«Яке там дякувати! Від мого сина з однією ногою тікали: думали, що він із ТЦК». Як змінилося ставлення до поранених військових

«Ніхто з військових з ампутованими кінцівками не має нормальної, стабільної психіки. Уявіть чоловіка, який був повноцінним, сильним, мужнім, який підіймав пуди заліза, а після поранення залишився без двох рук і ноги чи без ніг і однієї руки. Він повністю від когось залежить і не може нічого! Ну яка ж у нього може бути психіка? Тому вони всі нервуються, спалахують, перебувають у депресії. Вони жити не хочуть!» — це крик душі 55-річної Наталії Дубової з Чорткова, що на Тернопільщині.

Її чоловік Олег, колишній залізничник, у 56 років пішов захищати Україну відразу після повномасштабного вторгнення. За рік снаряд, який прилетів в окоп до військових під час артобстрілу, врізався в стіну бліндажа й не розірвався. Але своє чорне діло зробив: перебив Олегу ноги вище колін.

«Добре, що там був хлопець, який зумів йому професійно накласти турнікети, бо багато побратимів на це не могли дивитися», — розповідає Наталя.

Відтоді жінка поруч із чоловіком. У лікарнях, реабілітаційних центрах, шпиталях, вдома. Вона ділиться своїми спостереженнями того, як її коханий та інші ветерани прийняли себе з ампутованими кінцівками. А також — як поводитися з військовими, щоб допомогти або хоча б не зашкодити. Ми умовно поділили цю допомогу на кола.

Коло перше — родина та найближчі

Ця допомога найсуттєвіша і є найбільшою опорою. Ще в лікарні, відразу після поранення, важливо сказати, що людина вам цінна й дорога, що ви будете з нею попри все. І далі будете підтримувати. 

«Інколи дивишся на хлопців після поранення, ампутації й думаєш собі: “Ну він такий молодий, дужий, він точно впорається”. А тоді знайомишся ближче і розумієш, що все зовсім не так. Попри те, що він усміхається, життєрадісний, насправді це лише маска і все дуже сумно.

У реабцентрах я бачила таких, ми по шість місяців жили під одним дахом. Спершу їм нічого не хочеться розповідати, але потрошку вони розкриваються. І виявляється, що вони не можуть себе сприймати такими, не розуміють, як жити далі. І в них з’являються суїцидальні думки», — жінка згадує про один вечір у реабцентрі.

Поруч сиділи один військовий без двох рук та інший — без двох ніг і зору. Перший запитав у другого: «Ти не думав про суїцид? Що в нас за життя?». Той відповів: «Я поки що хочу жити, бо поруч люди, які підтримують і які боролися за мене стільки часу. Не уявляю, як можу зробити їм так боляче».

Сама ж Наталя Дубова вибрала таку поведінку щодо свого чоловіка:

«У мене такий характер, що я постійно опікуюся своїм Олегом, не можу і в голові такого допустити, щоб його лишити. Перший час я була поряд, хай чим він займався, хай куди йшов. І мені здається, що всі б так мали чинити. А буває, дивишся: чоловік робить перші кроки на протезі, а його дружина сидить на дивані, у телефон втупилася.

Мені це не зрозуміло. Я постійно біля свого з водичкою, з рушником, бо від напруження він весь мокрий. Без кінця повторюю, який він молодець: “Ти можеш, ти сильний, я в тебе вірю”. Хлопці дуже емоційно, бентежно сприймають вертикальний стан після місяців лежання, і їм важливо бачити зворотний зв'язок, щоб не втратити мотивацію».

Крім емоційної допомоги, потрібна ще турбота фізична.

Удома, а живуть вони в приватному будинку, Наталя зробила всі умови, щоб чоловіку було зручно рухатися чи на візку, чи на протезах: пандуси, поручні.

«Я прибрала пороги, де треба — двері розширила, де треба — звузила чи повернула в інший бік, обладнала всю хату, зокрема санвузол. Він заїхав на колісному кріслі раз помитися, другий, я допомагала, а на третій сказав: “Я сам впораюся”, — розповідає вона. — Я купила холодильник, де морозильна камера вгорі, і Олегу зручно все діставати. Зараз він сам може взяти й розігріти їжу. Оскільки він багато сидить, придумав собі заняття: друзі привозять йому свинець, і він з нього виготовляє грузила для риболовлі. Це і для задоволення, і копійку якусь має».

За два роки після поранення чоловік почувається спокійним і повноцінним. Разом із дружиною вони їздять, як і колись, вудити рибу, і звідти Олег повертається радісним і втішеним. А Наталя щаслива від того.

Згадалися рядки Ліни Костенко з «Марусі Чурай»:

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Коло друге — куми, сусіди, колеги, знайомі

«Коли ми з реанімації перебралися в хірургію і в чоловіка почав стихати біль, в один момент він спитав: “Не розумію, що сталося? Чому мені ніхто не дзвонить? Усі про мене забули”. І справді, після поранення йому ніхто зі знайомих не дзвонив місяцями. Наші рідні телефонували мені, питали, як він. Тож я вийшла в коридор і набрала всіх його знайомих, колишніх колег і попросила з ним говорити», — розповідає Наталя.

Більшості не байдуже, але вони не знають, не розуміють, як поводитися з пораненими. Ніяковіють.

Вона попередила, про що не варто розмовляти. Про війну. Захоче — сам розкаже. І найчастіше про війну військові все ж обирають говорити з іншими військовими.

Про політику. Ветеранам дуже болить, що вони воювали, а суспільство часто ставиться до цього з неповагою. Розмови зводять до того, хто за кого голосував і хто в чому винен, забуваючи про головне: війна триває, і є ті, хто ціною життя та здоров'я стримує ворога.

Про здоров’я. Не треба бажати воїнам з ампутованими кінцівками одужання.

«Вони ніколи не одужають, ноги й руки в них не відростуть», — наголошує дружина ветерана.

Про що ж тоді говорити? Про що завгодно: як настрій, погода, діти, онуки, хобі, коти-собаки. Скажімо, родина Дубових любить собак, має своїх, годує і прилаштовує бродячих.

Підтримати

Після дзвінка Наталі багато знайомих зателефонували Олегу й підтримують із ним зв'язок і досі.

Але, як зауважує вона, бульбашка оточення тих, хто воював, неминуче зміниться. Треба бути готовим, що частина контактів відпаде. Але також з’являться нові зв’язки, чудові теплі знайомства, які переростуть у дружбу.

Так само вважає й Альона Шведова-Петренко — мама 23-річного Богдана Петренка. Родина з Лисичанська, через росію двічі втрачала дім. Чоловік — військовий, син покинув університет і пішов на фронт другого дня після повномасштабного вторгнення. На його позицію під Кремінною прилетіло в листопаді 2022-го.

Богдану побило руки, він втратив ногу. Уже після поранення побрався з дівчиною, з якою дружив до вторгнення. Живуть усі у Львові, щоб мати під рукою перевірених лікарів і протезистів. Мама, яка активно включена в життя сина, розповіла, що сталося з його оточенням.

«Богдан сам позитивний. Він молодий, удома не сидить. У нього немає такого, щоб шукати спілкування лише з військовими, бо це насправді проблема. Багато хто з ветеранів боїться виписуватися з реабцентрів, бо лише там “їхній світ”, а вдома їм ні з ким балакати, бо їх ніхто не розуміє.

Богдан спокійно почувається всюди, має друзів і серед цивільних. Звісно, багато знайомих відпали, але це сталося на етапі, коли він пішов на війну. Ті, хто не поділяв його поглядів, відійшли на задній план. Більшість воюють, але не всі. Є два друга дитинства, яких не взяли через хвороби, і вони навіть почуваються винними. Але вони хотіли воювати — це велике діло, не ховалися», — Альона згадує, що змінилося і її коло спілкування.

«Ті, що ховаються, випали з нашого життя ще 2014-го, коли ми жили на сході. Я думала, що мої свати, друзі — усі ми однакові. Але коли нам розбило хату і я почала волонтерити, на мене рогом дивилися: “Навіщо це тобі треба?”. І я зрозуміла: мені треба оті хлопці на фронті, яких я не знаю, а оці, з ким я жила 30 років, ні. Я була “Бандера” серед “москалів”. І все. І мене це влаштовувало, я на всіх плюнула».

Звичайно, трагедією для всіх військових стає те, що нові друзі, яких зустріли на війні, гинуть.

Коло третє — чужі люди

Тут два боки медалі: як ти ставишся до військових і як військові ставляться до тебе. Обидві мої героїні — Наталя та Альона — зауважили, що частина військових з ампутованими кінцівками стали агресивнішими, ніж це було два роки тому.

«”Що ти дивишся? Що ти тут не бачив?” — каже Альона. — Поводяться так: не чіпайте нас і не підходьте. І це не залежить від того, коли людина була поранена. Здавалося б, минув час, ветеран мав звикнути, але ні. Час тут ні до чого. Людина або відразу себе приймає, або ні. Той, хто не прийняв, залишається злим, спивається. А в кого вийшло, той триматиметься на плаву.

Плюс я помітила ще таке: є кілька хвиль військових. Перша — добровольці. Вони були вмотивовані й навіть після поранення такими лишилися. Друга — ті, хто думав: “Я сам не йду, але й не ховаюся. Заберуть, то заберуть”. Ці себе з втраченими кінцівками ще якось сприймають. Одна з останніх хвиль — ті, кого на вулиці впіймали. Вони поводяться так: “Я туди не хотів, не збирався, не моя війна, мені руки повідривало, тепер мені всі винні”. Мій Богдан якось зібрався до реабцентру з хлопцями погомоніти, ми ж поруч живемо. А тоді каже: “Не піду, бо останнього разу стільки ниття було. Я такого не хочу, мені це не треба”».

Змінилося і ставлення цивільних до військових.

«Я по Львову бачу, що люди звикли, бо ветеранів з ампутаціями кінцівок багато, або всі вже так втомилися від війни, що ці хлопці очі їм мозолять, — розмірковує мама Богдана. — Стало менше подяк, зараз просто проходять повз. Дуже рідко хтось про щось хоче поговорити. Військових стали шарахатися. Якось у невеликому місті від мого сина просто-таки тікав цивільний чоловік, бо думав, що він із ТЦК. І коли він кудись їде, я кажу: “Синку, ти там акуратно”».

Наталя Дубова впевнена, що суспільство за два роки так і не навчилося спілкуватися з військовими.

«Наче ж і відомі штуки: не витріщатися, не жаліти, не допомагати, коли не просять, дякувати словами чи усмішкою, прикладати руку до серця, але цього майже не роблять. Інколи, дійсно, щоб подякувати людині чи усміхнутися, треба зустрітися з нею поглядом. А людина в собі, не хоче ні з ким говорити — тоді краще не чіпати її.

Але я впевнена: ми можемо подіяти на суспільство через пости в соцмережах: я закликала місцевих прийти в лікарню Чорткова провідати воїнів. І прийшли ж! Через публікації в пресі, через відвідування шкіл ветеранами. Мені сподобалося, як у Сваляві військові ходили в школи, пояснювали, як поводитися, коли знайшли міни, щоб не велися на вербування росіянами тощо. Діти слухають, запитують.

Я хочу таке саме запровадити в нас у Чорткові. У нас є хлопець, який втратив руку і зараз викладає військовий вишкіл у школі. З ним у тандемі й працюватимемо. Діти ростуть, усвідомлюють важливість того, що роблять наші військові, приноситимуть це додому, друзям, сусідам. Це спрацює. Повага ростиме. Виникатиме бажання допомогти, провідати. Наші бійці пройшли пекло і мають тішитися життям, а не думати про суїцид».

Плюси й мінуси великих і малих міст

У Чорткові, де всі знають одне одного, людина з ампутаціями кінцівок — на виду. Олег Дубовий — єдиний ветеран з подвійною ампутацією ніг. Є ще цивільний. Він переселенець, його поранило вдома: був приліт.

Плюси маленького міста: якщо ти ветеран — тебе знають усі.

«Нас знали, нас поважали до війни. На протезування весь світ збирав гроші, а в Чорткові проводили концерти, благодійні ярмарки, змагання, виставки. Збирали школярі й організації. Я писала про це постійно у фейсбуці. І коли ми повернулися у своє місто, люди були частково готові.

Хтось витріщався і прямо казав: “Я такого ще не бачив”, — і Олег не знав, де дітися. Але більшість підходили, дякували, обіймали, казали, який він молодець, що раді бачити. Усміхалися, і він усміхався їм. Це було дуже приємно», — згадує Наталя.

Коли з’ясувалося, що на колісному кріслі Олег не зможе їздити містом, бо Чортків не пристосований для людей з інвалідністю — він не міг подолати високий бордюр, — знайшлися люди, які прислали йому зі США триколісний електроскутер. Чоловік самостійно пересідає з візка на нього і так їздить містом в теплу пору року. Його пропускають, на нього зважають.

Тричі на тиждень ветеран їздить займатися у спортзал. Міський голова виділив для цього соціальне таксі, яке возить його.

Чоловік виходить по покупки на базар. Їде на скутері, біля воріт бере милиці й заходить всередину. Купує, що потрібно, і складає в кошик. Нести його було б важко, тому завжди знаходиться той, хто це зробить: піднесе закупи до скутера.

У великому місті увага до конкретного ветерана значно менша. На нього не витріщатимуться, але й часто пройдуть повз, не допомігши. Суспільство звикло.

«З іншого боку, що більше я спілкуюся з хлопцями, то більше бачу, що вони намагаються виїхати до великих міст, до того самого Києва чи в передмістя, — зауважує Наталя. — Там для них є спортзали, вони можуть брати участь у різних змаганнях. Навіть в “Іграх нескорених”.

Великі міста більш пристосовані фізично: там є пандуси, туалети, медицина тощо. Пристосовані й психологічно: там хлопці почуваються повноціннішими, зокрема й тому, що вони не самі. А в маленьких містах чи селах для них взагалі немає умов. Ну будуть у них електровізки, але ними ж можна іноді лише подвір'ям їздити. Так і сидять прив'язані до своїх хат».

Допоможи собі сам

Обидві жінки впевнені: підтримка збоку хоч і мегаважлива, але все залежить усе-таки від самого ветерана, його характеру і бажання жити далі.

«Великий плюс, якщо людина не одинока. У мого Богдана є дружина, і я не знаю, що було б, як би він поводився, якби не мав такої підтримки. Я вже два роки спостерігаю за хлопцями, з якими ми разом “ставали на ноги”. Частина з них уже померла з різних причин, не пов'язаних із пораненням: одного побили, бо напився і нарвався на бійку. У іншого серце стало від пиятики. Вони не були поганими людьми, навпаки — добродушними. Але в них не виявилося стрижня», — розповідає Альона.

Вона згадала дві історії. Один молодий чоловік із села після двох ампутацій має підтримку від мами та від своєї дитини, які від нього не відходили. Але він постійно п’є і постійно скаржиться, що його ніхто не розуміє.

Іншому — 54 роки, купив будинок, має город і справляється сам.

«Усе залежить від людини, від її внутрішньої сили. Якщо вона є, допомога ззовні її лише зміцнить», — підсумовує жінка.