«Опускайтеся на низи!». Комбат «Азову» Лемко про взаємодію з генералами та проблеми на фронті

60-70% дронів у батальйоні — від волонтерів

Ситуація на фронті зараз дуже складна. росіяни просуваються ледь не на всі лінії розмежування: від Курської області до Запоріжжя. Чому? Чому в росіян 2024 рік вдався? 

Зараз по всій ділянці фронту справді напружена ситуація, противник залучає по максимуму свої резерви й живу силу. Але треба також зауважити, що в нього резерви закінчуються, бо не з легкої долі вони просять корейські війська допомогти. У противника є один нюанс: він своїх людей не жаліє і навіть не намагається забрати «трьохсотих» і «двохсотих». Для них елементарно — відправити 100 людей на забій в одну сторону.

Ми ж кожну людину намагаємося берегти. І найголовніше — евакуація поранених хлопців. Зараз проблематично навіть тіло забрати, але ми стараємося. Будемо відвертими, навіть забираючи тіла наших хлопців, зазнаємо втрат. У росіян такого немає. Вони ставляться до свого особового складу як до скотини, а потім їм привозять нових. 

Так, вони мають дрони, артилерію, але в нас теж іде розвиток цього. Не в таких великих масштабах, як ми хочемо, це правда, але основна проблема — це люди, особовий склад, ми їх цінуємо, а вони своїх — ні. І вони на цьому виграють, це реалії війни.

Що ми можемо протиставити цій нескінченній російській піхоті?

Розум, креативність і технології. Це єдине, що ми можемо. Ми намагаємося, щоб піхота противника навіть не доходила до наших позицій, щоб їхні дрони не долітали до наших хлопців і щоб ми могли провести евакуацію, ротацію і все інше. 

На мою думку, технологічний бум — це коли ми FPV-дронами їхні крила збиваємо. Але противник також адаптується, дистанційне мінування, різні FPV-дрони на оптоволокні, які вже більшу масу несуть. Зараз дуже багато [вирішують] FPV-дрони. 

Яка частина дронів у вашому батальйоні від волонтерів?

Десь 60-70%. Нам держава дає дрони, але не в такій кількості, як ми хочемо. 

«Це війна: будуть перемоги, будуть поразки»

«Азов» зараз тримає ділянку фронту між Нью-Йорком і Торецьком. Яка там ситуація? 

Важка, але хлопці тримаються. Противник проводить щоденні штурми й мінімум раз на тиждень намагається прорватися на техніці. За 2,5 місяці ми завдали противнику вже більше тисячі втрат особового складу і майже десятки — техніки. 

Навпроти нас стоять наші давні «друзі» — Дев'ятий полк «ДНР», зараз уже мотострілецька бригада, яка була навпроти нас у Широкиному. Вони стояли з Широкиного по Чермалик, а з Чермалика у бік Нью-Йорка стояла Перша Слов'янська. І зараз ми проти них теж воюємо. Вони перші наступали у 2022 році, дуже сильно отримали, але до того ми з ними воювали декілька років. З їхньою артбригадою «Кальміус», теж нашою давньою знайомою, ми мали дуже багато артдуелей, і зараз проти них знову воюємо. Вони там вважають, що нам кровну помсту треба дати, але щось тяжко їм дається.

Наші військові кажуть, що ми навчили їх воювати. Особливо в перші місяці вторгнення багато з цих підрозділів були більш готові, ніж російська регулярна армія.

Так, звичайно, вони практиками були, я того не приховую. Ми внесли дуже велику лепту в їхнє навчання. Противник вчиться, і дуже сильно вчиться. Зараз нова тактика: вони ж міста не беруть, вони їх обходять.

Так, ми нещодавно бачили це в Селидовому. 

У Торецьк вони зайшли зверху. І чому вони йдуть на багатоповерхівки? Бо це по рельєфу найвища точка — якщо вони будуть їх контролювати, вони звідти будуть тримати всю логістику до Торецька.

Я просто після ситуації на Покровському напрямку і цих стрімких просувань, боюся дивитись на DeepState.

Я багато з ким про це говорю. Справді де-не-де депресняк зловили, багато розчарованих, бо не знають, що далі. Я всім говорю: це війна, будуть перемоги, будуть поразки. Але нам треба робити правильні висновки й більше такого не допускати. 

Але чи робимо ми їх? 

Переважно робимо. Я не говорю про глобальні, а на тактичному рівні робимо. Зараз дуже багато здорових бригад, з якими дуже приємно працювати, тобто ми розуміємо один одного з півслова і найголовніше — допомагаємо один одному. 

Зараз приїжджаєш у більшість бригад і вони тобі й із БК допоможуть, і нові технології дадуть, нові ідеї. Оця взаємодія, допомога один одному — це якраз те, що ще тримає нас, такий стрижень. 

Скільки ще військові можуть тримати свій стрижень? Воювати так довго в такій війні — дуже тяжко, ще й з відсутністю нормальних ротацій, повноцінних відпусток.

Я оптиміст: у мене стакан наполовину повний. Коли ми йшли у 2014 році, я не думав, що воно так затягнеться на 10 років. Ми йшли на рік-два. Коли у 2022 році це все почалося, всі ми теж думали, що за рік-два все закінчиться. 

Ми вже три роки воюємо. Як? Не знаю. Це диво. Диво — це наші хлопці, це наша піхота, це наші волонтери, це наш тил, як не крути, це треба також визнати. 

Я люблю історію. Навіть якщо читати нашу історію України, скільки в нас було моментів втратити свою націю? Дуже багато, навіть за останні 100 років. Як ми виживали? Дивом. І я сподіваюся, що те диво знову на нашій стороні. 

«Мені як комбату не соромно поїхати до ротного з ТрО і попросити допомоги»

Хотіла повернутися до початку нашої розмови — про те, що росіяни переважають нас в особовому складі. Може, проблема в тому, що закон про мобілізацію був ухвалений занадто пізно?

Це як один із чинників, бо проблем було дуже багато. Я не хочу нікого критикувати, але мені прикро, що коли ми в «Азові» відкривали рекрутингові центри ще у 2016-2017 роках, почали робити рекламу, всі нам говорили, що ми медійний підрозділ, що ми там собі понакручували. 

Хлопці, ми ж нічого нового не придумали — ми взяли те, що працює за кордоном, вивчили, переробили під наше суспільство, під наші закони й почали впроваджувати це в нас. То візьміть готове вже, нема чого соромитися, попросіть допомоги. 

Мені як комбату не соромно поїхати до ротного якогось з ТрО і попросити допомоги чи якоїсь здорової ідеї, бо в них справді є правильні, хороші зауваження. Навіть «Азову» прийти до іншої бригади попросити допомоги чи поради — це нормально. 

Ми готові всім допомагати, готові показати, як це все працює, нічого тут нема секретного. Якби оці всі наші ідеї масштабувати на рівні країни, уявляєте? А якби це вчасно зробили, то не було б зараз такої біди, розумієте? Людей ще можна вернути, можна вернути СЗЧшників.

Ви будете брати до себе назад СЗЧшників?

Ми над тим працюємо, тільки є нюанс: ми частина МВС, а більшість СЗЧ — з ЗСУ. 

Тобто ви готові були б прийняти до себе людину, яка пішла в СЗЧ?

Так.

«Азовця»? 

«Азовця» — ні.

Поясніть, це цікаво. 

У нас є свої цінності.  

«У нас дуже багато проблем через те, що ми не спілкуємося з особовим складом» 

Сьогодні ми бачимо величезну проблему з мотивацією рекрутів. «Азов», звісно, у цьому контексті виняток. Ви, мабуть, чи не єдина бригада, в якої всі військові — лише добровольці. Я думаю, вам би позаздрили дуже багато підрозділів. Як на цьому етапі війни це все ще можливо?

У нас рекрутинг — це окреме філософське питання. Рік тому в інтерв'ю я говорив, що ми дійдемо до того, що будемо скоро бігати з бубнами й людей заохочувати. Але з іншого боку, згадайте білборди, які були два роки тому і які зараз. Кожний створює нове, креативне, інакше, і є дуже велика конкуренція. Це дуже добре, бо там, де конкуренція, там якість. Не всюди й не на всіх напрямках, але ми також розуміємо, що ми одні з тих, хто задає темп.

Наше суспільство зараз дуже мало кому довіряє, розчароване майже у всіх, навіть у деяких військових. Ми проводимо свою аналітику, статистику, і помітили, що дуже багато людей вибирає наш підрозділ через спілкування, тобто, не через рекламу в фейсбуці, інстаграмі чи на білбордах, а коли наживо спілкуєшся зі своїм командиром чи з хлопцями, з якими ти будеш воювати. Тоді зменшується бар'єр недовіри. 

Рекомендую зараз робити рекрутинг усім наживо. Вишколи, співбесіди, івенти, спілкування. Наприклад, у кав'ярню-книгарню запрошуємо командира роти, який спілкується з бійцями, розказує про реалії війни. Як не крути, у нас дуже багато проблем через те, що ми не спілкуємося з особовим складом. Це не тільки в армії, а і в суспільстві. 

Хлопці, опускаємося, спілкуємося. Я не говорю це робити 24/7, але час від часу треба опускатися з неба на землю і спілкуватися з ними. Ви правильно зауважили, що суспільство дуже розчароване.

А не через те, що ми багато чого не розповідали про те, що насправді відбувається в армії, на війні? Насправді ж уже досить давно були ситуації, коли людина йшла в аеророзвідники, а потрапляла в піхоту. Це довго замовчували й лише останнім часом почали про це говорити. Я не кажу, що це було в «Азові», я узагальнюю ті практики, про які ми часто говоримо і пишемо.

Дивіться, є розвідники, є тиловики, є хлопці з екіпажів бронемашин, є снайпери, але бувають критичні моменти, коли я як командир просто приходжу і кажу: «Хлопці, допоможіть, бо піхоті важко. Я вас не відправляю на штурм, ось вам тилова позиція, тут нема такої активності, але допоможіть, будь ласка». І в нас в «Азові» досить багато хлопців, які перебувають на тилових позиціях, але розуміють, що треба допомогти, бо є побратимство, є взаємоповага. 

У нас були випадки, що наш тил противник брав у полон, бо, коли прориваються дві колони противника, ця позиція стає вже переднім краєм. Це реалії, і хлопцям це пояснюється, вони розуміють. Але це все через розмову, довіру, бо через анкети й все інше вони не будуть довіряти. Здоровий командир вам це розкаже при зустрічі. Бувають випадки, коли БпЛАшники ідуть піхотою, десь їх справді примусово кидають, а десь просять: «Хлопці, треба». 

Коли були в Маріуполі, в оточенні на «Азовсталі», бухгалтери брали автомат. Торецьк у будь-який момент може також опинитися в оточенні. Ти не даси гарантії, але поясниш людині, що може бути така ситуація, що вона повинна бути готова. Дати їй відповідну підготовку, відповідне забезпечення. 

«Страшно давати погану інформацію наверх, тому що отримаєш»

Командири кажуть, що нові рекрути, які поступають до війська, дуже часто здаються в полон, хоча можуть переважати сили противника, покидають позиції. Як працювати зараз з людьми, що робити з мотивацією?

Спілкування. Але також треба вміти витримувати золоту серединку, щоб не перейшло в сюсюкання. Важлива підтримка особового складу. Тобто якщо противник заходить на наші позиції чи наступає, особовий склад повинен бути впевнений, що вони не самі — їх підтримають артилерією, дронами. Піхотинець повинен розуміти, що його заберуть. Якщо вже є довіра, то буде мотивація.

Мотивація в кожного різна: у когось — берегти Батьківщину, у когось — захистити сім'ю, хтось просто московитів не любить, хтось — фанатик війни.

До речі, а гроші мають бути мотивацією?

Так, нічого такого в цьому немає. Матеріальне забезпечення — це один із основних чинників.

Як би ви зараз сформулювали три основні проблеми в українському війську? 

Перше — взаємодія, друге — нераціональне використання забезпечення підрозділів, третє — це мотивація. Знаєте, чому саме в такому порядку? Якщо ти зробиш перше і друге, то з третім буде все добре.

Про третє ми вже трішки поговорили. А щодо першого: у вас були такі випадки, коли суміжники не повідомляли про втрату позицій?

Звичайно.

Чому це стається і як часто?

Страх, некомпетентність певних осіб. Страшно давати погану інформацію наверх, тому що отримаєш. Це поодинокі випадки, але вони є на всій ділянці фронту. Якщо є взаєморозуміння з вищим командуванням, то все добре.

Вам пощастило з різних причин, але що робити коли не пощастило з вищим командуванням? 

Переводитися в «Азов» (сміється, — ред.).

«Азову» пощастило, бо у вас є легендарний комбриг Редіс, який, я впевнена, може постояти за бригаду. У вас є публічний начальник штабу бригади Тавр. Будьмо відвертими, публічність у цій країні все-таки багато чого вирішує. Що робити комбригам, які не такі публічні, які, можливо, не мають таку вагу перед ОТУ, і їм ОТУ штампують накази відбити позиції, коли там невигідний ландшафт, коли немає сенсу тримати ці позиції?

У нас легендарний особовий склад, у нас всі стараються. Ми всі рівняємося на командора (Редіса — ред.), ми всі рівняємося на бригаду, ми маємо еталони. У нас плюшки не через те, що в нас друг Редіс і Тавр. Ми пашемо. 

Нас нещодавно питали, чому, коли «Азов» збирає мільйон гривень, то закриває збір за тиждень. Ми 10 років працюємо над цим. Над репутацією, над загальною ідеєю, з якою ми всі прийшли. У нас сотні людей втратили життя, вже тисячі втратили здоров'я. Але всі хочуть бачити кінцевий результат. 

Хлопці, а що вам заважало 2014 року працювати так? Що вам заважало Херсон тримати? А таких місць дуже багато. Наказ відступати? Чи у вас піхота була погана?

Усе ж, як зробити ефективною цю взаємодію між бригадою і вищими рівнями ОТУ та ОСУВ? 

Є в мене хороша ідея — це спілкування.У нас зараз основна бойова одиниця, на мою думку, — це комбат. Комбат може стати ротним, комбат може покомандувати більшими силами, це реально, бо комбати зараз володіють реальною обстановкою.

От одна з ідей — спілкуватися з комбатами побільше на рівні ОТУ, можна і вище. Зараз є дуже багато онлайн-платформ, де можна спокійно робити зустрічі. І якщо ти говориш проблему, ти повинен запропонувати рішення. 

Відповідно, я кажу: «Пане генерале, ось у мене така проблема, на позиції в посадці перебувати не можна, нереально, бо там нема де ховатися, але в мене є за 300 м посадка, де реально це все зробити й реально тримати цю лінію оборони. Якщо противник прорве мою лінію оборони, готовий понести покарання». Це один із варіантів.

Або нам бракує мін дистанційного мінування, тоді інший комбат каже: «Друже, та ж у мене вони є, приїдь до мене на каву, я тобі 50 штук відсиплю». Реально це зробити? Те, про що ми вже говорили з вами, — взаємодія, і не треба боятися низів.

Опускайтеся на низи! Не треба їхати на фронт, з Києва можна подзвонити по онлайн-трансляції. На мою думку, тоді справді буде результат, бо є дуже багато таких операційних моментів, які розв’язуються просто одним дзвінком генерала.

Українські генерали готові чути правду, особливо неприємну?

В Україні є дуже багато хороших генералів зі здоровим і сучасним критичним мисленням, і найголовніше — взаєморозумінням з молодшим офіцерським складом. Я знаю декількох, і з ними дуже приємно працювати.

Наостанок хочу поговорити про наше майбутнє. У кінці 2023 року в інтерв'ю ви казали: «Особисто в мене є чуйка, що все буде добре». Яка у вас зараз чуйка? 

Я оптиміст. Чи все буде добре? Буде. Коли приходить молодий особовий склад, я їм завжди говорю, що війна — це один з етапів нашого життя, і набагато важче нам буде, коли війна закінчиться, коли треба буде відбудовувати нашу країну, бо на війні є деякі рамки, через які ти не можеш переступити, це правда. 

У цивільному в тебе не буде страху втратити життя, і тоді ми вже побачимо, хто є хто і хто за які цінності був, і ми повинні бути до того готові, відбудовувати нашу країну, бо дуже багато хлопців загинули через те, ще більше поранених, і всім треба підтримка. 

Підтримка треба сім'ям загиблих, потрібна пам'ять про наших хлопців, і найосновніше — підтримка поранених і підтримка бійців, які звільняться і підуть у вільне життя. 

Суспільство теж має бути готовими прийняти ветеранів.

Я говорю, що саме суспільство має працювати. Ви не думайте, що зараз військові ще будуть працювати, я теж хочу відпочити! (Усміхається, — ред.) Теж хочу, щоб субота, неділя в мене були вихідні.

Коли у вас таке було востаннє?

У полоні.

Ви ще вірите у вихід на кордони 1991 року?

Так, звичайно, і буду вірити. Ми зараз проживаємо маленьку частинку нашої історії. Війна в нас триває з 1917 року, а зараз  2024-й, розумієте? Ми віримо, що кордони 1991 року будуть, бо якщо у вас нема віри, то важко вам буде.