«У нього було шкільне прізвисько Повстанець — він ним і залишився». Історія братів-підпільників із Балаклії

Сюди ж у серпні 2022-го привезли й братів Шелеханів — Володимира, працівника місцевого водоканалу, та юриста Максима. Обидва були підпільниками, які передавали ЗСУ дані з окупації. Максим Шелехань став одним із тих, хто після тортур із відділку живим не вийшов. Володимир уцілів і досі з’ясовує обставини вбивства брата, які росіяни намагалися приховати.

Історія Шелеханів, чиїм ім’ям названо вулицю в Балаклії, — у матеріалі, підготовленому в партнерстві з Лабораторією журналістики суспільного інтересу (ЛЖСІ).

Підтримати

У Балаклію Харківської області російські війська зайшли невдовзі після повномасштабного вторгнення — 2 березня 2022 року. У місті почали зникати газ, світло, вода. Як і в інших заблокованих містах, росіяни перешкоджали евакуаційним та гуманітарним коридорам. Міський голова Балаклії Іван Столбовий спочатку заявив, що не піде на співпрацю з росіянами, а згодом в ОВА повідомили, що він зрадив Україну та виїхав до росії (його звинуватили в держзраді й судитимуть заочно). 

Постійні обстріли заганяли людей до підвалів. Вулиці порожніли — люди намагалися не потрапляти на очі російським військовим. Чимало жителів виїжджали на підконтрольні Україні території. Але були ті, хто свідомо залишився в окупації, щоб допомагати спротиву та ЗСУ. Серед них брати Шелехані — 41-річний Максим та 38-річний Володимир.

Моя робота в окупації — бути очима та вухами наших військових

24 лютого Володимир Шелехань відвіз дружину та трьох дітей у село, що недалеко від Балаклії, перебував там із сім'єю два тижні. 2 березня почав збирати інформацію для ЗСУ в селі, а 6-го — повернувся в Балаклію. 

До повномасштабного вторгнення чоловік працював машиністом-оператором на комунальному підприємстві «Балаклійський водоканал». Під час окупації продовжив ходити на роботу. 

«Мені, по-перше, було видно всю об’їзну — потрібно було рахувати, скільки колон і скільки техніки пройшло, і передавати це нашим військам, — пригадує Володимир. — Це була моя робота в окупації — бути очима та вухами наших військових у Балаклії».

До того ж водопостачання та каналізація в місті, хоч і з перебоями, але функціонували, коли була електрика. Більшість працівників водоканалу виїхала, і на підприємстві залишилися п’ять робітників, пригадує Володимир. Комунальники робили все можливе, щоб у містян хоч іноді була вода. 

Працювати на ЗСУ Володимиру запропонував брат Максим. Він зателефонував 2 березня і сказав слова, які Володимир добре запам’ятав: «Ти можеш відмовитися, виїхати, це твоє право. Або залишайся зі мною, будемо допомагати нашим військам тут, у Балаклії».

Володимир погодився без вагань. Він каже, що Максим був активною людиною з твердою проукраїнською позицією. До вторгнення працював юристом в місцевій агрофірмі, багато допомагав людям юридичними консультаціями.

21 березня 2022 року Максим посадив дружину та 17-річного сина в машину, яка возила гуманітарну допомогу, і волонтери вивезли їх на підконтрольну Україні територію. Дружина вмовляла їхати з нею, та Максим залишився в окупованій Балаклії. 

«Він сказав: “Я потрібен тут”. Головною цінністю для нього була сім'я, він нас дуже любив, хотів, щоб ми жили. Мій чоловік вважав, що не можна кидати свою землю: хто, якщо не ми... Як потім дивитися дітям в очі на питання: “А де ти був, батьку? Втік, сховався?”» — розповідає дружина Максима Юлія. 

24 березня 2022 року Максим організував виїзд і для сім’ї Володимира.

Шелехані та невелика група балаклійців кілька місяців збирали інформацію про розташування російських військових та їхньої техніки. Координатором був Максим, і саме він тримав зв’язок з українськими військовими.

План намалювати прапор України на асфальті в окупованому місті

Брати ретельно дотримувалися конспірації: пересувалися Балаклією та її околицями на велосипедах та скутерах, намагалися їздити лісовими та польовими стежками, щоб уникати російських блокпостів. Користувалися кнопковими телефонами та часто міняли SIM-картки. Ніхто не мав здогадатися, чим насправді займаються чоловіки. 

Але їхня мати Світлана зрозуміла, що сини дотичні до чогось небезпечного:

«Він мене особливо не втаємничував у свої справи. Але я бачила, що він їздив, дивився, займався комп’ютерами, телефоном», — згадує Світлана Шелехань.

На четвертому місяці окупації, 23 червня 2022-го, близько 10:00 Максим на велосипеді поїхав до Володимира. Брати мали обговорити плани на День Конституції, 28 червня. 

Вони планували намалювати прапор України на асфальті, щоб показати окупантам, що в Балаклії є патріоти, які здатні боротися, пригадує Володимир. Приготували жовту та блакитну фарби, обмірковували, координати яких саме місць розташування окупаційних військ передадуть ЗСУ: аби ті організували святковий «салют».

Після зустрічі з братом Максим повернувся додому. Він жив із матір'ю у її квартирі. Світлана пам’ятає слова сина, які тоді наче обпекли її вогнем: 

«Він каже: “Мене можуть забрати”. Але ж не настільки швидко: через годину буквально це сталося. Я йому казала: “Тікай!”. А він: “Почекай, мамо, мені потрібно все прибрати тут”».

Наділи мішок на голову й забрали

Це було приблизно опівдні. Максим похапцем витирав щось у телефонах та ховав якісь речі. Через відчинене вікно Світлана почула незвичний шум і чоловічий голос, який прокричав номер її квартири. Жінка визирнула з вікна й побачила великий військовий броньовик та з десяток військових: 

«Вони всі були в балаклавах, звісно, з автоматами. росіяни. Залетіли за хвилину на четвертий поверх і відразу його схопили, вдарили. Він закричав: “Окуляри!” — і по окуляри нахилився. Вони наділи мішок на нього й забрали», — розказує Світлана.

З мішком на голові та в наручниках, Максима виштовхали на вулицю й посадили у броньовик. Кілька військових залишилися проводити у квартирі обшук. Забрали телефони та ноутбук. А ще знайшли військовий квиток брата Володимира — це визначило і його подальшу долю. Світлані теж наказали вийти й на вулиці посадили у броньовик. 

Жінці мішок на голову не надівали, вона бачила, що її привезли в балаклійське видавництво «Балдрук», де окупанти облаштували так звану військову поліцію. А сина повезли в Балаклійський відділ поліції, де базувалася ФСБ рф: приміщення виконувало роль в’язниці для українців. Тоді Світлана востаннє бачила старшого сина Максима живим. 

Того самого дня, 23 червня, близько 15:00 на іншому кінці Балаклії Володимир у вікно побачив, що на його вулицю повертає військовий броньовик. Каже, що відразу зрозумів: це по нього. Тікати було запізно: якби побіг у ліс, могли просто розстріляти. 

У двері постукали, Володимир відчинив. Побачив чотирьох озброєних автоматами чоловіків у повній амуніції, усі — у балаклавах. Він вважає, що це були представники військової поліції росії.

— Володимир?

— Володимир.

— Одягайтеся, поїдете з нами.

Три доби із завʼязаними руками без їжі й туалету 

Уже дорогою Володимир зрозумів, що його затримали через їхню з братом діяльність. Чоловіка привезли у видавництво «Балдрук». Там у підвалі Володимира вперше жорстоко побили троє військових. Один із них був старшим і вів допит.

«Він відразу мені пістолет в око і почав кричати: “Відповідай! Чим ви займалися? Ти знав, чим брат займається?”».

На всі запитання Володимир відповідав, що нічого не знає. Тож військові штовхнули його на підлогу й почали лупцювати гумовими палицями, били ногами. Через хвилину чоловік лежав у калюжі власної крові. Це був лише початок цілого циклу знущань та тортур. 

Наступні три доби він провів в окремій камері із зав’язаними позаду руками. За цей час йому жодного разу не приносили ані води, ані їжі, не виводили в туалет. На щастя, у камері хтось залишив пляшку з водою. З великими зусиллями Володимир зумів зав’язаними позаду руками відкрутити корок і випив кілька ковтків. 

З того, що запитували окупанти під час допиту, Володимир розумів, що його брата теж схопили. Згодом він довідався, що мати теж затримана й перебуває в тій самій будівлі, що й він. 

Камера, у яку кинули Володимира, була у великому підвалі видавництва, з іншими приміщеннями її розділяла стіна з ящиків. З-за цієї стіни Володимир почув голос матері: «Вово, ти цілий?». Вони змогли перемовитися кількома словами й підбадьорити одне одного.

«Я вас зараз розстріляю!»

Світлану утримували у в’язниці три дні, в одній камері з трьома чоловіками, ув’язненими за мародерство. Жінка просила наглядачів виводити її з камери в туалет, проте їй відповідали: «Не положено». 

«Пів кусня хліба на день нам давали. А в туалет не виводили, якусь поставили нам бочку», — згадує жінка.

Окупанти змушували жінку писати пояснювальні записки про те, чим займалися її сини. Світлана просто писала біографії: свою та синів. Окупанти випитували, де живе Володимир. Жінка не казала адреси, відповідала, що він виїхав із міста. Але російські військові дізналися, де Володимир працює, змусили керівника водоканалу показати його будинок.

Світлану окупанти допитували двічі. Минулося без побоїв, проте військовий у балаклаві погрожував жінці пістолетом: 

«“Я вас зараз розстріляю”. Кажу: “Розстрілюйте, а синів відпустіть”».

На третій день перебування у в’язниці Світлану випустили за умови, що вона прийде в так звану комендатуру окупантів через кілька днів — 29 червня 2022 року. 

Володимира на четвертий день із видавництва перевели в будівлю Балаклійського відділу поліції. У катівню, облаштовану ФСБ, привозили всіх, хто викликав у російських військових підозру або просто ненависть, вважає чоловік. А також тих, на кого донесли. Привозили й тих, хто мав будь-який стосунок до українського війська, поліції, держави. Уже після звільнення міста російські військові залишать тут не лише шкарпетки й білизну, що сушилася в залі для нарад відділку, а й документи та флешку з прізвищами відповідальних за «роботу з місцевим населенням» — журналісти «Схем» відновлять їхні дані, а українські правоохоронці оголосять частині з них підозри. 

Та це станеться згодом. Наразі ж бранців утримують тижнями, а то й місяцями: у тісних брудних камерах, повній антисанітарії, когось геть без туалетів та доступу до води, без нормальної їжі, розповідає Володимир. А також без можливості зв’язатися з рідними та отримати медичну допомогу. Бранці повністю ізольовані від зовнішнього світу, відлік днів вели насічками на стінах та дверях камер.

В одну з таких камер помістили й Володимира. Крім нього, там перебували ще шестеро людей. У камері було лише три тапчани, тож четверо арештантів спали на підлозі. У туалет виводили лише раз на день, о 8:00.

«Виходиш із камери, мішки на голову, один одного за плече тримаємо й так ідемо слід у слід», — розповідає Володимир. 

Попроситися в туалет упродовж дня ніхто не наважувався, бо це могло закінчитися побиттям чи катуванням. Годували двічі на день, уранці та ввечері, переважно кашею на воді. На сімох чоловіків у камері давали два літри води на день. Після трьох днів у кайданках на руках у Володимира утворилися глибокі запалені рани, але про медичну допомогу він не просив — каже, за таке прохання могли відлупцювати до смерті.

Найстрашнішими у в’язниці чоловік називає допити. На одному з них Володимир був без мішка на голові й частково бачив своїх катів. Він вважає їх співробітниками ФСБ. Усі були в балаклавах. Спершу його били гумовою палицею. Потім катували електрошокером, вимагаючи розказати, як брат корегував удари ЗСУ, та зізнатися, що допомагав йому. 

«Він дістає електрошокер — і знову ті самі питання. Кажу: “Не знаю нічого”. Почали в плече бити током. Спочатку так наче не сильно. А потім — схоже, він там накручувався — серйозніше. Трусило мене добряче», — згадує Володимир. 

Чоловік був ледь живий, але катам так і не вдалося змусити його зізнатися чи дати свідчення проти Максима. Тоді братам влаштували очну ставку.

Очна ставка для братів

Володимир пригадує, як у кабінет, де проводили допит, наглядачі завели Максима. З його вигляду було зрозуміло, що чоловіка катували вкрай жорстоко й довго. 

«Вони двоє вели його під руки, тому що він уже ледве ноги тягнув. Він був побитий до такого ступеня, що розмовляв затинаючись, я його розумів через слово. Був увесь синій. Ну, і морально, і фізично зламаний», — описує Володимир свою останню зустріч із братом.

російські військові ставили питання Максимові. Володимир запам’ятав цей діалог:

«Вони його питають: “Максе, ти жити хочеш?”. Він каже: “Так”. — “То розповідай, брат тобі передавав якісь відомості?”. Він: “Так, я його просив, щоб він мені передавав, скільки колон проїде”. А вони мені: “От бачиш, а ти казав, що з ним не працював”. І тут Макс каже: “Я його просив, але він мені нічого не передавав…”. Тобто він викрутився. Дуже важко йому було говорити. Вони зняли мішок йому, і він побачив мене. Я бачу, що він поганий уже, лице синє. Проблеми з серцем у нього були», — пригадує Володимир із болем.

На цьому очна ставка закінчилася. Максима двічі вдарили гумовими палицями й попід руки потягнули в коридор: сам іти він вже не міг. 

А з Володимиром продовжили допит. Старший серед військових — Володимир його вважає головним, бо він ставив питання, — перевірив телефон і, не знайшовши там нічого, наказав повернути чоловіка в камеру. Через кілька днів, 29 червня, вдосвіта двері камери відчинив наглядач і вигукнув: «Шелехань, на вихід!».

Труну заборонили відкривати під страхом розстрілу

В одного з арештантів був годинник, Володимир побачив на ньому час: 6:50. Він дуже здивувався: куди б його так рано могли вести? Мішок на голову цього разу не надівали. Наглядач завів його в окрему камеру на тому самому поверсі. У ній Володимир побачив брата в зашморгу. 

Шнурівка така незрозуміла, футболка відірвана. Низ футболки застрочений — відірваний, і з нього зроблений зашморг. І на ньому він начебто повісився, описує деталі Володимир. 

Він припідняв брата, наглядач перерізав зашморг.

«Ми тіло поклали в коридорі. Я, звісно, плачу над братом. Підходить ФСБшник і каже: “Так, усе, відтягуй його!”. Мені буквально пів хвилини дали, хвилину щонайбільше. Я його навіть не роздивився до пуття», — каже Володимир.

російський військовий наказав Володимиру бігти додому й терміново шукати похоронне бюро. Чоловіку віддали документи та відпустили з в’язниці. 

На той час у Балаклії працювало лише одне ритуальне агентство. Володимир домовився про похорон брата й почав шукати матір, яку відпустили кількома днями раніше. Удома Світлани не було. Вона саме пішла до відділку поліції з передачею для Максима, натомість дізналася про смерть сина. Там жінку і знайшов Володимир.

Катафалк із похоронного бюро приїхав до відділку поліції за кілька годин того самого дня і приблизно опівдні виїхав з території в’язниці із забитою цвяхами труною. У ній, за словами окупантів, лежало тіло Максима Шелеханя. Брату та матері заборонили відкривати труну під страхом розстрілу. Труну одразу повезли на цвинтар.

Під час похорону на місцевому кладовищі були присутні лише його мати, брат та друг. Труну так і не наважилися відкрити. 

Родичі Максима досі не знають, як саме він помер. У те, що він повісився, ніхто не вірить. Максима утримували в окремій камері, свідків немає. Володимир, коли знімав брата з петлі, бачив, що його руки були міцно зав’язані шнурком. До того ж брат через давню травму погано володів правою рукою, не міг навіть ложку тримати. Та й стан Максима під час останньої зустрічі з братом був вкрай важкий: він не зміг би відірвати край футболки, а зробити зашморг та повіситися на ньому —  поготів, переконаний Володимир.

У довідці про смерть написали: «Наслідок вибухової травми»

Наступного дня після похорону місцевий балаклійський судмедексперт написав довідку про смерть. У ній було вказано, що брат загинув унаслідок вибухової травми. 

Родичі припускають, що чоловіка або вбили російські військові, або серце не витримало катувань.

Що саме спонукало російських військових влаштувати цілу «виставу» навколо загибелі Максима Шелеханя? Рідні припускають, що офіцери ФСБ доповіли про навідника «нагору», а передати не встигли. Тому й вирішили приховати вбивство в'язня. 

Обставини загибелі Максима Шелеханя в катівні розслідує Харківська обласна прокуратура спільно з СБУ за статтею «Порушення законів та звичаїв війни». На думку правоохоронців, самогубство Максима було інсценоване росіянами, щоб приховати воєнний злочин. А рідним заборонили відкривати труну, аби вони не зафіксували слідів катування на тілі, які б надалі могли стати доказами. Пошук винних у смерті Максима Шелеханя ускладнюється тим, що його брат Володимир не бачив облич, а отже, не може впізнати людей, які його затримували та катували, а також не чув їхніх позивних, кажуть в прокуратурі. 

Та відповідальними за ситуацію в місті є російські військові неформального угрупування «Балаклія», до якого входили службовці різних підрозділів, вважають у прокуратурі. Командувачам — генерал-майору Балтійського флоту рф Андрію Рузинському та Івану Попову, який згодом змінив його, — уже були оголошені підозри. Правоохоронці вважають, що катівня у поліційному відділку Балаклії використовувалася працівниками ФСБ та бійцями приватної військової компанії. Лише щодо неї розслідують 88 кримінальних проваджень. 

Володимир співпрацює зі слідством і понад усе хоче знати, як саме загинув брат та хто конкретно в цьому винен:

«Їм потрібно не те що там одного Максима, а відразу ось цю інтелігенцію задавити. Це люди, у яких мізки працюють, і вони можуть окупантам нашкодити. Він був активістом. Він ще зі школи таким був. У нього було прізвисько в школі — Повстанець. Він ним і залишився».

«Мій чоловік завжди казав: “Головне в житті — це перемога над самим собою”, — каже Юлія. — Тому його і вбили російські окупанти. Чоловік казав, що життя дуже коротке, треба щось зробити для інших». 

20-річний син Максима Олександр зараз навчається на програміста в харківському виші. Він дуже пишається батьком. Колись Максим пообіцяв йому на 18-річчя купити електрогітару. Її придбали вже без тата.

Військові розповіли Володимиру, що завдяки коригуванню братів під час окупації Балаклії ЗСУ завдали ударів по десятках об’єктів російської армії, знищили або пошкодили техніку. 

На честь Максима Шелеханя в Балаклії назвали вулицю.

Авторка: Вікторія Балицька