Загибель українських полонених у російському літаку: умисне чи випадкове вбивство

Підтримати

Перші з перших у полоні

У Деурана Тайлакова (родом чоловік із Туркменістану, але виріс у Львові) батьків не стало давно, та хоч він має п’ятьох молодших сестер і брата, найріднішими для нього були донька Софійка й колишня дружина. З Оленою прожили всього три роки, але стосунки зберегли теплі, людські.

«Він не зник із нашого життя, а продовжував бути родиною. Звісно, я не думала про нього щодня, але із часом всі образи забулися. А відколи потрапив у полон, вставала з думкою: чи він пив сьогодні, що їв, як сильно його катували? Після кожного обміну з надією шукала прізвище, вдивлялась у фото, а всі хлопці між собою схожі: схудлі, нещасні. Та я виглядала когось, хто хоча б знав його, чув, бачив — намацувала хоч якусь ниточку», — розповідає Олена.

Вона згадує, що Деуран пішов добровольцем першого ж дня великої війни. Як львів’янин, потрапив до 24 бригади, що базується у Яворові. Телефонував їм із донькою з-під Попасної, говорив коротко, по кілька хвилин на день: «Як ви? Я живий».

27 березня 2022-го повідомив, що йде на завдання і якщо через тиждень не повернеться, хай Олена підіймає всіх на ноги. А наступного дня їй прилетіло повідомлення російською мовою на Viber із російського номера: «Це Уран, я в полоні». Після того як запитала, хто такий Уран, розпочався відеовиклик. То вже дійсно був її колишній чоловік, який підтвердив, що в полоні.

«Що я можу зробити?» — запитала. Слухавку вихопив «вагнерівець», мовляв, звертайся до керівництва країни, хай припиняють бойові дії і складають всю зброю. Зв’язок увірвався.

А в російських пабліках завірусилося відео: сімнадцятьох українських бійців без зброї, без шевронів дуже швидко випихають із вантажівки. У когось зав’язані руки за спиною, у кого вільні — допомагають злізти тим, у кого поранені ноги (на них турнікети). російські військові підганяють їх, змушують стати навколішки під стіною і обіцяють покарати. Мовляв, жалості до вас не буде. Серед українців і Деуран.

Ще якось Олені прийшов написаний під диктування лист із полону. Деуран, як і його побратими, писали однакове: «Я на території російської федерації, лікують, годують, чекаю на обмін».

Тим часом жінка вже кілька місяців його шукала. Для цього покинула роботу. Торувала шлях разом із родичами інших бранців. Телефонували, подавали заяви й заявки до поліції, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Червоного Хреста, Європейського суду з прав людини — кидалися, куди могли дотягнутися. То був початок повномасштабного вторгнення, і структури самі не знали, як працювати з болючою темою.

Рідним обіцяли: хлопці внесені до списку на обмін, він ось-ось вже відбудеться, чекайте. Тим часом дедалі більше людей потрапляли в полон.

«Коли я дізналася, скільки людей вийшли з “Азовсталі”, а це тисячі, дуже злякалася. У новинах крутили, що москалі — дурники, а я насправді розуміла, що ситуація набагато гірша, ніж люди можуть собі уявити», — зізнається Олена.

Десь із травня 2022-го стали обмінювати перших полонених. Додому повернувся перший із тих сімнадцяти українців, які потрапили на відео. Він розповів, що їхню групу розділи, і щиро був упевнений, що десятьох обміняли. Він чув розмову: семеро лишаються в СІЗО Луганська, а інших повезли до України.

Давали їсти собачу шерсть

Лише через два роки жінка склала весь пазл. Деурана дійсно мали обміняти у квітні-травні 2022-го (є люди, які пам’ятають його в літаку, який прямував до умовного місця, де збирають полонених для обміну). Він пролетів частину шляху, але з якоїсь причини операція зірвалася. Його та інших зняли з борту.

Деуран потрапив до СІЗО №2 у Вязьмі, яке в народі називають «табором смерті». Пізніше жінка спілкувалася із хлопцями, які теж перебували там, а потім повернулися додому. Українців цькували собаками, били щодня, катували шокерами. Змушували присідати по тисячі разів на день. У душ українські бійці ходили раз на тиждень і там же прали свої речі. Одягали мокрий одяг (у руках заборонялося носити) і поверталися до своїх камер. І навіть коли зимою було -20°C. Ще й вікна відчинені. Опалення не було. Полонені в тому одязі і спали, і стояли на морозі. Дуже багато хворіли на туберкульоз.

Якось хтось з українців видряпав на тюремній металевій мисці номер їхнього батальйону. Їх покарали. Всіх. Три дні давали замість їжі посуд із собачою шерстю.

Ті побратими, які були з Деураном, розповідали, що він тихенько говорив українською, навчав їх «западенських» слів. Багато в кого опускалися руки, вони падали духом і хотіли покінчити із життям. Деуран же читав Біблію, молився, підбадьорював інших: «Скоро будемо вдома».

Зовсім недавно Олені зателефонував один із колишніх в’язнів і розповів, що сидів із її чоловіком в одній камері в цьому СІЗО два роки до останнього дня звільнення.

«Деуран ділився з ним історіями про мене, мого собаку, моїх батьків (ми жили всі разом), про донечку. Згадав, як колись побачив, як вона йшла зі школи, а рюкзак більший, ніж вона сама. І так тепло було чути, що він із таким світлом і ніжністю про нас думав. Ділився, що хоче зробити для дитини, більше часу з нею бути, наздогнати якісь згаяні моменти», — голос жінки м’якшає.

Писали листи мертвим

Олена не раз бачила прізвище чоловіка у списках, які гуляли інтернетом. Уже втомилася розчаровуватися, навіть не реагувала на них. І ось 3 січня 2024-го відбувся черговий обмін, додому приїхали два хлопці із тих сімнадцяти. Сказали, що Деуран сидів через три камери від них.

«Мені стало так образливо, що його немає разом із ними. Це так несправедливо. Така думка: ну скільки ж іще можна? І тут раптом Тайлаков мені приснився, а до того жодного разу. Наче я приходжу додому, а там він, але статура така розмита. І я питаю: “Чому ти не зателефонував?”. Я тисячу разів у голові прокручувала той дзвінок і його голос: “я вдома”, бо знала — точно зателефонує саме мені. І тут, у цьому сні я дуже зла з ним сварюся, мовляв, знаєш скільки я здоров’я потратила, щоб тебе звідти витягнути? І на цих емоціях прокинулася. Ще і знайомим казала: “Я відчуваю, його точно обміняють наступного разу”», — згадує Олена.

Вона та інші близькі в напрузі й очікуванні. І ось 24 січня. Вранці в українських новинах з’являється інформація, що наші збили літак Іл-76 над територією рф. У Генштабі повідомили, що літак перевозив ракети до комплексів С-300, якими росіяни обстрілюють Харківщину. 

«росіяни сміялися: «Чого ви, дурники, тішитеся? Збили своїх військовополонених». [російська пропагандистка Маргарита] Симоньян оприлюднила списки. Там був і Тайлаков», — додає жінка.

Українська сторона заперечила, що в літаку були полонені.

Через день родичів викликали до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.

«Там підтвердили, що дійсно того дня мав відбутися обмін і прізвища зі списку Симоньян дійсно правдиві. Але все зірвалося останньої миті, і росіяни наших полонених не віддали. Що сталося з літаком, ніхто не казав, мовляв, буде розслідування, вивчатимуть дані супутників і все таке. Головне ж — нам дали надію, що хлопців обміняють живим. Тихо смикатимуть по одному, по два. Попросили не спілкуватися з медіа, щоб не зробити гірше», — Олена ображена на Координаційний штаб, який, на її думку, повівся байдуже. Не було нормальної комунікації, родин уникали, тому ті стали виходити на мітинги з плакатами: «Вимагаємо правду про ІЛ-76».

Торік у жовтні близьким запропонували писати листи полоненим. Їх обіцяли передати через Червоний Хрест у росію.

«Ми, як дурники, писали, а вони вже були мертві. І Координаційний штаб знав про це, бо, як пізніше з’ясувалося, хлопців ніхто не подавав на обмін. Нас просто забавляли як малих дітей».

hromadske звернулося до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Там на закиди родичів, що їм сказали писати листи вже загиблим, відповіли так:

«Згідно з III Женевською конвенцією, військовополоненим дозволено як надсилати, так й одержувати листи й поштові картки. Про цю можливість інформують абсолютно всіх родичів поневолених та зниклих безвісти бійців, оскільки такий вид комунікації є додатковим інструментом установлення факту перебування в полоні держави-агресорки. У такий спосіб іноді вдається отримати відомості про оборонців, про яких не було ніякої інформації». 

Через місяць після того, як родичів зібрали в Коордштабі, росія заявила, що повертає тіла загиблих. Зокрема, 65 тіл із літака, який збили 24 січня. 

«Ми кинулися в штаб, а там: “Ваших там немає”. Ми скандалимо, там мовчать. І лише коли ми заявили, що всі поїдемо в морг Кременчука (туди повезли тіла), то прийшла відповідь: “Так, це вони”», — Олена сердиться.

У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, розʼяснили цю ситуацію так: 

«Організацією репатріаційних заходів займаються уповноважені підрозділи МВС України та одне з управлінь Генерального штабу, які є членами Коордштабу. Репатрійовані тіла (останки) українських захисників проходять процес обов’язкової ідентифікації. Лише за результатами усіх етапів ДНК-експертизи слідство може ідентифікувати особу та повідомити про факт збігів маркерів ДНК родину загиблого».

Родичам повідомили, що тіла в такому стані, який не дозволяє провести комплексної ідентифікації, щоб установити причину смерті.

«Ходили розмови, що росія вже не раз повертала тіла закатованих у полоні українців, то під виглядом загиблих у літаку нам повернули тіла тих, кого насправді закатували у в’язниці. Але зі слів хлопців, які повернулися живими, я знаю, що Тайлаков 23 січня своїми ногами, здоровий вийшов із камери. Це було о 10-й годині вечора, а наступного ранку ми вже знали, що літак збили», — каже Олена.

Сім’ї здали матеріали на ДНК-тести. Наразі є збіги щодо більшості тіл. У чотирьох немає родичів. Їхні фрагменти покладуть до спільної могили. Інші родини забирають своїх додому. У групі «65» у Viber вискакують повідомлення: «Я свого забрала», «Я свого везу».

Поховання тривають у всій Україні.

Я, однак, думатиму, що тато живий

«Ми всі розуміємо, що війна, що не всі ситуації передбачиш, та хотілося б, щоб із нами нормально спілкувалися й виявили повагу як до сімей, у яких близькі загинули в полоні, і також до самих хлопців. А так Координаційний штаб показав зверхність, зневагу, небажання комунікувати. А що вони зробили? Змусили писати мертвим листи — це плювок в обличчя. Сказали, що 65 прізвищ у списку — це фейк Симоньян, а через тиждень після авіатрощі влаштували великий обмін, писали: “Наші вдома”. А це наші чоловіки й сини мали бути вдома, а їх немає! І на великий похорон до нас від штабу не приїхав ніхто, бо в очі мамам не можуть дивитися!» — Олена обурюється.

З Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими на запит hromadske відповіли, що їхні працівники комунікують із родинами через групові й індивідуальні консультації. З родинами, чиї близькі перебували на борту ІЛ-76, впродовж 2024 року у Штабі проведено три групові зустрічі. Також їх проконсультували в індивідуальному порядку та під час мирних акцій, у яких вони брали участь.

Також у штабі додали, що похованнями бійців не займаються, адже це повноваження інших структур.

Великий похорон — це прощання одночасно з 12 військовими у Львові (відбулося 25 липня в Гарнізонному храмі, потім на площі Ринок. Трьох загиблих поховали в місті, інших — в області. Їм від 26 до 56 років — ред.). Серед них і з Деураном Тайлаковим.

Після 22 місяців полону й 18 місяців невідомості, боротьби за повернення тіла, довгих місяців експертиз герой повернувся на щиті.

Його колишня дружина — одна з організаторок церемонії.

«Моя повага Львівській міській раді й усім структурам міста: у середу ввечері ми попросили допомогти, а в п’ятницю вже все відбулося. Тобто в них була лише доба на підготовку. Після півтора року байдужості від різних структур було приємно відчути, що ти не сам у цій біді. Знаєте, скільки часу минуло, відколи я попросила поставити Деурану, крім українського прапора, ще стяг його 24 бригади? Я не встигла викурити сигарету», — ділиться жінка.

Таке масове прощання відбулося вперше в Україні.

«Того дня в мене було таке враження, що немає повітря, а є тільки біль і горе. Дуже важко емоційно, дуже. Це навіть на фізичному рівні боляче, — видихає Олена. — Але я рада. Було важливо, щоб наші герої опинилися нарешті вдома й знайшли спокій. А також щоб люди побачили, що полон вбиває. Коли говорять про День вшанування пам’яті загиблих у полоні, найчастіше згадують Оленівку, але нас, рідних, це ображає. У полоні багато закатовують наших хлопців, і всі вони герої. Вони не зрадили Україну».

Коли жінка з донькою йшли з Марсового поля (військовий цвинтар у Львові), 13-річна Софія сказала: «Я, однак, думатиму, що тато живий». 

«Тут зіграло чи те, що труна закрита, чи так дитяча психіка себе захищає. Я відповідала їй: «Для нас буде велике диво і щастя, якщо твій тато повернеться живим». Я хочу, щоб і вона, і всі знали, чого ми добилися: ми не тихенько забрали й поховали тіла, ми заявили про себе. Важливо, що хлопці спочиватимуть гідно. А ця історія з військовополоненими ніколи мене не залишить. Я й надалі присвячу себе боротьбі за їхнє повернення. І ще дуже хочу, щоб Софія пишалася татом», — закінчує розмову Олена.

«Вона пишатиметься і мамою», — додаю я.

Незалежне розслідування

Слідство у справі авіатрощі літака триває. Офіційних відповідей на питання, куди прямував літак, хто перебував на борту, що стало причиною його падіння і хто в цьому винен — досі немає.

Впродовж року представники різних органів, дотичних до розшуку та звільнення полонених, розслідування злочину неодноразово видавали різні версії подій. Від надання об’єктивної інформації ухиляється і росія.

Медійна ініціатива за права людини провела власне розслідування обставин падіння літака, намагаючись з’ясувати обставини польоту й нападу на літак. 

Згідно із цим розслідуванням, є кілька ключових факторів, які встановлюють відповідальність росії:

По-перше, напередодні авіатрощі рф чинила тиск та напади на українські території, зокрема мирних жителів. Упродовж січня 2024 року в Бєлгородській області проводилися активні бойові дії. Тобто росія, відправляючи військовий літак у цей регіон, розуміла, що скерувала його до зони підвищеного ризику ураження.

По-друге, у публічному доступі є інформація, що до 24 лютого 2022 року бєлгородський аеропорт обслуговував цивільні рейси, а під час бойових дій російська армія почала використовувати його винятково з військовою метою.

І найголовніше — рф є відповідальною за життя та здоров’я військових, яких узяла в полон. Стаття 23 Третьої Женевської конвенції забороняє направлення військовополонених у райони, де їм може загрожувати вогонь із зони бойових дій. Тобто все має такий вигляд, що росія свідомо скерувала військовий літак на неминучу загибель до зони законного ураження української системи ППО.

Закони й звичаї війни передбачають обов’язок розрізнення військових і цивільних об’єктів та населення. Це означає, що військові повинні атакувати виключно військові цілі. А що таке Іл-76? Це — військово-транспортний літак, тобто це військова ціль. Цивільним обʼєктом цей літак стає лише у тому разі, якщо супротивна сторона знала про це або не могла не знати. Тобто росія мала б повідомити Україну про конкретний маршрут цього літака й про те, що в ньому перевозять пасажирів.

За таких умов для будь-якої системи ППО у світі військовий літак є законною військовою ціллю.

Даних про те, що росія повідомила Україну про перевезення військовополонених і необхідність організації безпекового повітряного коридору, немає. Ба навіть більше, рф намагалася приховати літак, вимкнувши його транспондер.

За таких умов є всі підстави вважати, що росія свідомо спланувала дії, які створили смертельно небезпечну ситуацію, унаслідок чого сталось умисне вбивство військовополонених. І це, безперечно, воєнний злочин.

Ну а те, що росія не надає доказів про використання військового літака з невійськовою метою (тобто для перевезення полонених), збільшує імовірність того, що насправді Іл-76 могла атакувати російська ж система ППО. Мета зрозуміла: звинуватити в цьому Україну, аби підірвати постачання їй західної зброї.