Дарувати дитинство під час війни: історії українських мам

Олеся Остафієва, співвласниця відьма-бару «Лиса гора», головна редакторка ProIT, авторка книги «Кіра. Дорога додому»

Коли росіяни розпочали вторгнення, я була на дев’ятому місяці вагітності. Хоч родом із Донецька і знаю, що таке війна ще з 2014-го, я не вірила, що росія нападе знову, а їхня армія зможе підійти до околиць Києва, і не планувала жодних «запасних варіантів». 

Ранок вторгнення зустріла в Києві на 25-му поверсі. У будинку вирішили вимикати на ніч ліфт, а в мене собака і дев’ятий місяць вагітності: спускатися в укриття пішки було б важко. Це переконало мене поїхати на кілька днів в село на Київщині з думкою, що на вихідні повернуся додому. Зі мною були документи, гроші й мінімум речей, а я ще не знала, що попереду — довга і складна подорож, про яку я згодом напишу цілу книгу.

Те, що треба їхати на захід, стало очевидним, коли росіяни розбомбили пологовий будинок, де я мала народжувати. Тоді ми з сестрою просто сіли в машину і поїхали, не розуміючи куди й наскільки. Спочатку дісталися Вінниці, потім Дрогобича. Ось там я вперше й розплакалася. У мене не було нічого для пологів, а всі дитячі речі для доньки, які я так ретельно шукала, замовляла, підбирала за якістю й кольорами, залишилися в Києві.

Мама подруги, яка нас прийняла у Дрогобичі, повела мене на базар, щоб я придбала нові речі для дитини. У єдиній ятці з дитячим одягом довелося купувати те, що було: зовсім некрасиве, неякісне, а щось узагалі хлопчаче. Мені тоді стало так гірко, що я розплакалася просто посеред базару. Це, мабуть, був єдиний момент, коли мене так сильно накрило важкими емоціями. Бо переважно я була спокійною, хоч розуміла, що зараз втрачаю дуже багато, а можливо, й усе.

Транзитом через Варшаву я вирішила їхати народжувати у США до подруги. Дістатися на інший континент було завданням із зірочкою: я була на 38-му тижні, а вагітним дозволяють літати лише до 36-го. Пішла на хитрість: написала в документах, що в мене 35-й тиждень, і дуже сподівалася, що не народжу в літаку. Авіакомпанія просила підтвердження, що мені можна летіти, я ж показала УЗД, де все було українською, і мала надію, що ніхто з працівників не зможе прочитати, що там насправді написано. На щастя, це спрацювало.

Донечку Кіру я народила у США за два тижні. Але залишатися в Америці й будувати там майбутнє я точно не хотіла. Я вірила, що війна швидко закінчиться і вже на Великдень, 24 квітня, ми з донькою будемо вдома. Сталося інакше — наша подорож з Америки додому тривала пів року: Варшава, місяць в Албанії, три в Італії й нарешті — Київ. Через 12 країн і 25 міст ми з Кірою опинилися вдома. 

Поки донька ще дуже маленька, щоб питати про війну, вона про неї не знає. Днями ми чули вибухи, і Кіра подумала, що це дощ, вона будила мене й казала: «Мамо, дощик, дощик». Мені хочеться вірити, що коли вона підросте, то війни вже не буде і мені не доведеться відповідати на незручні й такі болючі запитання. Я написала книгу про наше з донькою повернення в Україну, але робила це дуже обережно. Розуміла, що колись її прочитає Кіра, і мені хотілося, щоб ця історія в різному віці була для неї натхненням.

Хоч як жорстко й страшно це звучить, але я прийняла й те, що не знаю, на скільки я зі своєю дитиною. У будь-який день зі мною щось може статися, саме тому я ціную кожну хвилину разом.

Наталія Чумак, фахівчиня з організації дозвілля в харківському центрі фонду «Голоси дітей»

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, ми тільки відсвяткували перший день народження нашої доньки Меланії. Ніч проти четверга 24 лютого я ніколи не забуду. Ми з дитиною гостювали в моїх батьків у Лозовій, за 50 кілометрів від Харкова, і зранку чоловік мав нас забрати. Він пропонував приїхати на день раніше, але я вирішила ще день погостювати. О 5-й ранку чоловік розбудив мене телефоном і сказав: «Я не приїду, війна почалася». Так ми з донькою зустріли повномасштабне вторгнення в Лозовій, а не в Харкові.

Речей майже не мали: одяг, іграшки — все це лишилося вдома, але все одно було відчуття, що я опинилася у правильному місці в потрібний час. Я зрозуміла, що можу бути комусь корисною, і вже наступного дня пішла волонтерити, поки моя мама залишилася з онучкою.

Разом з місцевими ми сортувати одяг, збирали продукти та відправляли тим, хто потребував допомоги в зоні бойових дій. Мій чоловік у цей час залишався в Харкові й почав безкоштовно евакуйовувати людей, пізніше я дистанційно включилася в процес. Прокидалася о 5-й ранку і весь час була на телефоні: реєструвала людей, повідомляла, на якому блокпості їх чекатимуть автобуси, відповідала на всі запитання. У якийсь момент пальці стало судомити від постійного друкування на телефоні, і я почала відправляти голосові повідомлення.

Я розуміла, що в Лозовій набагато безпечніша ситуація, тому в мене є змога допомогти іншим. Мене тоді дуже підтримала моя мама, яка взяла на себе донечку Меланію. Так ми за два місяці евакуювали десятки тисяч людей — на бензин витратили майже всі гроші, які збирали на власну квартиру.

А вже коли росіяни від Ізюма почали спускатися до Лозової, я зрозуміла, що час рятуватися й нам. Ми спакували речі й вирушили на захід — до Ужгорода. На під’їзді до міста серед мальовничих спокійних пейзажів нам написав друг з Харкова. Він сказав, що наш сімейний бізнес фактично зруйнований — поблизу влучила російська ракета.

Тому в безпечному регіоні не стало спокійніше. Чоловік одразу поїхав назад до Харкова, щоб рятувати те, що лишилося від нашої справи — перегонової академії та клубу автосимуляторів. Нас із донечкою знайомі прихистили в будинку, де загалом перебували 24 людини. Пам’ятаю, що скрізь були ліжка, хтось спав навіть на балконі. А нам з донькою виділили окрему кімнату, бо дитина була ще зовсім маленькою.

На душі було болісно, я дуже плакала. У мене був майже істеричний стан цілий день, а потім я зрозуміла, що треба опанувати себе, бо в мене дитина. Я розуміла, що донька не повинна відчувати цієї паніки, вона має бути в комфорті, щоб передусім не постраждала її психіка.

Коли чоловік повернувся до Ужгорода, він у перший же день купив мені вудочку. Я прокидалася о 5-й ранку, і поки всі сплять, йшла на декілька годин порибалити на озеро поряд з будинком. Там я втамовувала свій біль і заспокоювалася.

Тоді до Ужгорода приїхало багато мам, які з дітками рятувалися від війни. Їх одразу було видно на дитячих майданчиках: сидять, плачуть, обличчя набрякли від сліз. Я підходила знайомитися. Розуміла, що коли жінка в такому стані, то їй не до дитини, малеча тоді як вітер в полі. Я зібрала багато мам навколо себе: ми почали влаштовувати дискотеки для дітей, організовували спільні прогулянки в ліс. Я казала: «Дівчата, давайте, треба зібратися, нам треба думати про наших дітей. Нам усім складно, але треба жити сьогоднішнім днем». 

Я розуміла, що моя дитина теж постраждала, але вона ще дуже маленька, щоб розповісти про це. Тому я брала фарби й просила її намалювати наше життя до війни й зараз. Минуле Меланія бачила яскравим і кольоровим, а реальність малювала чорним і червоним кольорами. Я й зараз зберігаю ці малюнки. Тоді я зрозуміла, що дитину треба витягувати з цього стану, а насамперед себе — бо дитина найбільше переймає стан мами.

В Ужгороді ми пробули пів року, але весь час хотіли додому. Тому щойно в Харкові стало спокійніше, ухвалили рішення повертатися. Це було щастя — знову бути в Харкові, в рідних стінах. Обстрілів стало набагато менше. Багато родин теж повернулося, місто почало оживати. Ми знайшли для доньки приватний дитячий садок, а сама я почала працювати з дітьми у благодійному фонді «Голоси дітей».

Та в останні пів року безпекова ситуація в Харкові дуже змінилася, коли місто майже щодня почали обстрілювати авіабомбами, я боролася сама з собою. Сиділа над дитиною всю ніч, закривала її, обкладала подушками, якщо раптом полетить скло, потім спала годину-дві й бігла на роботу. І так постійно. Тому минулого місяця ми вирішили вивезти доньку до бабусі за місто, де набагато безпечніше.

Але моя внутрішня боротьба не припинилася. Якось я йду проводити заняття з дітьми в фонді й роздумую, чи правильно я зробила, що свою дитину відправила до бабусі, чи, може, я погана мама. Думаю, можливо, потрібно було ще перечекати, поки все налагодиться. І тут раптом зовсім поруч пролунав вибух. Тоді я вже остаточно переконалася, що все зробила правильно. А за два тижні після цього навпроти нашого будинку влетіли дві ракети С-300. Я дуже важко пережила цей обстріл, але щоразу думала: як добре, що донечка в безпечному місці.

Кожні вихідні я їжджу до неї, везу їй речі, смаколики. А буває, прокидаюся о 8-й ранку і лякаюся, що ми проспали садочок. І тільки потім згадую, що донька в бабусі. За традицією заходжу в магазин, купую їй смаколики, і до кінця тижня збирається вже ціла валіза.

Інеса Петухова, співзасновниця крафтового виробництва горіхових снеків Itara

Понад усе я боялася окупації, тому за місяць після початку повномасштабної війни ми вирішили їхати з Миколаєва. Тоді ситуація була нестабільною: вранці росіяни заходять в область, до вечора вже відступають. Поїхала до Львова, а потім старші діти відправили мене з молодшою донькою далі — до Польщі. Дитині тоді було шість, вона якраз навчалася в першому класі.

У Польщі нас прийняла родина пенсіонерів, які допомагали мені з усім. За місяць я мала всі потрібні документи, донька вже ходила в польську школу, а я — на роботу. Але жодної секунди я не думала, що хочу лишатися там жити. Я розуміла, що я українка і  хочу, щоб моя дитина росла в Україні, тому за пів року ми повернулися. І це був новий виклик.

Треба було знову адаптуватися, заспокоїтися, це була складна зима блекаутів. Родина не бачилася пів року, всі зі своїми стресами: я — після Польщі, чоловік — після Миколаєва. Ми вирішили не повертатися в наше місто, орендували будинок в селі на Львівщині, тієї весни я вперше в житті посадила город. 

Донька вдруге закінчувала перший клас, чоловік працював на різних роботах. Я розуміла, що нам усім потрібне ментальне відновлення, і знайшла безкоштовну психологічну допомогу. Ми ходили на групові та індивідуальні заняття в місцевий осередок фонду «Голоси дітей». Це допомогло трохи відновитися, і ми почали думати, чим нам зайнятися і як нам тут вкорінитися — у чужому місці, де немає нікого з близьких і друзів.

Мій чоловік ще в Миколаєві мав хобі — робив снеки й пасти з волоських горіхів, і вже на Львівщині ми вирішили спробувати перетворити це на маленький крафтовий бізнес. Той мій рік був сповнений розробкою бізнес-планів, презентаціями, роботою з дизайнером, рекламою — все треба було опановувати з нуля. Я почала відвідувати різні тренінги й дізналася про можливості, про які раніше навіть не підозрювала. Дуже надихали інші жінки, з якими я знайомилася і які не опускали рук. 

Зараз ми потихеньку розвиваємо власну справу, беремо участь у ярмарках, я відвідую бізнес-тренінги. Я впевнена, що немає сенсу ставити життя на паузу і чекати, коли все закінчиться, треба жити всупереч усьому. Мій материнський інстинкт каже, що квартира, робота, страх перед невідомістю — це все не має значення, якщо є загроза для дитини. Безпека — це головне. Але водночас дуже вболіваю, щоб українці поверталися додому з-за кордону. Якщо хочемо жити в розвинутій, сучасній країні, кожен має щось зробити для цього власноруч.