Як мова підвела росіянина в українському окопі

— Сім’я у тебе хоч є? — вже після допиту цікавлюся у полоненого.

— Нєт, нє павєзло… так і нє встрєтіл сваю палавінку.

— Повезло — живим залишишся, — дулом автомата показую, щоби вставав і рухався вперед.

Тримати в окопі окупанта — зайва морока. За ним уже виїхали. Треба просто кілька кілометрів провести росіянина до домовленого місця, замотати очі скотчем і передати, кому слід. 

Руслан — москвич, працював електриком. Невже чогось не вистачало з таким хлібним фахом, що пішов на війну? Відбріхується, що путін столичних жителів теж мобілізує для показухи. 

Я розумію, що стає гидко від оцієї претензійної акцентовано «акаючої» московської говірки, і весь шлях, що залишився, йдемо мовчки. А думки в мене й далі майже філологічні.

Свої оцього москалика послали облаштовувати нові позиції. В темряві він не зорієнтувався і з лопатою заскочив до нас в окоп. Наштовхнувся на марксмена Сашка — постояли, покурили та розійшлися. Я потім питав у побратима, що невже не вловив вухом, що перед ним — ворог?

— Та у нас тут багато хто російською балака. Мала ж підмога підійти — думав хтось із новеньких, — відповідає.

А от командир відділення Андрій також із Житомирщини, але швидше зметикував, що й до чого — і в московського електрика вже не було шансів дременути.

Інший товариш, Мар’ян, — справдешній галичанин — чесно зізнавався, що розуміти, де російською говорять співгромадяни, а де окупанти, почав лише з початком повномасштабного вторгнення, коли переслухав купу радіоперехоплень ворога.

З учебки пам’ятаю настанови інструкторів, що радіоперемовини слід вести суто державною мовою (часто цей момент ігнорують — продовжують говорити, як кому зручно) і, не дай боже, звертатися російською до дезорієнтованого пораненого побратима, коли підповзаєш до нього під вогнем і намагаєшся надати допомогу.

Тобто мем про «паляницю» — він ой який актуальний. Хоч бери й впроваджуй у війську філологічні курси, на рівні з вогневою й інженерною підготовкою. Є така тактика в орків: якщо наштовхуєшся на них у посадці (дуже часто ще й перевдягаються в наш однострій), миттєво намагаються збити тебе з пантелику оцим «сваї — нє стрєляй» — і, зрозуміло ж, наступної миті в тебе летить куля.

У собі я впевнений, що не переплутаю дзвінку вимову приголосних з-за поребрика з нашим Г, а от за товаришів хвилююся. На Торецькому напрямку, де зараз воює моя 32 ОМБр, особовий склад уже попередили, що росіяни для диверсій почали використовувати своїх зечок. Жінок перевдягають у цивільне і в розпал міського бою запускають до наших позицій. Зечки «косять» під місцевих і випрошують у солдатиків безпечні шляхи виходу з Торецька, що палає (читай: дорогу для заходу своїм у тил). 

Як не вловити вухом донецьку говірку, не відрізнити її від власне російської мови, не розумію. Для тих, хто призабув, напевно, слід емоційно абстрагуватися та передивитися промови Віктора Януковича або його дружини.

У наших реаліях знання української мови та її практикування, вміння відчувати її відтінки, обізнаність з територіальною мовною специфікою — це вже не лише сфера філології, це точно не про пуризм, а про безпеку, притомність і, так, про ідентичність — безперечно.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.