Як «азовець» після полону став айтівцем і знайшов своє щастя

«Це морська охорона: ми контролювали наш район, перевіряли судна, щоб чужі не запливали, браконьєрів ловили. Наприклад, є в людей ліцензія на вилов бичка, а іншої риби дозволяється прилов не більше ніж 10%, а ми товстолоба, камбалу в них знаходили ящиками або й осетра, якого ловити взагалі заборонено. За одну голову штраф у ті часи був 50 тисяч гривень», — згадує Олександр. Він за своїм бажанням розмовляє українською, яка йому не завжди легко дається: робить паузи, щоб подумати.

Повномасштабне вторгнення застало чоловіка в Бердянську.

«Наш підрозділ не можна назвати бойовим, наше завдання — патрулювати води, а зброя страшна лише для поодиноких порушників кордону, та й то годиться хіба для попереджувального пострілу. Воювати з кораблями на морі ми не могли», — пояснює, чому його підрозділ не відправили відразу на відбиття ворожих атак.

У Маріуполь він повернувся буквально за кілька днів, але вже не зміг потрапити додому. За наказом мав перебувати в частині — виконувати поставлені завдання. А тим часом його дружина, син, мама й бабуся, що жили в трьох квартирах одного під'їзду, ховалися від обстрілів в підвалі найближчої школи. Це врятувало їхні життя.

«Мій будинок розташовувався на одній із центральних вулиць — на  Морському бульварі, що тягнеться вздовж моря. Будинок довгий. Спершу прилетіло в середину, а друга авіабомба зруйнувала мій під'їзд, він просто обсипався до самого низу. Якщо зараз подивитися за оновленими картами Google, то там є слід від мого будинку. А його самого не залишилося зовсім», — Олександр зітхає.

Але про це він дізнався пізніше, бо мобільний та інтернет-зв'язок не працювали. Лише за кілька тижнів довідався, що рідні евакуювалися в кінці березня. До того росіяни розстрілювали всі зелені коридори й пішки було не вибратися. Мама й бабуся виїхали з волонтерами автобусами через Ростовську область росії до Німеччини.

З дружиною ситуація сумна. На момент вторгнення вони вже не вважали себе парою, були на межі розлучення, але син став заручником обставин — мама вивезла його в окуповану частину Запорізької області, до своїх батьків. Там вони й досі. 

Олександру важко, бо нині він не спілкується з 12-річним сином:

«Я військовий, був у полоні (про це згодом — ред.), перестав дзвонити й писати ще у 2023 році, коли мене обміняли, щоб не створювати їм проблем. Чим його напічкують, здогадатися неважко, виховують ватником. Колишній там нормально, усі мої доводи про майбутнє дитини вона чути не хотіла».

«Азовсталь», полон і формула виживання

Навесні 2022-го штаб частини, у якій служив Барабанов, базувався на судноремонтному заводі. Командир спільно з керівництвом полку «Азов» розподіляли людей групами по 15-20 осіб, які висувалися на позиції й утримували місто.

«Ми стояли пліч-о-пліч з “азовцями” — натренованими хлопцями елітного загону спеціального призначення Нацгвардії. Були їм як підмога. Нас усіх з часом видавлювали з позицій, бо сили надто нерівні. І от ми відкотилися до “Азовсталі” — до середини міста. Там багато бункерів, ходів підземних, що за місто вели, але їх поступово бомбами перебили. Наш бункер розташовувався біля шлакової гори, з самого краю, по її схилу можна було до нас злізти. Наше завдання — контролювати, щоб цього не зробили вороги», — згадує тижні протистояння військовий.

У середині травня його, як і решту бійців, вивели в полон. Олександру пощастило: він був цілим, здоровим, і факт його виходу в полон зафіксували працівники Червоного Хреста. Таке траплялося вкрай рідко. Барабанов заповнив анкету, у якій зазначив контактні дані своїх родичів. Він вказав телефон матері, яка на той час перебувала вже в безпеці в Європі.

Спершу військового привезли в Оленівку Донецької області, а за день до теракту перевели у Свердловськ на Луганщині. У колонію загального режиму.  

«Зеків тримали окремо. А нас — по 150-200 людей в бараці. Охорона, а набирали її з місцевих, ставилася до нас по-різному. Молодим, у яких у 2014-му ще вітер у голові гуляв, так промили мізки пропагандою з тєліка, що вони сміялися з нас, лупцювали, виставляли роздягнених на мороз, назад заганяли дубинками. Вважали нас ворогами. А от дорослі, які пам'ятали Україну, пам'ятали життя до окупації й з якихось причин залишилися на цій території, були людянішими. Не били, спілкувалися нарівні, без зневаги, коли лив дощара, не тримали надворі, дозволяли мати нитки, голки», — розповідає Олександр про найважчий період свого життя.

Уточнює: найскладніше — невизначеність. Ув'язнені знають свій термін: умовні п'ять років. Він колись добіжить кінця — і людина вийде на волю. А для українського військовополоненого майбутнє його туманне.

«Я для себе зрозумів, що якщо ти в такій ситуації, то потрібно жити тією буденністю, яка є. Не думати, що ти ніколи не вийдеш, але й не вважати, що вийдеш скоро. Жити одним днем. Я навчився помічати речі, на які ніколи не зважав, бо вони просто існували завжди. А коли їх відібрали, то став радіти: сонечку, переміщенням зірок. З побратима вечорами вгадували, з якого боку зійде місяць».

Через дев'ять місяців його обміняли. За яким принципом він потрапив у списки, не здогадується. Ніхто з його знайомих, які пройшли полон та обмін, уявлення не мають, як і кого саме обирають.

Полонених доставили додому літаком — очевидно, через Білорусь. Він не бачив цього, бо, як завжди у таких випадках, українським військовим замотують очі скотчем поверх шапки.

На зустріч приїхала мама Олександра.

А через кілька місяців після шпиталів та реабілітаційних центрів він повернувся на службу. У 2023-му ще не було ухвалено закону про мобілізацію, який би скасовував службу колишніх військовополонених чи робив її можливою за бажанням. Ніс службу на блокпостах, а за рік звільнився.

Одружився й пішов вчитися в IT 

Що ж далі?

«У мене були плани такі: потрібно кудись рухатися, треба працювати — і працювати там, де хотітиметься», — каже Олександр. Саме в той час він зустрів свою нинішню дружину Вікторію, вони помандрували Україною, відвідали родичів у Європі.

Цікаво, що до знайомства і чоловік, і його обраниця розмовляли російською, а тут якось враз домовилися перейти на українську, бо мова «жива тільки тоді, коли ми нею розмовляємо».

Водночас він задумався про IT-сферу, про яку мріяв із юності. Десь вичитав, що ветерани можуть безоплатно навчатися, і знайшов Mate academy — онлайн-академію ІТ-професій.

«Їх підтримує Мінцифри, а також Український ветеранський фонд і Veteran Hub. Я зв'язався, розмова була через відеозв’язок. Мені пояснили, що платити не треба. Я записався на курси з Python. Спершу було вкрай важко: я давно не вчився, тема для мене нова, мізки закипали й просто волали: “Відчепись!”. Програма насичена, запам’ятовувати багато. Але потроху-потроху мій іржавий велик поїхав. Ще збивало з пантелику те, що навчання безоплатне, тобто я міг кинути й нічого б не втратив. А ті, хто платив гроші, після навчання мали влаштуватися на роботу і виплачувати борг із зарплати. Такий договір», — коментує своє навчання ветеран.

Після чотиримісячних курсів академія рекомендувала його своїм партнерам. І зараз він працює айтівцем у компанії з розробки програмного забезпечення, яке націлене на допомогу обороноздатності країни. Робота офіційна, є соцпакет.

Зараз Олександр задоволений своїм життям, бо він на шляху, про який мріяв, бо в нього виходить ним іти, хоч це дається дуже  непросто.

Крім нього, ще 42 випускники-ветерани академії будують карʼєру в ІТ, і кожна історія надихає й дає віру в те, що люди мають можливість знайти себе в цивільному житті після служби.

Що він порадить іншим хлопцям, які з різних причин звільнилися зі служби, запитала я наостанок розмови.

«Важко повернутися до цивільного життя, інколи військові взагалі не розуміють, навіщо це їм. Особливо якщо мають якісь каліцтва. Я можу радити лише тим, у кого схожі зі мною обставини, — поставити мозок на місце, бо головне — це здоровий глузд. А далі подумати, що зараз такий час, що не можна здаватися, бо пройдено вже такий шлях, переборені настільки тяжкі обставини. Визначатися: що я хочу, для чого жити? Оця ціль дасть сили  міняти щось. Рухатися. Хоч невеликими відрізками, аби лиш не зупинятися», — констатує ветеран.