, і хореограф, і виконавець головних ролей. Такий натхненний, такий палкий, повний сил. Тоді його запрошує в Київ корифей українського театру Микола Садовський. 

Що таке театральний Київ 1915-го? Тут повно «горілчано-гопачних» театральних труп; а ще є російський театр «Соловцов», у якому постановки або про російських царів, або за п’єсами російських класиків.

Водночас тут перший і єдиний в підросійській Україні наш стаціонарний театр. Керує ним Микола Садовський — брат іншого корифея, Івана Карпенка-Карого. Грають переважно класику з народними танцями. Усе побутово і просто. Аж тут з'являється Курбас.

«Садовський усе життя віддав театрові, у якому московський цар не дозволяв українцям грати нікого, крім селян. Наші актори й самі не готові були, що Чехов чи Шекспір можуть звучати по-українському, — пояснює театрознавець Віталій Жежера. І зазначає:  — Навіть Леся Українка боялася давати Садовському свої п'єси. Як раптом з’являється Курбас, не схожий ні на кого. Його помітили. Актори, які хотіли модерного, нового українського театру, сказали: “Веди нас”. Так і почалася ця авантюра».

Пізніше Остап Вишня казав: «Якби Садовський знав, що вийде з тих запросин, він би, як Тарас Бульба, скочив на коня, вихопив шаблю й розрубав би Курбаса до самого сідла». Бо Лесь Курбас переломив усю історію нашого театру.Віталій Жежера, театрознавець

Тоді Курбас покинув корифеїв і відкрив «Молодий театр». Не мав для того ані приміщення, ані декорацій, ані костюмів. Актори служили в інших установах, самі скидалися на «Молодий» грошима. Режисер намагався виховати артиста нового світогляду, називав його «арлекіном з мисленням».

Він створив там атмосферу, за якої, не отримуючи ні копійки, напівголодна й погано одягнена молодь могла цілими ночами репетирувати нову постановку. Актори тут штудіювали історію літератури та філософію, мали постановки голосу, а ще фехтування, бокс, пластику, танець.

Курбас зробив неможливе. Увесь світовий репертуар, від Софокла до Ібсена, вперше прозвучав з української сцени — й відтоді ми вже менше комплексували. Тут починали всі, на кому потім тримався наш театр XX століття — і тримається досі. Віталій Жежера, театрознавець

Тяглість поколінь дійшла до сьогодення. «Ось живий ланцюжок: у Курбаса був учень Борис Тягно, а в того вчився Богдан Ступка. Таких прикладів багато. І ще цікава річ. У першому параграфі статуту “Молодого театру” сказано, що його мета — творити не “українофільську”, а європейську культуру», — зауважує Жежера.

«Березіль» і Курбас ламають усе старе

Наступні десять років Курбас проводить у Києві: цей період його творчості називають «експериментальним». Наприклад, він використав можливість людського тіла перевтілюватися в русі.

У виставі «Газ» глядач бачить, як актори починають рухатися так, що стає зрозуміло: вони — робітники заводу. Потім змінюють свої рухи — стають машинами, з якими до того працювали ті робітники. Далі вони перевтілюються в те, що виробляється на цьому заводі, — в газ. Людські тіла перетворюються на змію. А тоді вибухає вся будівля фабрики. Актори показують цей вибух, падаючи в рисунку, який для них намалював Курбас. Зрештою, актори стають жертвами того вибуху.

«І зараз це має дуже сучасний вигляд, а тоді про таке ніколи й не думали», — каже Вірляна Ткач, американська режисерка.

Курбас, якого запросили до Одеси знімати фільми (на жаль, жоден з них не зберігся — ред.), використовує у виставах елементи кіно!

Усі ці роки зухвалих дослідів передують створенню «Березолю» — головного дітища режисера.

У березні 1922 року Курбас позичає в поета Михайля Семенка кілька карбованців, аби оплатити оголошення в газеті «Пролетарська правда» про організацію мистецького об’єднання «Березіль».

Перед цим він оголосив конкурс на найкращу назву, призом у якому стала пляшка іспанського вина. Павло Тичина, з яким працювали разом, запропонував «Сад». Актори з нього сміялися: «Ми що садисти?»

Тоді сам Курбас пропонує свій варіант з перекладу вірша норвезького поета Б’єрнстьєрне Б’єрнсона. Хоча в оригінальному тексті йдеться про квітень, Курбас переклав його як березень.

Я вибираю «Березіль» —
Він ламає все старе,
Пробива новому місце,
Він зчиняє силу шуму,
Він стремить.

Зійшлись на «Березолі». Призове вино випили разом.

Невдовзі частина театру переїхала до Харкова — тодішньої столиці радянської України. Харків у 1920-х — це стрімка індустріалізація, спрямування в майбутнє, творення нового. Театр Курбаса — відповідний цьому: якраз про нові сенси, нові форми.

Хотів залучити до театру всю Україну

«Для Курбаса театр — це мистецтво, творчість, колектив однодумців. Водночас театр — це виробництво, — стверджує Ірина Мелешкіна з київського Музею театру. — “Березіль” охоплював багато різних інституцій, які в українському театрі з'являються вперше. Він прагне створити досконалу театральну організацію».

Йдеться про шість режисерських майстерень, що діяли в різний час. Одна з них — про дитячий театр, інша — про досвідчених авторів. Їхні вистави мали грати в театрах, а за виторг від квитків існували б інші майстерні, які грошей не приносили. Курбас хотів, щоб обов’язково були сільські театри, театри з аматорами. Він хоче залучити до театру все населення України.

У нього була лабораторія, де він особисто виховував молодих режисерів. Школа акторів. А ще музей — Лесь наперед розумів, що це буде цікаво майбутнім поколінням.

Тепер в Україні є багато предметів для виставок, пов’язаних з «Березолем». Він запроваджує анкету, де у читачів питають: чи зрозуміли зміст п’єси, якої ви думки про гру акторів, декорації, костюми, музику, освітлення сцени, чим відрізняється наш театр від інших театрів — загалом запитань на два аркуші.

«Курбасу був треба високоінтелектуальний глядач», — зауважує пані Ірина.

Період з 1922 року по 1933 рік — час, відведений Курбасу як реформатору українського театру. Ті, хто був з ним у той період, до скону називали себе «березольцями».

Будинок «Слово»: мама, мавпочка і я

У харківському будинку «Слово» Лесь Курбас мешкав з мамою і дружиною — актрисою Валентиною Чистяковою. Вони познайомилися в Києві. 18-річна дівчина втекла сюди з москви з батьком — оперним співаком Большого театру. Збиралася стати танцівницею. Курбас щодня проходив повз її заняття з балету — закохався без тями. Вони повінчалися в Андріївській церкві в Києві. Свідком з боку нареченого запросили поета-футуриста Михайля Семенка.

Курбас називав її «мавпочкою» за пластичність і рухливість. Валентина вивчила українську і стала українською актрисою, причому зіркою. І не завдяки протекції чоловіка. Її брали у провідні театри вже після його смерті.

У будинку «Слово» його можна побачити чи пізно вночі, чи рано-вранці, перед пробами. Тим часом він був радіоаматором — сконструював собі програвач (у магазинах їх ще не продавали) і ловив ночами західні мистецькі хвилі. Грав на фортепіано, малював. Знав 8 мов: англійську, норвезьку, шведську, німецьку, давньоєврейську, польську, санскрит, французьку та італійську. Навмисно не користувався російською.

Обожнював книги, одна з кімнат у «Слові» була повністю ними завалена. А ще раніше, у якомусь із міст, де жив до Харкова, його квартиру пограбували. Про це сказала сусідка, зустрівши на вулиці. Режисера цікавило лише одне: чи взяли книги? «Та кому вони потрібні», — зневажливо кинула жінка, а Курбас аж повеселів. Ще якось виміняв на рідкісну книжку дорогу зимову шапку.

Мало з ким дружив. Нерозлучний був хіба з Миколою Кулішем. Пізніше про них напишуть у книзі про українських культурних діячів: «Чим був у галузі театру “Березіль”, створений Лесем Курбасом, тим у галузі драматургії був Микола Куліш. В особі Куліша “Березіль” знайшов свого драматурга, і Куліш в “Березолі” — свій театр».

Влучно про це сказано в документальному фільмі «Будинок “Слово”».

Куліш був створений для Курбаса, а Курбас — для Куліша. Але в житті вони були навдивовижу різні. Курбас — денді, одягнений за останньою модою, Куліш — абияк. Куліш був не проти перекинути чарочку найвульгарнішої горілки та закусити цибулиною й огірком. Курбас вживав тільки біле сухе вино і заїдав виключно підсмаженим солоним мигдалем.з документального фільму «Будинок “Слово”», реж. Тарас Томенко

Щоправда, Курбас не був витонченим цінителем алкоголю. Його батько спився, і це Лесеві боліло. А якщо вже треба було для формальності перехилити келих, вибирав вино.

Катували, щоб зізнався у вбивстві

20-ті роки минулого століття — часи українізації. На вулицях колись цілковито зрусифікованого Харкова скрізь лунала українська мова — нею відповідали й у кожній державній установі. Люди тут почали вільно мислити й творити. Глядачам Курбасових вистав були цікаві нові письменники та сучасні художники. Для них москва і росія — уже не центр світу.

Життя в тодішній столиці радянської України стояло під знаком стихійної українізації, а українське мистецтво буйно процвітало. Були це найкращі роки розвитку нашої культури, росту нової, молодої, поступової української інтелігенції, по якій невдовзі слід загинув.зі спогадів режисера Володимира Блавацького

У москві цей стрімкий поступ української культури вважають небезпечним. Курс на українізацію згортають. Почнуть з арештів митців, а довершать репресіями та Голодомором. «Не лише хочуть заткнути голоси, а так дати цій Україні, щоб хребет зламався», — каже театрознавиця Ірина Мелешкіна.

У музеї, де постійно діє виставка «Лесь Курбас: людина-театр», Мелешкіна підводить до вітрини: фотографія Курбаса відразу після арешту у грудні 1933-го. Такий вродливий — з тих чоловіків, які з віком лише кращають. І такий розгублений.

«На інших фото вже помітно, що його катували: на обличчі — синці, вирви», — зітхає музейниця.

За два місяці до цього його вигнали з «Березолю» і позбавили звання народного артиста України. За націоналізм і відрив театру від російської драматургії. Арештували ж, звинувачуючи у намірі вбити Павла Постишева — другого секретаря Центрального комітету Комуністичної партії України й організатора Голодомору.

Незадовго до цього вони балакали. Постишев викликав Курбаса до себе:

«Ви єдиний режисер в Україні, здатний створити справжній професійний театр. Але для цього ви повинні рішуче публічно засудити минуле (тобто Хвильового і Скрипника, які наклали на себе руки — ред.). І озброїтися ентузіазмом до нашої нової доби».

Курбас відповів: «Я своє минуле не засуджуватиму. Мені пізно міняти погляди. Яким ентузіазмом маю сьогодні озброїтися, коли четвертий день дорогою на роботу, переступаю через труп померлої від голоду жінки?»

«Мені вас шкода», — усміхнувся Постишев.

«Мені вас теж», — видихнув Курбас.

Павло Тичина начебто відреагував на переказ цієї розмови так: «Куди преться Курбас? Нехай пристосується». А сам написав вірш «Партія веде» — аби його не репресували. Після виходу вірша у народі склали римовані рядки: «А Тичина, наш поет, також ходить у клозет. Але сам він не іде — його партія веде».

Після арешту Курбас спершу відкидає дикі звинувачення: «Винним себе не визнаю». Після двох тижнів тортур уже зізнається, що хотів убити Постишева разом з іншими партійними діячами під час прем'єри в театрі. Також у тому, що є учасником «контрреволюційно-терористичної Української військової організації».

Йому дають п'ять років на Соловках. Це за 160 км від Полярного кола. За рік забирають і Куліша. Того засуджують на десять років.

Убили однією кулею з Кулішем?

Якщо Куліш уже зрозумів, що залишиться на засланні, то Курбас спершу щиро надіявся, що повернеться в Україну й творитиме далі. 

«Він був Феніксом, що постійно відроджувався», — каже пані Ірина.

Йому не давали важких робіт і навіть дозволили створити свій театр. Він ставив вистави для тюремної верхівки. Одна була про «злодіїв у законі». Начебто він запросив для неї не професійних акторів, яких не бракувало в засланні, а справжніх бандитів і повій.

1937-й — рік тотального терору. У таборі посилюють режим. У частини засуджених завершуються терміни покарання. Однак у кремлі не хочуть повернення активних українців додому. До кожного табору направляють план: скільки людей треба розстріляти. Їм фабрикують нові справи.

У театральному музеї під склом дивлюся розстрільні списки, надруковані на машинці. У шапці документа йдеться, що українські «буржуазні націоналісти», засуджені раніше за «контрреволюційну шпигунську діяльність» в Україні, цю свою діяльність продовжили.

«У справі звинувачені: номер 178. Курбас Олександр Степанович, 1887 року народження, народжений у Галіції, у місті Самбір, службовець, режисер, освіта вища, колишній соціал-демократ».

І вже в наступній колонці: «Курбас Олександр Степанович — розстріляти».

І поруч вручну — ✔.

За легендою його вбили з Кулішем однією кулею — щоб зекономити набої.

Дружина Леся отримала повідомлення про його смерть лише у 1961-му. У ньому вказано, що чоловік помер від крововиливу в мозок 15 листопада 1942 року. Радянська влада після смерті Сталіна відписувала родинам жертв про кончину від найпоширеніших хвороб.

Чистякова так і не дізнається,  що сталося з її чоловіком насправді.

Жінка помре у 1984 році, а дослідники встановлять правду лише через десятиліття. 

Цей матеріал — із циклу статей hromadske про митців Розстріляного Відродження.