«Я для них — мама». Військова, яка втратила сина, пройшла полон і повернулася до життя

Кістки ставали поперек горла

57-річна військовослужбовиця Світлана Ворова їде у відпустку. В Одесі в неї донька та п’ятеро онуків. Перед потягом саме є час на розмову. А починається вона з ковбаси — звичайної домашньої кров’янки.

У російському полоні жінки з тугою згадували домашню їжу. Одна з полонених навіть записувала рецепти — доки в неї не відібрали ручку й блокнотик. Хтось розповідав, як засолити огірки, хтось — про випікання тортів, а Світлана — про кров’янку. Скільки вона її переробила у своїй квартирі на десятому поверсі! 

 «У 90-ті ми з мамою купували на одеському базарі кров, кишки, свинячі голови — яка ж смачна домашня кров’янка виходила! За ніч запікали в духовці 20 кілограмів, наступного дня продавали. Люди самі до нас ішли, знали — пальчики оближеш», — згадує вона.

У полоні жінка віддавала хліб посестрам, які від голоду не могли спати. А вона не могла проковтнути більше, ніж окрайчик, — не йшло.

«В Оленівці не можна було сливи з землі підбирати, які падали з дерев. За це могли у карцер запроторити. Годували супчиком з води, у якій лишень капустинка плавала чи шматочок картоплини. Це такі щі, — розповідає. — Або кашею. До неї додавали натовчену у крупу дрібну нечищену рибу, як-от тюльку, з кістками й кишками. Це все несолене, немащене. І за дві хвилини треба було цю бурду проковтнути. 

Конвоїр проходив уздовж наших дев’яти жіночих камер дуже швидко. Лише роздав миски — одразу ж розвертався, щоб їх забрати. Встигла глитнути — добре, ні — твої проблеми. Деякі дівчата не могли їсти — кістки ставали поперек горла. То викидали те місиво в туалет. Посуд мав бути не те що порожній — вимитий!».

Найбільше Світлану мучило те, що не було води. Не для того, щоб помитися чи попрати. Таку «розкіш» їм дозволяли раз на тиждень: давали від 5 до 10 хвилин на душ. Шість жінок бігли під дві лійки і, тулячись одна до одної, милися та прали одночасно. 

А от пити було нічого. З крана в камері текла технічна вода, яку неможливо навіть набрати до рота. Іноді їм приносили в баклажках начебто чисту питну воду, але її доводилося цідити через марлю — настільки паршива.

Через зневоднення й недоїдання жінка за 11 місяців втратила 30 кілограмів. На відео після полону впізнати її неможливо. Шкіра на обличчі сповзла донизу й обвисла клаптями. Тоді на вигляд жінці було років за 70, навіть очі були, як у літньої людини. Каже, аж злякалася, як себе побачила.

Зараз Світлана повернула свої пишні форми та жвавість, а обличчя розгладилося й налилося рум’янцем. Лише в пам’яті — океан болю та скорботи. 

Ховала сина у відкритій труні

Її первісток Сашко загинув на війні. Він був одним із перших «азовців», долучився добровольцем у 2014-му, коли батальйон лише утворився та ставав на ноги. Через кілька місяців, перед новим 2015-м, 27-річний син приїхав додому: схудлий і рішучий. 

«По-перше, — сказав, — підписую контракт з “Азовом”. По-друге, освідчуюся своїй дівчині».

Попросив маму купити обручку, — такі в них довірливі стосунки були. А коли дівчина погодилася, просто літав: «Мамо, я такий щасливий!».

15 лютого 2015-го Олександр Кутузакій, на позивний Кутуз, вирушив із побратимами забирати поранених хлопців з поля бою. Саме почався наступ українських сил поблизу Широкиного. Автомобіль, у якому їхав Кутуз, потрапив у засідку — його розстріляли. 

«Кадирівці» забрали тіла й понівечили. Олександра повернули з відрізаними вухами. Мама вирішила ховати його у відкритій труні.

«Не всі в той час розуміли, що йде війна. І одна річ — закрита труна військового: похорон як похорон. А інша річ — коли бачиш понівечене тіло. Я хотіла донести до людей, із ким ми маємо справу. Що росіянам мало нас знищити — вони глумляться над мертвими», — пояснює Світлана.

На моє: «Як ви зараз, через 9 років?», починає відповідати спокійно, але сльозини вже набігають одна за одною:

«Це не може минути. Це моя дитина, яку я носила, народила й ростила. Любов нікуди не зникає, і біль також. Просто вчишся з ним жити».

Перед тим як загинув син, у Світлани померли тато та свекор. Паралельно тривало розлучення: третій чоловік зустрів іншу. Чорнота здушувала жінку — їй здавалося, що стіни кімнати однієї миті складуться над головою, як картковий будинок. 

Оговтатися Світлані допомогли двоє менших дітей — Валерія і Яків. На це знадобилося два роки. Але весь цей час жінка думала над тим, щоб продовжити справу старшого сина — піти воювати замість Сашки (так вона його називає).

«Мама вільна, мама може йти в армію»

Змогла аж 2020-го, коли одружився молодший син. Донька ще раніше створила сім'ю.

«Мама вільна, мама може йти в армію», — сказала на їхні істерики. 

Покинула «Укрзалізницю», де працювала провідною інженеркою, і подалася до «Азову». Її взяли діловодкою у службі забезпечення на базу в Урзуфі на Донеччині. 

Обрала собі позивний — Грація. Разом із на чотири роки старшою Текілою і 70-річною медикинею Хрещеною були найдорослішими в полку.

В армії Світлана по крихті збирала інформацію про загиблого сина: «Розказували про нього як дуже чесну людину, яку поважали побратими. А він був одним із наймолодших. Я горда, що він виріс справжнім чоловіком».

Після початку повномасштабного вторгнення Світлана, як і решта «азовців», опинилася на «Азовсталі». 

«Я, як і інші дівчата, готувала, прибирала, мила туалети, щоб хлопці не думали про це, бо ті мали свої бойові задачі. Ми пекли хліб на сотні людей: навколо вибухи, на голову прилітає все що можна, а в нас тісто сходить. Інколи здавалося, що все: живими не виберемося. Тоді я записала відеозаповіт для дітей, попрощалася і просила підтримувати одне одного», — згадує Світлана.

Командир пропонував жінкам вийти крізь один із зелених коридорів. Чотири з тих, що погодилися, безнапасно дісталися до своїх. Грація залишилася:

«Я зрозуміла, що зостаюся: хто ж хлопців годуватиме?».

Вона провела на «Азовсталі» 86 днів.

Втратила 30 кг за 11 місяців

А потім надійшов наказ здатися в полон. Жінок з «Азовсталі» поселили в дисциплінарний ізолятор (ДІЗО) Оленівки. Там у жахливих умовах утримували близько сотні українських бранок із різних батальйонів. До камери на шістьох людей запихали тридцять. На ліжку спали по двоє, а решта — на столі чи під ним, під лавками, біля туалету. Лежиш, а по тобі миші стрибають.

Туалетом слугувала дірка в підлозі, у якій нечистоти підіймалися догори, а могли й виливатися. Сморід страшенний і постійний. Ніколи й ніде Світлана так багато не прибирала, як у полоні. Стіни й підлогу змушували видраювати раз за разом.

Їх не катували фізично, як чоловіків, але морально знущалися знатно: то гімн росії змушували співати по 10 разів на день, то пісні Газманова чи Бабкіної. Ще силували присідати по тисячу разів на день. Хто не міг або падав — до карцеру.

Жінок викликали на допити, намагаючись витягти зізнання, хто з них снайперки. Принижували, називаючи «повіями азовськими» і «нацистками» чи «фашистками». 

Якось на допиті Світлана напосілася на одного слідчого: «Чому фашистки?». Виявилося, що він не розуміє, чим «націоналізм» відрізняється від «нацизму». Жінка порадила йому погуглити. 

Іншому на фразу: «Одеса майже наша», відрізала: «Як буде ваша, отоді й поговоримо». Одного разу за те, що така розумна, потрапила до карцеру. 

Було й таке, що Світлана з товаришкою порвали рушники й насмикали з них ниток — вішали на радіаторі й так відмічали дні тижня. Наглядачі знайшли: «О, це ви прапор України плетете!». А ниточки були голубі й помаранчеві. Покарали жінок присіданнями й карцером.

У загальних камерах за 11 місяців полону про що лиш жінки не говорили (а від них вимагали спілкуватися лише російською): і про родини, і про рецепти, і «Отче наш» гуртом читали.

Щоб не з’їхати з глузду, лишали мишам крихти й прислухалися, чи шарудітимуть цієї ночі. Вигадували про них казки. Давали імена павукам. Парочку назвали іменами особливо жорстоких вертухаїв — Юрієм і Кирилом. 

Чули полонянки й теракт в Оленівці, коли влітку 2022-го прилетіло по чоловічому бараку. Бачили, як раділи вертухаї, і відразу зрозуміли, чиїх рук справа.

Одного дня восени жінок посадили на вантажівки й повезли. Охоронці дали надію, що на обмін. Але пунктом призначення виявилася колонія в Таганрозі, що в росії. На полонянок чекало ще сім місяців пекла. Там під ноги жінкам кидали український прапор і змушували вибігати з камери так швидко, щоб вони наступали на нього. Але вони перестрибували, відкидали вбік, аби тільки лишити чистим.

Коли після всього український військовий зустрів їх словами: «Вас вітає Україна», жінки не вірили, що це справжній обмін: а раптом це росіяни перевдяглися й так знущаються.

«Їду на схід, я для них там — мама»

У полоні Світлана постійно думала про мету: вижити, побачити дітей та онуків, повернутися до України, піти знову її захищати. 

Після 11 місяців неволі жінка відновлювалася ще вісім у реабілітаційних центрах, шпиталях і санаторіях. 

Спершу не могла дивитися на застілля й святкування. Які три види салату, які тістечка, якщо вони в полоні шматок хліба дарували одна одній на день народження? Які кафе, які фільми й прогулянки? Усе це дратувало.

Зараз її травма вже не кровить, але ще не затяглася: Світлані важко перебувати у трамваях чи закритих приміщеннях, де багато людей. Хочеться самотності.

А коли читає новини про наших полонених, шкірою відчуває їхній біль.

За новим законом, жінка могла звільнитися зі служби, але не стала. Як і більшість посестер, які пройшли російський полон.

«У мене така посада (діловод — ред.), що можу сидіти далеко від фронту, у безпеці: це паперова робота, — пояснює Світлана. — Але не хочу. Їжджу на схід, щоб бути ближче до хлопців. Там і служу, і побратимам допомагаю: проводжаю, зустрічаю, готую, прибираю, перу, якщо треба. Вони потрібні мені, а я їм. Я там мама для них».