Ночують у парку на лавці та в тюремній камері. Де жити військовим

Cлужбового житла вдень зі свічкою не знайдеш

Я приїхала в Краматорськ на три дні у відрядження. Наперед знайшла трикімнатну квартиру через Booking за 1000 гривень на добу. Вже в місті дізналася, що вона на сьомому поверсі, ще й у районі, в який часто прилітає. І тут же стала шукати інше житло. Набрала 10 різних господарів і всюди почула одне: місць немає.

Тут пояснення просте: на вихідні до прифронтового міста з'їжджаються військові, які на нулі виконували бойові задачі, щоб відпочити й розслабитися. До них з усієї країни на побачення мчать подруги й дружини.

У будні багато квартир і готельних номерів звільниться. Це подобове житло. А от щодо постійного, то його знайти важче.

Андрій Плещеєв шукав хату для себе і своєї молодої дружини довго. Обоє — військові з 93-ї бригади. Приватний будинок за 20 кілометрів від фронту — найкращий із можливих варіантів. Краматорськ обстрілюють часто, тому, чим ближче ти до землі, тим краще. Жодних верхніх поверхів. Плюс, якщо забудова щільна, ти захищений стінами сусідських хат. Андрієві та Марині пощастило. У них не лише дім з усіма вигодами, а ще й з глибоким теплим підвалом, куди вони ховаються під час тривог, коли не на службі.

Господарі зраділи, що можуть здати дім саме парі, де жінка слідкуватиме за порядком. Через це ціну знизили з 20 до 10 тисяч гривень за місяць.

Така ж ціна — 10 тисяч — пристойних квартир у таких прифронтових містах як Добропілля і Шахтарське, де, як і у Краматорську, вся інфраструктура заточена під військових: кав'ярні, виїзні кухні, лікарі, барбершопи. Словом, для військових — це козирні міста.

Оголошення не працюють: ходи й питай

Роман Шахрай, комунікаційник із 59-ї бригади, живе у Шахтарському. Це 60-70 кілометрів від Покровська.

«Хоча це чимале містечко на 30 тисяч жителів, знайти квартиру сутужно, бо попит перевищує пропозицію. Перше: сюди перебралися багато переселенців з довколишніх міст і сіл, з того ж Покровська, бо лінія фронту відсувається.  Друге: тут живуть військові, які теж змушені перебазуватися», — розповів він.

Не проблема знайти подобове житло, але ціни на нього космічні: від 500 до 1500 гривень. Якщо військовий приїхав, скажімо, на ВЛК на кілька днів, то таку пропозицію можна прийняти. Але якщо заселитися на місяць чи більше і платити подобово, виходить дуже дорого. Навіть якщо доба 500 гривень, за місяць набіжить 15 тисяч. Логічно було б жити разом із побратимами, наприклад, утрьох, і ділити цю суму на всіх. Але господарі житла на таке не йдуть, хочуть із кожного 15 тисяч.

Тому всі шукають саме місячну оренду. За словами Романа, алгоритм пошуку простий: ходиш і напитуєш. Оголошення в інтернеті не працюють. Шахрай — за фахом журналіст, то звертався навіть до колег у місцеву редакцію. Йому пощастило відхопити однокімнатну квартиру, бо військового, який оплатив її на три місяці, раптово перевели в інше місце. Роман заплатив йому, бо орендарі, знаючи специфіку армійського життя, беруть кошти наперед  і не повертають, якщо ті зриваються з місця за два тижні. У них свої інтереси.

У жовтні минулого року його однокімнатка коштувала 5 тисяч гривень на місяць з комунальними послугами. Зараз ціна виросла до 7,5 тисячі на місяць + комуналка. Комунікаційник, однак, тримається обома руками за житло:

«Квартира, можна сказати, аскетична, тут немає гарячої води, то я поставив водонагрівач, немає пралки. Але я живу сам, і оренда не найвища в місті. Можна сказати, стартова».

У Романа така специфіка служби, що він може квартирувати в місті. Чим ближче до фронту, тим умови гірші. Туалет у дворі, води може взагалі не бути. І щоб отопити житло, самому треба дров нарубати. А це не Чернігівщина чи Житомирщина. Це Донеччина, тут ліси не ростуть. От і думай, як себе обігріти.

Вікна, двері є — це нормальне житло

Сергій Тимошук, піхотинець 32-ї бригади. Він теж підтверджує, що на прифронтових територіях і відстані у 20-30 кілометрів від них, де можна розмістити особовий склад, усе зайнято.

«У мене і побратимів була задача в районі певного населеного пункту знайти житло. А там яблуку ніде впасти. І ми від'їхали на десяток кілометрів по інших селах. На третій чи четвертий день знайшли житло. Вибирали попід трасою, хоч це й далеченько: щоб не виїжджати з нетрів по пів години, а відразу стриб у машину — і нормальна дорога.

Складність полягала ще в тому, що треба було заселити 50 людей. А від командирів уже звучала інформація: якщо не знайдемо, підрозділ у посадці копатиме бліндажі. А таке справді буває, і добре зроблений, і утеплений бліндаж може виявитися кращим за хату-розвалюху.

Зрештою, знайшли кілька будинків, постраждалих не від війни, а від старості, у них ніхто не мешкав давно. Вирішили, що житло придатне й адекватне: вікна, двері, стеля є. Всюди бетонна підлога, можна поставити буржуйки й жити. А розкладачки та спальники в підрозділу є. Іноді так виходить, що в тебе й особистого ліжка немає: поки ти виконуєш бойову задачу, на ньому хтось відпочиває з побратимів, потім міняєтеся».

Сергій розповідає, що зазвичай військові напитують житло в місцевих або безпосередньо звертаються до представників влади. Скажімо, старост. Ті не відмовляють. Якщо в навколишніх селах немає вільних нежилих хат, можуть  заселити в державні приміщення: школу, садок, будинок культури, приміщення сільської ради. Там холодно, миші, буржуйку не поставиш — заборонено.

Чим ближче до лінії фронту, тим більше порожніх сіл, звідки евакуювалися жителі. Там військові займають будь-яку хату. А якщо населений пункт далі й у ньому ще є місцеві, то поселитися можна лише за згодою власників чи їхніх довірених. Військові віддають перевагу життю в кращих умовах і за гроші, ніж у гірших безоплатно. Хочеться і туалет всередині, і душові кабіну. Але це вважається розкішшю.

Добре, якщо у дворі є вода (на Донеччині, проблеми з питною водою були й у мирні часи, переважно її завозили — авт.), якщо є електрика — тоді можна використовувати електрообігрівачі.

Ціни: держава не компенсує військовим витрати

Держава не компенсує військовим витрати на службове житло.

Хоча за законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також постановою Кабінету міністрів України №450 від 26 червня 2013 року, мала б. Це чітко прописано.

Загалом військових треба розміщувати в казармах, залежно від місця проходження служби. Їхні родини ж мають жити в сімейних гуртожитках (в умовах бойових дій це нереально і небезпечно — ред).

За законом, якщо неможливо забезпечити таких військових і їхні родини зазначеним житлом, військова частина зобов'язана орендувати для них жиле приміщення. Або ж — за їхнім бажанням — виплачувати грошову компенсацію за піднаймання (наймання) такого приміщення.

Але всі опитані для статті військові стверджують, що платять за житло зі своєї кишені. Так роблять і їхні побратими. Винятки лише тоді, коли живуть у державних приміщеннях. Тоді укладається договір з військовою частиною і вона оплачує компослуги.

Часто за житло військовий віддає пів зарплати. Скажімо, якщо служить у Шахтарському й отримує 20 тисяч, а квартира коштує в межах 10. Щоб суму зменшити, живуть по двоє чи по троє.

У селах оренда значно нижча: 1-3 тисячі за хату. Іноді господарі пускають пожити лише за оплату компослуг. Переважно це ті, хто втратив близьких на війні, або якщо в когось є рідні в армії.

Сергій Тимошук сказав ще таку річ:

«Умови житла справді мають значення, якщо ти вирушив вранці в штаб на службу, ввечері повернувся. Якщо ж ти пішов на завдання на три тижні, повернувся, відпочив 4 дні й знову зник на три тижні, то байдуже, де жити. Навіть якщо немає, де прийняти душ, є пересувна баня, можна домовитися сходити до когось із місцевих випрати речі. На війні змінюється ставлення до побуту».

Безпека: представляємося фейковою бригадою

За словами Андрія Плещеєва, чимало місцевих здають військовим приміщення з підвалами під штаби. 

«Господарі розуміють, що їм краще заробити на українських військових 20 тисяч в місяць, ніж росіяни віддячать їм умовними 800 гривнями за наведення. А головне — якщо туди прилетить, у власників не буде ні грошей, ні об'єкта нерухомості».

Сергій же розповідає, що часто під час пошуку житла бійці перестраховуються і називаються бригадою, якої не існує в ЗСУ. Якщо хтось з місцевих зіллє інформацію росіянам, що в такому-то селі базуються бійці, умовно, 32-ї бригади, ті розуміють, що вони неподалік виходять на бойові позиції. Знають, що від цієї бригади очікувати, що в неї є на озброєнні, чого немає. А якщо назватися фейковою бригадою, скажімо 300-ю, то вороги подумають: що це, хто це, ми про них не чули.

«Зрозуміло, що бійці часто живуть великими групами понад 10 осіб. У нас є Starlink, значить, мобільний зв'язок виключаємо, щоб ворог не запеленгував багато людей в одному місці», — ділиться Сергій.

Іноді місцеві  прицільно відмовляються пускати до себе військових. На це є кілька причин.

Перша — алкоголь. Мовляв, бійці після бойових завдань можуть напиватися і шкодити майно.

Також не хочуть брати чоловіків, а, хочуть пару, як у випадку з Мариною та Андрієм Плещеєвими, бо 10 людей нанесуть більше бруду, ніж двоє. Тим паче всі зі зброєю, важкими боєкомплектами. Якщо один жбурнути в куток, уже підлога пошкодиться.

Часто господарям краще здавати житло переселенцям, аніж військовим. Ті приїхали на довше, а військові сьогодні є, завтра немає. Іноді людина може й не повернутися з позиції. Тоді треба мати справу з частиною, проходити якісь бюрократичні перепони, а цього ніхто не хоче.

Волонтерка збирала військових у парку з лавок

Волонтери й тут виручають. Майже в кожному населеному пункті знаходиться людина, яка береться допомагати. Чи знає умовного дядька в селі, який піч відновить, чи, власне, з житлом виручить. 

Людмила Стегура, мешканка Шахтарського, одна з таких. Вона дуже ображається, коли на неї кажуть «рієлтор».

«Рієлтори заробляють гроші. Я — волонтерка. Я допомагаю заселятися військовим, у мене самої син воює, зараз відновлюється через поранення. Від початку повномасштабки з іншими волонтерами збирали продукти на фронт, свічки окопі робили. А потім я переключилася виключно на розселення військових, бо ніхто в місті цим не займається», — розповідає жінка.

Вона каже, що подобово власники квартир брали три роки тому з людини по 100 гривень.У 2025-му ціна виросла від 500 до 1500 гривень. Тому, вона знає, де поселити дешевше. Має кілька знайомих бабусь, які пускають за умовні 100-200 гривень. Або й зовсім безоплатно.

У місті є лікарня, тому сюди часто приїздять військові на ВЛК на кілька днів. Всі хостели й готелі зайняті. Бувало так, що Людмила «збирала» чоловіків з лавок у парках, де вони ночували. А іноді спали на кариматах на землі. Селила їх у квартиру свого знайомого. У ній ніхто не мешкає. Якщо не вміщалися, клала на підлогу: таки ж не сира земля.

Зараз Людмила має кілька точок у місті, куди може привезти захисників. Власники житла доброзичливі до ЗСУ, тому беруть умовні кошти. А хтось не бере, а ще й нагодує. Жінка власною машиною везе їх до помешкання. Також раз на кілька днів розвозить по квартирах, де живуть військові, борщі та вареники, які готують місцеві жінки-волонтерки.

«Найбільше допомагають або ті, в кого хтось служить чи загинув, або пенсіонерки, які несуть останнє. Багатим на війну пофіг. У них щодня гульки, танці, своїх дітей відкупили», — розповідає вона про своїх земляків зі Шахтарського.

Номер телефону Людмили передають з рук в руки. Військові знають: скільки б їх не приїхало в місто, вона знайде їм житло. Чи на кілька днів, чи довготерміново. І коштуватиме їм це копійки.