«Повернутися в Маріуполь — це як приїхати на кладовище». Історія родини тероборонця з «Азовсталі»

«Море любили всі»

Для Євгенії Васильєвої море завжди було місцем спокою. Після роботи вона приїжджала на узбережжя подихати морським повітрям. А коли 2022-го змушена була покинути рідний Маріуполь і перебратися до Запоріжжя, моря їй дуже бракувало. 

До 7 років Євгенія мешкала в Лівобережному районі поблизу «Азовсталі». На цьому заводі працював її тато. Та в перший клас пішла в іншому районі міста. Там у 10 класі зустріла свого майбутнього чоловіка. Вони жили в одному будинку, але довгий час не перетиналися. «До знайомства ми одне одного наче не бачили у дворі. А в січні 24-го виповнилося вже 18 років, як ми знайомі», — каже Євгенія.

Нове свято в Маріуполі

2014-го, коли на сході країни почалася війна, Васильєви чекали на дитину. Вони якраз їхали до Донецька на УЗД, коли озброєні бойовики вивішували над адмінбудівлями триколори. То був їхній останній візит до Донецька. Відразу після цього сепаратисти почали перекривати дороги та встановлювати блокпости. 

Неспокійно було і в Маріуполі. Місцеві колаборанти готувалися до так званого «референдуму».

«Вони стояли під місцевою радою. Я спочатку їздила на автобусі повз них на роботу та з роботи. Ми сприймали їхні акції як якусь дурню, але розуміли, що росія має якийсь вплив на це», — згадує Євгенія весну 2014-го в рідному місті.

9 травня, на день народження Валерія, в Маріуполі відбулися зіткнення — бойовики штурмували будівлю управління МВС. Тоді загинули 6 українських службовців. 

«Я тоді сиділа вдома, бо було небезпечно їздити на роботу. Мені просто було страшно, бо я була вагітна, я думала про свою дитину. Але і після цього не було думок їхати з Маріуполя. “ДНРівці” сиділи в кількох будівлях, але переконання, що вони окупують усе місто, не було», — розповідає Євгенія.

13 червня Маріуполь звільнили від бойовиків. Для родини Васильєвих цей день став новим маленьким святом. Невдовзі у них народилася Злата. 

24 серпня Євгенія почула в новинах, що почалися бої за Новоазовськ (місто за 26 км на схід від Маріуполя, і за 10 км на захід від державного кордону). Тоді росіяни таки зайшли в місто, а маріупольці вийшли на патріотичну акцію, на ній була і Євгенія. 

«Це було 30 серпня. На Східному (мікрорайон Маріуполя) влаштували ланцюг єдності. Ми всі були з прапорами, а я ще й на 8 місяці вагітності. Було трошки страшно, але я хотіла донести, що маріупольці підтримують Україну. Щоб світ це побачив і, можливо, вплинув на росію. І хоч ми були російськомовні, але це не означало, що хочемо до росії», — пояснює Євгенія свою мотивацію вийти на мітинг.

Чоловік готував тривожну валізу

Певний час Васильєви працювали в банківській сфері. Та 2017-го Валерія, офіцера запасу, призвали на службу. По завершенню строкової служби він підписав контракт і до січня 2022-го працював у місцевому військкоматі. Коли формували 109 донецьку бригаду тероборони, перевівся на посаду заступника начальника штабу бригади.

В середині лютого 2022-го Валерій почав збирати дружині тривожну валізу. Євгенія називала його панікером, їй не хотілося вірити, що почнеться велика війна.

«Він клав для мене в валізу все, що вважав за потрібне: документи, кофти теплі, шкарпетки, запасні сірники, свічки, батарейки. У мене навіть думок не було щось додавати, була певна розгубленість, коли на це дивилась. До останнього хотілося вірити, що це не знадобиться», — розповідає Євгенія.

Багато тих речей і фотографій так і залишаться в їхній квартирі. Родинні знімки їм ніхто ніколи вже не поверне, і через це жінці дуже гірко. 

У коридорі спокійніше, ніж у підвалі

Вночі 24 лютого Валерію подзвонили зі служби. Євгенія не вірила новинам, які читала в інтернеті. Коли проводжала чоловіка, не могла вимовити ні слова. Обнялися мовчки.

Жінка розбудила доньку. О 7-й ранку за ними приїхав свекор, щоб забрати до себе. Вони мешкали в будинку з укриттям — думали, там усім буде безпечніше. Перші дні спали в коридорі, а 11 березня перебралися до підвалу. 

Остання зустріч із чоловіком

На початку березня в Маріуполі зник мобільний зв’язок. 2 березня Євгенії передали лист від чоловіка. Написане її шокувало.

«росіяни вже під Мангушем (12 км на захід від Маріуполя). Я не могла зрозуміти: як так швидко? Я не пам’ятаю з тодішніх новин, що росіяни зайшли з Криму. І от того дня стало страшно від того, що окупанти вже близько».

За тиждень Валерій приїхав до них, і це була остання зустріч на наступні довгі місяці. «У нас було лише 5 хвилин. Мені найбільше запам'яталось, як я тримала його за руку, а слів бракувало», — згадує жінка.

росіяни знищують дитинство

13 березня до підвалу зайшов сусід і повідомив, що у дворі — російський танк. Євгенія сприйняла це за глузування з неї: дехто з присутніх мав проросійські погляди, вона ж сиділа у кофті чоловіка з українським гербом на грудях. Але звуки бою, що звучали з вулиці, підтвердили — росіяни поруч. 

Євгенія швидко переодягнулася, а свекруха побігла у квартиру сховати прапор, українську символіку та фотографії. Спочатку росіяни прийшли в підвал з продуктовими наборами. Потім зробили рейд квартирами — перевірити, чи не лишилися там українські бійці.

«росіяни сиділи в нашому під’їзді. Злата не могла ходити в туалет у підвалі, і дуже боялася йти у квартиру через росіян. Ми проходили повз них, опустивши голову, щоб навіть не бачити їх», — згадує Євгенія.

Одного дня приїхав дід Валерія і повідомив, що квартира Євгенії згоріла. 

«Злата це почула. У мене досі у вухах цей дитячий голос: “Мамо, а як же моє ліжечко, а як же там мої іграшки?”. У неї була гарна кімната, така дівоча, нові меблі, багато іграшок. Одна дитина, все вкладали в неї. І от цей дитячий сум… Я їй пояснила, що головне, щоб тато повернувся, щоб закінчилася війна, і що потім у тебе все буде ще краще, ніж було», — розповідає жінка.

В інший день Євгенія написала на руці Злати «II(+)». Доньці пояснила, що це на всяк випадок — просто щоб знали її групу крові. Навколо літаки скидали бомби, у будинках поруч обсипалися цілі під’їзди. 

Весь час, що вони сиділи в підвалі, Злата обнімала свого собаку Льову — це її заспокоювало. Згодом Льова перетворився на Левка, родина більше не хотіла називати улюбленця на російський манір.

Виїзд із Маріуполя

15 березня Євгенія з родичами чоловіка вирішила виїжджати з Маріуполя. На машину почепили білі ганчірки, напис «Діти» і вирушили в бік Запоріжжя. Кожні 200 метрів у місті зупинялися на російських блокпостах. Їм пощастило, що свекор народився в росії, це було зазначено в його паспорті. Окупанти вітали їх зі звільненням. Але на одному блокпості свекра роздягнули — перевіряли наявність татуювань, а у жінок оглядали пальці — чи вони не снайперки.

«Коли побачили військових з українським прапором, то одразу відчули полегшення. Одразу з’явилися сльози радості. Ми вийшли з машини, почали всіх обіймати, повіддавали їм усі наші солодощі», — згадує Євгенія.

Їй не вірилося, що історія, яка колись сталася з її прабабусею — вона під час Другої світової війни виїжджала з дітьми — тепер повторюється з нею. 

Чоловік у полоні

Євгенія з донькою зупинилися в Запоріжжі. Про чоловіка вона нічого не знала. Наприкінці березня від його побратима прийшло повідомлення, що Валерій живий. Деякий час подружжя підтримувало зв’язок через цього військового, який мав доступ до термінала Starlink. 

А потім жінка побачила відео Редіса, який повідомив про наказ виходити в полон.  

Боротьба за чоловіка

Після теракту в Оленівці рідні оборонців «Азовсталі» влаштували акцію. Євгенія пішла на неї зі Златою, дівчинка тримала плакат з написом «Я дуже чекаю на тата з полону».

«Я робила те, що відчувало моє серце, щоб не нашкодити чоловіку там. Робила те, що могла», — пояснює Євгенія. Нагадували про полонених і через соцмережі. У листопаді в мережі вона опублікувала вірш «Я дуже чекаю на тебе, тату», який декламувала Злата. Спочатку в ньому був рядок, що їй 8 років, і вона ходить у другий клас. У пізнішій версії вірша вже йшлося про завершення другого класу. Далі — про третій клас.

«За цей час дитина дуже подорослішала. Мені навіть більше за чоловіка було боляче, що він пропускає важливі моменти її життя. Вона з маленького ще пупсика виросла в дорослу дівчинку — значно подорослішала. І на всі свята, коли можна загадувати бажання, в неї було одне — щоб повернувся тато. Дуже любила розповідати своїм однокласникам, як проводила час з татом», — каже Євгенія.

Повернення чоловіка

Від знайомих Євгенія знала, що на кінець січня 2024-го готується черговий обмін. Несподіванкою став дзвінок свекрухи. Та попередила, що зараз буде телефонувати Валерій.

«Він переплутав наші номери й спочатку зателефонував своїй матері. Вона мене швидко попередила, що зараз чоловік буде мені телефонувати. У мене промайнула думка, що він буде з колонії дзвонити. І тут дзвінок. Не знаю навіть, як передати почуття. Це і радість, і сльози, і сміх. І я Златі кричала: йди до тата! Вона декілька слів змогла йому сказати. Потім я вдома просто кричала, але це був не просто там писк. Це, мабуть, виходив біль за весь цей час без чоловіка», — згадує Євгенія.

Уже наступного дня, через 20 місяців розлуки, вони зустрілися. Жінка переймалася, що полон сильно змінить чоловіка, і це вплине на їхні стосунки. Однак вони почали ще більше цінувати одне одного й вирішили повінчатися.