«Дай слово, що допоможеш повернути сина з полону». Як воно — бути «Жінками зі Сталі»

На Майдані морозно. Сотні людей зібралися в середмісті на акцію задля визволення своїх рідних з полону. Організаторку мітингу Наталю Зарицьку смикають журналісти. До неї підходить її чоловік Богдан, обіймає зі словами: «Ти ж уся синя вже, змерзла». Наталя відповідає: «Зараз. У мене ще одне інтерв’ю». Тоді він звертається вже до репортерів: «Тільки недовго, добре? Три питання».

Наталія і Богдан Зарицькі. Він — захисник Азовсталі, пройшов крізь пекло ворожого полону. Вона — крізь пекло півріччя невідомості. Саме відсутність звісток про чоловіка спонукала її до заснування «Жінок зі Сталі» — громадської організації, що опікується захистом прав військовополонених і зниклих безвісти.

Сталеві ці жінки чи звичайні? Як вдалося об’єднатися та зробити так, аби гасло «FREE AZOV» лунало на весь світ? Як Наталя втратила сон, дочекалася свого коханого, але спершу не впізнала його? І як уже разом нині вони роблять усе, щоб звільнити ще тисячі військових і цивільних, які досі перебувають у катівнях російських тюрем — розповідає hromadske.

Він писав: «Не шукай мене в полоні»

Наталчина боротьба почалася в перших числах травня 2022-го. Тоді її 9-річний син Сашко намалював у погребі плакат із великим червоним серцем та написом: «Save Mariupol». З ним вона й вийшла на Майдан. У час, коли акції за Маріуполь ширилися всією Європою, в Києві це досі був крик серед пустелі.

Та після публікації фото сина з плакатом у соцмережах, Наталя почала отримувати звертання інших родичок захисників Маріуполя. Невдовзі утворилася невеличка команда. Далі перші брифінги. Урядова підтримка. Політ у Стамбул.

«Ми буквально за вечір зробили таку команду: була дружина прикордонника, дружина морпіха, мама “азовця” і я, дружина “азовця”. Ми полетіли в Туреччину. Треба було діяти. Потрібні були важелі впливу. Бо від авіабомб там щоденно гинули просто десятками…», — розповідає Наталя.

Новина про наказ захисникам Азовсталі здаватися в полон її застала в Анкарі.

«Ми з дівчатами дуже переживали. Комусь хлопці почали дзвонити. А мій не дзвонив, не писав.

Для мого Богдана полон взагалі не був опцією. Він писав: “Це не мій шлях абсолютно, навіть не шукай мене в полоні, не шукай в списках. Цього не буде”».

Та військові живуть наказами — і старший солдат полку «Азов», 31-річний Богдан Зарицький, провівши 82 дні в облозі на «Азовсталі», мусив його виконати.

Наталка ж усвідомила: зберегти здоровий глузд їй допоможе лише боротьба. Вже 1 червня 2022-го з об’єднання, що сформувалося стихійно, офіційно постали «Жінки зі Сталі».

Не впізнала чоловіка: у капцях на 7 розмірів менше, мінус 43 кг

Коли Богдан зайшов у МакДональдз, де ми пили чай і відігрівалися після двогодинної акції на Майдані, усе навколо ніби зблякло. Дивлячись на нього зачаровано, Наталя продовжила:

«Він навіть іде як велет по цьому МакДональдзу. Як ніби літак, якого змусили їздити автомобільним шляхом. Подивіться: він кремезний такий, щойно пройшов цим коридором. Видно ж, що військовий, за три кілометри».

21-го ж вересня минулого року вона не змогла упізнати свого чоловіка. Майже двометровий м’язистий красень після п’яти місяців полону втратив 43 кілограми. Жінка згадує, як на місці обміну на Чернігівщині в кожного, хто виходив з автобуса, буквально в’їдалася очима. А Богдан вийшов майже останнім.

«І коли він виходив, я його просто не впізнала… Знаєте, у нього така широка стопа — розміру 44,5. А на ньому були капці 37 розміру. Це те, що йому видали росіяни. Він був у футболці Метінвесту, яку перевдягав ще під час оборони Азовсталі, дірявому світшоті з “Леоном-кілером” і кальсонах.

Найперше, що він мені сказав, було: “Мала, люблю тебе. Ось він я. Я тримався... Тобі не буде за мене соромно. Я робив свою справу”».

У черзі на гуманітарку, де видавали необхідні на перший час речі, Богдана запитали його розмір. XXL — відповів він за звичкою. На нього подивилися зачудовано: «Яке XXL? У Вас М-ка». Замість 113 кг він заледве важив 70.

«Коли він перевдягався, у нього з кишені випав шматочок пластику. Я запитала що це таке, ти за щось зачепився? А він каже: “Ти що, це ж моя ложка з полону!” Це був просто шмат обломленої пластмасової ложки».

Стало важче, майже немає обмінів

Запитую в Наталі, чи після півтора року роботи організації усе стало на рейки? З чим стало простіше, а з чим навпаки — важче?

«У чомусь стало легше. Бо коли ми створювали організацію, алгоритмів не було взагалі. Що робити, якщо твій родич військовослужбовець і зник безвісти за особливих обставин або потрапив у полон? Що тобі робити, якщо він загинув і ти навіть знаєш місце, але доступу до тіла фізично немає? Що робити?..

Сьогодні ми вже маємо ці чіткі алгоритми: куди звертатися, як діяти, які документи ти маєш отримати. Є групи підтримки», — розповідає Наталя.

Її організація надає рідним інформаційну, юридичну і, за потреби, психологічну допомогу.

До прикладу, натепер алгоритм дій, якщо родич потрапив у полон, наступний. Найперше — треба сповістити об'єднаний центр СБУ, Національну поліцію, Національне інформаційне бюро і Міжнародний комітет Червоного Хреста, заповнивши заявку. Слід подати заяву про зникнення безвісти або про полон, написати її слідчому в найближчому відділку поліції й отримати витяг з Єдиного реєстру досудових рішень. Постійно комунікувати з Координаційним штабом із питань поводження з військовополоненими. Ну а далі — моніторити групи, де викладають фото з полону.

«Є такі групи, є російські пабліки. Тому що жоден слідчий, жодна програма чи штучний інтелект так не відстежить на сьогодні за особливими прикметами та рисами людину, як це зробить любляче око матері чи дружини. І ми теж ділимося цією інформацією.

Створено спільноту тих, хто вже звільнений з полону, вони надають оперативно інформацію родичам: з ким вони сиділи в полоні, кого вони бачили, що вони чули. І це теж дієво. Навіть якщо вдалось отримати інформацію лише про одну людину, що вона жива була на той момент, — це вже полегшення для матері, дружини, дочки, сина, батька… Для усіх».

У таку роботу активно залучений і Богдан.

«Богдан надихає, він дає сенси, він наше сито, через яке ми просіюємо все, щоб не дай боже нікому не нашкодити. От я йому кажу: якщо я про цей вид тортур заявлю — це ж точно зашкодить. Він каже: “Та, мала. Це краще прибрати, тут краще сказати так, або давай краще порадимося ще з хлопцями”».

Важче, каже Наталя, стало з тим, що процес обміну полоненими нині фактично завмер. Ти мусиш балансувати між важливістю розголосу та тим, що «обміни люблять тишу».

«Коли обмінів немає, треба вишукувати, вигадувати нові сенси, що робити? Тому що на тлі гострої ситуації на фронті, об’єктивно, теми полонених випадають з орбіти. Але ми це постійно на цю орбіту повертаємо, тому що переконані: лише маючи волю, можна здобути долю».

«Ну не можна щойно звільнених з полону годувати борщем зі сметаною і тушкованою картоплею з м’ясом!»

«Жінки зі Сталі» порушують і тему реабілітації. Їхня ініціатива вилилась у цілу концепцію, а та — в урядову постанову. Наталя Зарицька сподівається, що її найближчим часом усе ж ухвалять. Бо боротьба з Міністерством охорони здоров’я і Мінфіном триває вже 9 місяців.

«Насправді все складно. Ми намагаємось донести, що тих, хто повернувся з полону, не можна лікувати за загальними підходами й протоколами. А в шпиталях харчування абсолютно не пристосоване. Ну не можна людину, яка була в голоді рік, нагодувати борщем зі сметаною, тушкованою картоплею з м'ясом і бутербродами з салямі! Це зупинка шлунка на рівному місці».

Наталя знає, про що каже. Коли після полону з’являється шалений апетит і вони починають «від’їдатись» — це теж проблема. Втратити й здобути 40–60 кг за пів року — неймовірна криза для організму. Це може виливатись у тромбози, адже кров згущується. Хтось може за ніч «влупити» цілий торт. У Богдана був рекорд — двокілограмовий торт він з’їв за півтори доби.

«Ну а чого добру пропадати», — усміхаючись, тихо додає Богдан. Наталка всміхається у відповідь, але із сумом у погляді продовжує.

«Це катастрофа. У Богдана ось щойно виявили цукровий діабет. Йому 32 роки, але недоїдання в окопах, голод на Азовсталі, голод у полоні, тортури… Ми маємо з вигляду ніби здорового чоловіка — та з величезними проблемами всередині. А в побратимів — ще гірше».

Наталя показує мені фото Івана — морського піхотинця, Богданового побратима й найближчого друга: до та після полону. Його звільнили невдовзі після Богдана. Втім, як він не вдивлявся у відео з обміну, намагаючись знайти друга, він його так і не впізнав. Пізніше, зідзвонившись по відеозв’язку, він заціпеніє і скаже: «Наталко, я бачив цю людину, але я не думав, що це Іван. Я його впізнав хіба за голосом».

«У полоні Іван 9 місяців щодня стояв по 16 годин. Його стопи втратили 42 відсотки чутливості. А як це лікувати? Наша система охорони здоров'я поки не знає. Тому ми, бачачи ці проблеми, акцентуємо на них увагу і говоримо: “Шановні, нафтизин, наприклад, після сидіння на донецькому підвалі не діє в лікуванні гаймориту. Ну або чогось схожого на гайморит”».

Ми взагалі ще не знаємо всіх наслідків для здоров’я після полону, додає Наталя. У них із Богданом, наприклад, ще немає спільних дітей, але вони дуже сподіваються, що будуть. Та наразі — через імовірні генетичні проблеми — лікарі вагітніти не радять. Поки не відновився метаболізм.

«Уже пройшов понад рік, але гормони розбалансовані — є ризик того, що наші діти успадкують генетичні вади. Ті ж самі наслідки тотального голоду можуть позначитись на тому, що у дитини потім може бути успадковане ожиріння. Генетики про це говорять і б’ють на сполох.

Ми організували схожий аналіз ще для десятка його побратимів, і у всіх є суттєві метаболічні порушення. Тому ми говоримо, що це теж певний вид геноциду».

Усвідомлене капучино

Перериваємося від теми. Богдан замовив на всіх їжу й напої. Один зі стаканчиків під кришкою — мені. Питаю, що це. Капучино.

Капучино — улюблений кавовий напій Богдана. Наталка згадує, як невдовзі після його повернення він пив капучино, а її подруга дивилася на нього зачарованими очима:

«Наталко, ти бачила, як він п’є каву? Він це робить, знаючи, ЩО він робить. Він смакує кожен ковток, він знає ціну цьому аромату, ціну цьому ковтку».

«Вдома я вже теж стала звертати увагу, як він їсть. Навіть коли лишалися крихти хліба, він не міг їх просто змахнути та викинути. Він їх зібрав в долоню і годував голубів. Ми доїдаємо все до останньої крихти. З тим усвідомленням, що наші захисники досі там сидять і не мають достатньо їжі... Прілий рис в Оленівці був за велику радість», — розповідає Наталя.

«В Оленівці він був один раз за весь час, і це вважалось класно», — додає Богдан, продовжуючи. — Зазвичай було три види каші: пшенична, перлова і так звана “арнаутка”. Ну і суп або борщ. Це так називалось. Просто така фарбована вода. Кожен день хтось не витримував і просто падав з голоду».

«Наталко, дай слово, що допоможеш повернути сина» — це ніби розписатися кров’ю

Під час розмови Наталя промовилась, що історії рідних, які до неї звертаються, часом забирають сон. Питаю, які історії зачепили її найбільше. І вона одразу розповідає про маму загиблого в бараці Оленівки, хлопця з позивним «Жим», — Наталію Пашнюк-Пашнєву. Далі пряма мова.

«Їй двічі говорили, що її син загинув на Азовсталі. Вона не вірила, як і я, бо мені теж таке говорили щодо Богдана. І ось вона показує мені відео, де наші виходять з Азовсталі, і каже: “Наталко ну, дивись, це ж точно мій Женя!” На відео маленький, але жилавий вояка тягне на собі дебелого пораненого хлопця. І я кажу: “Пані Наталю, це точно ваш Женя”».

«Потім була жорстока цинічна страта полонених в Оленівці. Коли я побачила в неофіційних списках загиблих прізвище Пашнюк-Пашнєв — я не повірила і довго хотіла сподіватися, що ці списки неправдиві. А потім пройшло 7 місяців… І жінка змогла поховати руку свого сина. Збіг підтвердив і тест ДНК, але вона її впізнала і без нього: коли побачила цю кісточку, і пальчики були отак зібрані, затиснутий великий палець… Каже, я теж так сплю, і отак кулачок під голову підкладаю. Женя робив так само».

«Для мене ця історія просто проходить червоною ниткою. Ви знаєте, іноді бувають моменти, коли ти хочеш опустити руки й все. Але потім думаєш, що ні — десь є пані Наталя… І що це єднання на рівні родичів — важливе».

Не дають опустити руки й щемливі історії зі щасливим кінцем.

«У день, коли обміняли Богдана, ми пізно ввечері їхали з офісу в Координаційний штаб. Це була набережна. Неля Шестун з нашої команди каже: “Наталко, дай мені слово, що ти допоможеш мені повернути сина і будеш боротися, доки він не повернеться”. І, знаєте, дати це слово — це як ніби розписатися кров'ю. Але я кажу: “Неля, я буду з тобою, доки Микиту не повернуть”».

«Микита повернувся. Це був Новий рік. І це був найкрутіший подарунок на Новий рік для мене. Ніби гора з плечей. Слова було дотримано».

«Жінки зі Сталі»: «По суті, ми — звичайні жінки»

Я боротимусь до кінця, але я жива людина, каже Наталя Зарицька.

«Хоч ми й позиціюємо себе як жінок зі сталі, але, по суті, ми — звичайні жінки. Я звичайна жінка звичайного старшого солдата. У якої теж бувають то моменти вигорання, то пікові спалахи, коли ти “на хвилі” і можеш народити новий сенс. Воно відбувається по синусоїді, але так чи інакше ця боротьба постійна. Десь тихіша, десь гучніша. Але до кінця».

На прощання вона просить жінок триматися і робити все можливе, аби не втрачати надію та зберегти себе.

«На жаль, Богданова мама померла, поки він був у полоні. Вона не витримала. Коли він повернувся, то був… сказати засмучений — нічого не сказати. Їй було 60. Тому я би просила всіх триматися. Може бути таке, що захисника повернуть, а тебе не буде… і росіянам фактично вдасться відібрати в нас усе. Тому треба триматися.

Я скажу так: рятує лише любов. Тільки це почуття може вивести з пітьми. Коли розпач, просто згадуй, як ти любиш цю людину, країну і себе у цій країні. Лише захищаючи це світле почуття, можна подолати темряву».

Цей матеріал підготовлено в межах спецпроєкту hromadske «Спільною хвилею». До свого 10-річчя ми розповідаємо про 10 ініціатив, які вплинули на розвиток українського суспільства й змінили життя людей.