Зміст
Спочатку весь Сєвєродонецьк був для Кирила просто сусідніми будинками, які він, ледь зіпʼявшись на ноги, бачив у вікно батьківської квартири. З роками хлопець відкривав для себе нові куточки рідного міста: двір із футбольними воротами, намальованими на стіні трансформаторної будки; помешкання діда й баби на тихій пішохідній вулиці — ті малоповерхівки будували після Другої світової полонені німці, і Кирило був закоханий у їхні тераси й тополиний затінок; кафе «Мозаїка» з мармуровою підлогою, у якому в піалах на тонких ніжках подавали морозиво незабутнього смаку; Льодовий палац, де влаштовували новорічні ялинки; хімкомбінат «Азот», де студентом технікуму він проходив навчальну практику; магазин родини, де він працював…
Тим часом місто росло, шукало нових можливостей для розвитку. Аж поки в березні 2022 року не вперлося околицями в лінію оборони.
Тоді Кирило став його захисником.
«У тому, що я воював у Сєвєродонецьку, не було нічого романтичного. Це війна, а я військовий. Не переймався, що захищаю саме своє рідне місто. Я у 2015 році Станицю Луганську, наприклад, захищав так само. Але жахливо було бачити, як “гради” роздирають Сєвєродонецьк. Обстріли Бахмута я потім сприймав набагато спокійніше. А тут снаряд прилітав у те місце, де я до війни ходив, щось робив. Є різниця у відчуттях», — розповідає Кирило.
25 червня 2022 року Сєвєродонецьк був захоплений росіянами. Місто нині зруйноване більш як на 70%.
Місто навколо «Азоту»
Спочатку на березі Сіверського Дінця, навпроти Лисичанська, створили поселення з радянською неоковирною назвою Лисхімбуд. Було це у 1934 році. Будинки, бараки, школа і дитсадок тулилися навколо споруд, які згодом мали стати хімічним комбінатом. Але на початку Другої світової десять корпусів щойно збудованого підприємства були демонтовані й вивезені за Урал, жителів селища розкидала війна. Однак у грудні 1943-го, після звільнення території від німців, радянська влада ухвалює рішення відбудувати хімкомбінат, а отже, реанімувати Лисхімбуд.
У 1950 році село отримало статус селища міського типу, його перейменували на Сєвєродонецьк. А вже наступного року хімкомбінат дав свою першу продукцію. У 1958-му він став таким потужним підприємством, що смт, у якому жили його працівники, офіційно стало містом.
До 2022 року хімкомбінат був один із найбільших у Європі виробником аміаку, азотних добрив й іншої хімічної продукції — відомим у світі як об'єднання «Азот».
«Кожна сімʼя в нашому місті так чи інакше була повʼязана з хімкомбінатом. Мій дід працював там слюсарем, бабуся була науковим співробітником Інституту азотної промисловості. Ми з дідом ходили на стадіон “Хімік”, де грала наша знаменита футбольна команда — звичайно ж, “Хімік”. Так називалася і хокейна команда. Найбільший будинок культури міста теж називався “Хімік”. Мозаїки, що прикрашали будівлі міста, часто мали хімічну тематику. Школярів Сєвєродонецька обовʼязково водили в музей “Азоту” — памʼятаю, як мене вразила величезна купа солі в одному із залів. А після школи багато хто вступав у наш хіміко-механічний технікум, бо місто жило завдяки хімічній промисловості. Я теж його закінчив», — розповідає Кирило.
… З початком повномасштабної війни росіяни прицільно обстрілювали територію «Азоту» — його цехи й склади з хімічними речовинами. А в цей час у бомбосховищах підприємства шукали порятунку сотні жителів Сєвєродонецька…
Українське питання
Дитиною Кирило більшу частину свого часу проводив з дідом і бабою по батьковій лінії. Дід був українець із луганського села, бабуся — росіянка із Волгограда. Після 1991 року бабуся стала вивчати українську, прочитала Шевченка, Котляревського. Казала: якщо живе тепер в незалежній Україні, то має знати українську культуру.
«Я 1991 року народження, учився в українській школі, їх було багато в Сєвєродонецьку. Але все місто було російськомовне. Памʼятаю, що школярем почув від якогось хлопця українську мову і дуже здивувався, навіть запитав у нього, чому він говорить українською. Той відповів, що він зі Львова. Ну, я подумав, окей. Але завдяки діду і бабусі я виріс у проукраїнській бульбашці. І згодом усі мої друзі, тісне коло спілкування було проукраїнським», — розповідає Кирило.
Тим часом Сєвєродонецьк перебував у глухій опозиції до свого статусу українського міста, ставши живильним середовищем для «Партії регіонів». Зокрема, у листопаді 2004 року в Льодовому палаці Сєвєродонецька відбувся так званий Всеукраїнський з'їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад — прихильники Януковича із 17 регіонів України виступили проти Помаранчевої революції. Двома днями раніше, 26 листопада 2004 року, Луганська обласна рада заявила про непокору центральним органам влади, припинила відрахування до державного бюджету, створила власний виконавчий комітет та звернулася по підтримку до президента росії путіна. Серед іншого, зʼїзд ухвалив рішення провести 12 грудня 2004 року референдум у Донецькій і Луганській областях щодо надання цим регіонам автономії у складі федеративної України.
«Я був дитиною, 13 років, але памʼятаю, що нас у класі було двоє, чиї сімʼї підтримали Помаранчеву революцію», — згадує Кирило.
Тоді, у 2004 році, Генпрокуратура й СБУ порушили кримінальні справи проти організаторів зʼїзду в Сєвєродонецьку. Через 10 років над будівлею обласного управління СБУ в Луганську замайоріли російські прапори.
Ці десять років у житті Кирила були дуже насиченими: він закінчив школу і технікум, серйозно зайнявся баскетболом, як перспективного спортсмена, його прийняли у Луганський національний аграрний університет, після смерті вітчима став допомагати матері в сімейному бізнесі.
«Азот» після клінічної смерті у 90-х почав модернізацію, на підприємство прийшли іноземні інвестори. Кирило розповідає, що, наприклад, великий цех, у якому свого часу працював його дід, був замінений одним високотехнологічним апаратом. Сєвєродонецьк посів друге місце на Луганщині за темпами розвитку малого бізнесу. Назви нових ресторанів збуджували фантазію — «Дежавю», «Шале». З'явився нічний клуб, відкрився новий кінотеатр і навіть боулінг.
2004 рік уже немовби відійшов у забуття. Аж тут почалися набагато серйозніші події.
Під прапором «ЛНР»
«Про захоплення росіянами Криму мало хто в місті говорив уголос. Я тоді грав у хокей — у нашій любительській команді були чоловіки різного віку і професій. Усі жваво спілкувалися, але Крим не обговорювали. Проте атмосфера була якась така і в команді, і в місті, що люди, які підтримували Україну, опинилися в меншості. Сказати, що ти за Україну, було якось незручно. А в сімʼї, у моїй бульбашці, російську агресію сприйняли спочатку як маячню, котра скоро мине», — ділиться Кирило.
Не минула.
1 березня 2014 року в Сєвєродонецьку відбувається мітинг «русская весна», 6 березня — наступний. Натовпи під російськими триколорами скандують: «расія!», оратори закликають до «єдінєнія с масквой». На початку квітня учасників проукраїнського флешмобу побили завезені в місто «тітушки» — міліція не втручалася. Також вона не перешкоджала «тітушкам» того самого дня провести проросійський мітинг.
27 квітня міський голова Сєвєродонецька Валентин Казаков закликав не визнавати київську владу. Наступними днями «тітушки» й проросійські бойовики захопили прокуратуру міста, домоглися відключення українських телеканалів. 9 травня над міськрадою підняли червоний радянський прапор. А 11 травня в Сєвєродонецьку провели незаконний референдум про визнання влади так званої «ЛНР».
«Мені теж принесли запрошення на референдум, я той папірець зімʼяв і викинув. Нікуди не ходив. Узагалі я в той час намагався з дому виходити по мінімуму — привезу товар у магазин зі складу і все. Один раз із братом і другом пішов до озера прогулятися, там тир був, а біля нього під прапором “ЛНР” якісь “апалчєнци” озброєні з дамою випивали. Причепилися до нас, ця їхня дівчина, пʼяна, стала кричати: “Застрели его!”. Ледь ми від них відкараскалися. Ситуація в Сєвєродонецьку була якась дивна: комендантська година, якісь озброєні люди, блокпости, але виїхати з міста можна було вільно — у той самий Харків. Ми з мамою нікуди не думали їхати — сподівалися, що все це скоро закінчиться», — розповідає Кирило.
Українські війська звільнили Сєвєродонецьк 22 липня 2014 року. У штурмі міста брала участь важка бронетехніка. Того дня у продуктовий магазин Кирила і його мами не прийшов жоден покупець. Чоловік згадує:
«Я прокинувся від того, що будинок трясеться від обстрілів. Побачив, як зовсім низько пролетів наш літак — я зміг тризуб на ньому розгледіти. Мама сказала, що не варто їхати по товар, щоб сидів удома. І я, не повірите, знову заснув. А в обід сусід каже, що в місті вже Україна. Я не повірив йому. Ми поїхали з ним подивитися, що робиться на вулицях. У місті було тихо і порожньо. Нас зупинили українські автоматники, перевірили машину. Реально висіли українські прапори. Я ще того дня своїм бусиком возив хлопцям хліб, тушкованку, крупи з нашого магазину. А потім якось дуже швидко все повернулося на свої місця, і знову Сєвєродонецьк став українським містом».
Навіть більше: Сєвєродонецьк став адміністративним центром тієї частини Луганщини, що залишилася під контролем українського уряду. У місто переїхало багато обласних установ — навіть філармонія з симфонічним оркестром і театр. Зʼявилися нові парки, кінотеатр просто неба. Але цей новий Сєвєродонецьк Кирило вже бачив лише на фото чи під час відпусток: у січні 2015 року він став бійцем добробату «Луганськ-1», брав участь у бойових спецопераціях. З 2018-го служив поліціянтом у Запоріжжі. А у 2021 році став поліціянтом у Сєвєродонецьку.
Дзвони над містом
«Десь 21 лютого мені з Франції подзвонив друг, сказав, що хоче приїхати на риболовлю, й уточнював, чи нема загрози війни. Яка війна? Я ж баскетболом займався серйозно, сезон спортивний у розпалі — і не думав про жодну війну. А через день мене викликали по тривозі на роботу — в Головне управління Нацполіції Луганської області. Сказали, що, можливо, буде війна. Роздали нам зброю — у мене був автомат і пістолет — і наказали не залишати територію бази. Ночували ми в підвалі, я розраховував уранці піти додому. І раптом серед ночі будить нас один товариш і каже, що росіяни обстріляли багато українських міст», — розповідає Кирило про початок повномасштабної війни в Сєвєродонецьку.
Уранці поліціянтам сказали перейматися обороною головного управління і … чекати подальших вказівок. Поліціянти рили окопи на клумбах перед управлінням і готували установу до евакуації в Дніпро. Кирило переночував у Дніпрі одну ніч. А потім його і ще кілька десятків поліціянтів, що мали досвід бойових дій під час АТО, направили захищати Сєвєродонецьк.
«Ми з товаришами потрапили в підпорядкування 79 бригади. Наша група складалася з 12 осіб. Ми рили окопи на околиці міста, з боку Рубіжного. У нас були автомати, кілька гранатометів, кулемет, який давав осічку, тому з нього не стріляли. Ми запитали командирів, що робити, якщо на нас посуне танк. Вони сказали: “Тікайте, але попередньо повідомте нас”», — розповідає Кирило.
Йому запам'яталося, як у ті перші дні повномасштабки в сєвєродонецьких церквах несамовито били на сполох дзвони. То були храми московського патріархату — українська церква в місті була одна, тіснилася в якійсь кімнатці …
росіяни інтенсивно обстрілювали місто — у підвалі будинку Кирила зібралося багато родичів і знайомих, здавалося, що увесь Сєвєродонецьк поховався в підвали.
З березня по травень
… росіяни заходили зі східного боку, в нові райони міста, розбиваючи багатоповерхівки на друзки. Сипали ракетами й снарядами, як горохом. Кирило стежив, куди цілять: коли визначав, що може прилетіти до мами, телефонував їй, якщо був звʼязок. І за нагоди просив хлопців, які їхали в місто, відвідати її…
«Після початку оборони я вперше заїхав у Сєвєродонецьк десь числа 12 березня. Це якраз був район стадіону й парку. Скрізь бите скло, вивернуті стовпи, купи електродротів, все переоране російською артилерією. На той час в місті вже не працював жоден магазин. Тільки лікарня й ОВА ще функціонували. У нашому будинку, хоч його трохи посікло уламками, і в гаражі організували склад гуманітарки. Тоді пунктів роздачі гуманітарки по місту багато з'явилося. Памʼятаю, як з підвалів до моєї машини підходили люди й питали, що я привіз… росіяни старалися бити саме по цих пунктах», — гірко зауважує Кирило.
Через склад гуманітарки в будинку мама Кирила ніяк не хотіла виїздити з міста. Наважилася в кінці квітня, коли вже росіяни окупували майже пів Сєвєродонецька, а багато ще вільних вулиць були заміновані, проїзди перекриті протитанковими засобами. Кирило прокладав рідним містом маршрут до мами з допомогою хлопців, що до останнього розвозили гуманітарку і знали безпечну дорогу.
… Коли Кирило поїхав по матір, побачив повністю зруйноване середмістя:
«Розбили торговий центр, театр, мій улюблений Льодовий палац — я туди на тренування ходив, на дитячі ранки, на змагання. А від нього тільки кілька стін лишилося — дивно, що мозаїка на них уціліла. І проспект, який сполучав мій стадіон з Льодовим палацом, розбили. Уздовж нього всі кафе і будинки культури, спортшколи, це був мій улюблений маршрут у місті — одні руїни. Бойові позиції були вже посеред будинків, і неподалік мого дому теж. Памʼятаю, що люди біля будинків грілися на сонечку — і почався обстріл “градами”, усе задрижало навколо, люди побігли до підвалів. Гнітюча картина…»
Мама їхала своєю автівкою за машиною сина — так вони проїхали Сєвєродонецьк і Лисичанськ, виїхали на Дніпровську трасу.
«Там був блокпост, я там зупинився. Сказав: “Мамуля, ось тобі картка з грошима, дави на газ до самого Дніпра, ніде не зупиняйся. Тільки в Дніпрі”. Я дивився, як від'їжджає мамина машина — напхана речами, мама ще й собаку з собою взяла… Уже розумів, що це капець, невідомо, коли ми повернемося додому, невідомо, що буде з нашим домом. Було дуже сумно», — ми розмовляємо з Кирилом телефоном, і я чую, як він нервово запалює цигарку…
У Сєвєродонецьку кінця квітня 2022 року Кирила найбільше вразили лікарі. Він тоді привіз медикаменти в лікарню — побачив біля будівлі порожню бойову позицію. Бійці ховалися в підвалі лікарні, бо щойно був жорсткий обстріл. У коридорах Кирило зустрів до нестями переляканого військового. А в палатах, не ховаючись у підвал, спокійно порядкували медики — без броніків, без касок, без зброї. Звʼязку не було, і вони спілкувалися між собою за допомогою рацій. І відразу після прильоту побігли в якусь палату, де виявилися постраждалі…
«Востаннє я був у Сєвєродонецьку в кінці травня 2022 року. Тоді мене вже перевели під Лисичанськ. А в моєму місті ми хотіли відремонтувати машину. І ще один побратим попросив забрати з його будинку речі. Міни, обстріли, у деяких районах міста вже ближні бої зі стрілецької зброї, а ти по-дурному ризикуй життям заради якихось речей. Це напружує. Хоча я забрав тоді той дитячий візок, про який мене просили. А от свої речі не забрав. У батьковій хаті лишився зошит, куди брат мого діда записував спогади односельців про наш рід. Дуже жалкую за тим зошитом — чи знайду після війни», — говорить Кирило.
У травні 2022 року замість міста він побачив вигорілі будинки, обсипані підʼїзди, купу згорілих автівок, гори зі щебеню, цегли, арматури. Машини пробивали колії між цими завалами. За словами Кирила, тоді з майже 130 тисяч жителів Сєвєродонецька в місті лишилося хіба 10 тисяч…
Особисте
«Я б хотів після війни жити в Сєвєродонецьку. Я обожнюю свій будинок, свій гараж, де любив колупатися в якійсь техніці, річку, ліс. Наш з мамою будинок, за моєю інформацією, ще піддається ремонту. Але я бачив Бахмут, Кліщіївку, Торецьк — якщо ціною таких самих боїв доведеться звільняти Сєвєродонецьк, то в місті не залишиться вже нічого, що я так любив. Хіба що росіяни підуть з міста внаслідок якогось політичного рішення. Інакше — куди повертатися?» — говорить лейтенант бригади «Лють» Кирило Титаренко.
***
Якщо після Другої світової змогли відродити хімкомбінат на Сіверському Дінці й заселити наново цю місцину, то, може, вдасться і після цієї війни?..
Цей текст є частиною проєкту «Знищені, але нескорені», в якому ми розповідаємо історії міст, зруйнованих вщент та окупованих росією за час повномасштабного вторгнення.