«Воєнні злочини вже абсолютно не чіпляють людей. А жертв — іще й звинувачують». Яка доля справ щодо сексуального насильства під час війни

Активність Офісу генпрокурора знизилась

Ларисо, ви спеціалізуєтесь на правничій допомозі та інформаційній підтримці потерпілих від СНПК. Скільки у вас нині в роботі таких кейсів і звернень?

Наразі в мене тих, ким я займаюся, — 13 людей (більше я просто не можу взяти). І об’єктивно надходить іще більше звернень.

Я це називаю інформуванням про входження в коридор правосуддя. Бо запити часто надходять від людей, які нічого не знають, і вони не в тому стані, щоб усе ретельно вивчати. Хоча вже багато всього напрацьовано, є достатньо зрозумілі й чіткі протоколи. Але інформаційно все одно цього, напевно, недостатньо. 

Тобто першим кроком я пояснюю жінкам і дівчатам, що на них очікує, і взагалі даю повну розкладку стосовно можливості отримати репарації та надалі отримати вирок, якщо вони подадуть заяву. Бо далеко не всі в майбутньому хочуть заявляти про злочин. Й оскільки в нас інституційна недовіра дуже висока, то насправді важко розбудувати в тому всьому якийсь місточок довіри.

Звертаються лише жінки?

Одного разу зверталась мама хлопця, який на той час був неповнолітній. Ну, але це моя статистика. Я не можу її навіть назвати показовою. Загальна статистика, зокрема Офісу генерального прокурора, показує значну кількість звернень від чоловіків. Багато з них пройшли російський полон.

Що стоїть на заваді, на ваш погляд, через що надалі потерпілі все ж відмовляються звертатися до поліції?

Тому що це процедура достатньо виснажлива так чи інакше. Тому що багато хто виїхав з окупації, і це травматичний досвід, який людина дуже часто (і я це розумію з погляду психології) хоче просто забути.

І так чи інакше, якими б ми не були делікатними, як би не намагалися бути потерпілоорієнтованими — не без того, що є хтось нечутливий або нечутлива. Хоч система й змінюється. Зокрема й тому, що вона була визначена як пріоритетна в Офісі генерального прокурора.

На жаль, зараз це не так, між іншим. З призначенням нового генерального прокурора пана Кравченка змінився цей підхід, тобто воно випало з пріоритетності.

Чи можете конкретизувати, у чому це проявляється, якщо ви бачите процес ізсередини? Бо для мене помітний лиш інформаційний спад щодо цієї теми в публічному просторі.

Знаєте, я просто боюсь об’єктивно нашкодити роботі моїх колег (зокрема, у роботі з потерпілими), якщо буду з вами відвертою.

Але це дуже помітно, якщо дивитися на трансформаційні зміни в прокуратурі. Бо якщо раніше був цілий департамент, який займався суто СНПК, і ми (особливо у 2023-24 роках) дуже прицільно працювали над тим, щоб Міжнародний кримінальний суд бачив це як частину російської стратегії воєнного злочину, — то зараз виокремленого департаменту немає. До нього додані воєнні злочини різного характеру. Тобто він почав бути таким «загальником». І навіть зменшено кількість людей, яка цим займається.

Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків воєнних злочинів працює, але без координації з іншими колегами в прокуратурі, без усвідомлення важливості цього напряму, спільної взаємодії. Це важче. 

Навіть структурно-кадрові зміни реально свідчать про те, наскільки знизилась увага Офісу генерального прокурора стосовно СНПК. І загалом вони стали говорити набагато менше — публічними комунікаторами частіше виступають правозахисні організації.

Вони (Офіс генпрокурора — ред.) однозначно працюють, продовжує роботу спеціально утворена робоча група, є провадження, статистика — і я вдячна за ці зусилля. Просто річ у тім, що, по-перше, справи по СНПК через їхню чутливість мають закритий характер, і про них дуже важко говорити публічно. Ну, і по-друге, загалом я згодна, що ГО взяли на себе частину комунікаційного складника правомірно.

Наприклад, ми можемо говорити про стрічку Аліси Коваленко «Сліди», що йде по всьому світу й показує живі свідчення жінок, які потерпіли від СНПК. Дуже багато адвокаційної роботи проводять ГО SEMA Ukraine, ГО «Нумо сестри». І це ще фокус того, що в полоні дуже багато жінок і чоловіків зазнають сексуалізованого насильства. 

Дуже багато є голосів правозахисного середовища, зокрема «ЮрФем», — от ми працюємо з тим, щоб готувати серед потерпілих параюристок (це як початкова юридична роз’яснювальна допомога «рівний рівному»). Щоб, коли вони їздять і спілкуються на деокупованих територіях або в різних громадах, вони вміли давати стислі поради й пояснювати, наприклад, як звертатися до поліції або прокуратури, якщо з вами трапилося сексуалізоване насильство. Також ми не припиняємо тренінги з поліцією, слідчими, адвокатами, прокурорами. 

Насправді це непроста історія. Те, що можна було вже зараз зробити, — вийшла книга свідчень, створена під редакцією урядової уповноваженої з питань гендерної політики, є свідчення в стрічці «Сліди», є ще одна стрічка «Окуповані», яка буде виходити і яка говорить про зв’язок між поколіннями, де жінки були зґвалтовані.

І моя художня книга, яку я наразі вже написала, теж побудована на реальних випадках сексуального насильства. Тобто це вже пішло в площину таких, я б сказала, культурологічно задокументованих робіт. І це насправді безпрецедентно. Бо в історії я взагалі такого не пам’ятаю. Це завжди мало такий ефект «після-після», а не «під час». А в нас це робиться. Дуже активно функціонують організації потерпілих, чого не було просто ніде (вони всі з’являлися пізніше). Плюс у нас уже запрацював механізм проміжних репарацій, ухвалений спеціальний репараційний закон. 

Чи відома реальна кількість потерпілих?

За даними урядової уповноваженої з гендерної політики, в Україні натепер вдалось ідентифікувати 1080 постраждалих від СНПК. Чи є на сьогодні більш точне уявлення про масштаби цих злочинів, адже, вочевидь, їхня реальна кількість більша? І наскільки ми тоді досі, на п’ятому році повномасштабної війни, «сліпі» в цій темі?

Важко сказати. Я взагалі оперую числами, які надає прокуратура, тобто це зафіксовані факти й зафіксовані звернення.

З 2022 року зафіксовано 396 фактів, які вже перебувають у коридорі правосуддя. 148 звернень від чоловіків, 248 від жінок. З них — 22 неповнолітні дівчини й неповнолітній хлопець. Це статистика станом на 1 травня цього року.

Найбільше звернень у Херсонській, Донецькій і Київській областях, далі — Запорізька, Миколаївська, Чернігівська і Сумська. Загалом ми бачимо, що це стосується абсолютно всіх областей, де була окупація. Тому можна абсолютно точно говорити про стратегію російської армії, бо вони застосовують сексуалізоване насильство абсолютно всюди як метод катування, тиску й покарання.

Те, що число в рази більше, — я сумнівів не маю. Тому що дуже багато людей, навіть спираючись на мою вибірку звернень, просто не хочуть іти далі через різні причини. Хтось не хоче травмувати родину (а так чи інакше родина про це дізнається). Дуже багато жінок, у кого чоловіки або брати чи сини воюють, не хочуть травмувати їх зайвий раз. Громади також це переживають абсолютно по-різному.

Досі так чи інакше існує момент: «А чи вона не спровокувала? Чи вона сама не мала якісь переваги через те, що мала з ними сексуальні стосунки?» (і це сприймається саме як стосунки, а не як насильство). От таких речей дуже багато. Тому це дуже тяжке випробування після того, як злочин відбувся, — порозуміння.

Хтось [із потерпілих] не хоче, щоб у громаді потім казали: «А он іде та, яку зґвалтували росіяни». Багато хто виїжджає, щоб не мати на собі відчуття «чорноротості» громади. Або нерозуміння родини, або некоректного ставлення до себе наших слідчих органів.

Я насправді по-людськи й професійно розумію, чому людям так важко про це говорити. Бо ти постійно повертаєшся в епізод, що травмує. А насправді у всіх комунікаціях — від мене як адвокатки і до слідчого, прокурора, поліції — ти розповідаєш про це. Ми з травня 2022 року намагалися звести це до одного опитування потерпілої. Але менше з тим, людина все одно це розповідає. Можуть бути уточнювальні питання, певна звірка показів.

«Чоловіків, які зазнали насильства, підтримують у родині, а жінок — далеко не завжди»

До речі, ви кажете про статистику, де більшість звернень від жінок. А згідно з даними урядової уповноваженої — 2/3 це чоловіки. Чи не залишаються чоловіки певною мірою невидимими серед постраждалих, у контексті того самого перебування в полоні?

Я не можу їх об’єктивно назвати невидимими. Тому що, зокрема, у нас є дві організації потерпілих чоловіків (найвідоміша з них — Alumni), які допомагають зрозуміти, що з ними відбувалося. Тому що навіть коли тебе змушують примусово оголюватися — це вже факт сексуалізованого насильства в полоні. І дуже важливо, щоб людям було максимально комфортно про це розповідати, якщо вони хочуть про це говорити.

Насправді одним зі спрощених способів говорити про це є сприймати сексуалізоване насильство, особливо під час полону, крізь призму катування. От про катування людям легше розповідати. Бо це не так інтимно, це не так тебе випатрає. І це парадоксально, але трохи полегшує насправді мовлення як чоловікам, так і жінкам.

Є такий момент, що чоловіків, які зазнали сексуалізованого насильства, переважно підтримують у родині, а жінок — далеко не завжди. Це така диспропорція цього.

«Закон існує, але не працює»: що з репараціями

Ви згадували, що вже зараз працює репараційний механізм. Ідеться про невідкладні проміжні репарації, і вже майже рік як діє відповідний закон. Але я так розумію, що як впровадження цього закону, так і якесь стабільне фінансування досі не забезпечено. Чи відбуваються виплати зараз і яка це сума? На що ще можуть розраховувати потерпілі: на які соцпослуги, сервіси, пільги? 

Є люди, які вже отримали проміжні репарації — вони дорівнюють 3000 євро. Але це насправді були гроші, які йшли від пілотного проєкту, а репарації виплачував Global Survivors Fund, який фінансують уряди різних країн. Зараз, наскільки мені відомо, репарації не виплачуються. Це може змінитися, коли знайдеться фінансування. 

Проміжні репарації — це одноразова виплата. Фактично це була така одноразова акція підтримки тих, хто наважився говорити. Але це не позбавляє можливості надалі отримати повноцінні репарації від держави-агресора. 

Щодо інституційної підтримки — ухвалений закон має на меті інституційні зміни, закріплюється статус потерпілого та потерпілої від СНПК. Це і реституція (тобто відновлення прав), і правнича допомога, і медична й психологічна реабілітація, і компенсація моральної та матеріальної шкоди. 

А для цих виплат потрібен юридичний статус? Чи не треба проходити бюрократичні кола пекла, щоб отримати і його, і, зрештою, ці виплати? 

По суті, має працювати комісія. Не обов’язково мати ухвалений вирок стосовно своєї справи. Це спрощена процедура. Від тебе не вимагають навіть твого процесуального статусу потерпілої. Достатньо твоїх свідчень. І там може бути невідкладна компенсація, право на безоплатне проходження реабілітації, тобто право на визнання. Це, по суті, отримання правового й соціального захисту. Ну, і надалі право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

Та поки що закон існує, але не працює. У Міністерстві соціальної політики, яке є відповідальним органом за його виконання, наразі створено кілька робочих груп, але мені нічого повідомити потерпілим та їхнім родинам. Бо робочі групи існують, а порядку отримання репарацій немає. 

А про які може йтися суми, якщо говорити про репарації від держави-агресора?

Там буде, найімовірніше, фіксована сума. Але тут узагалі потрібно, щоб цей умовно репараційний фонд був наповнений. Тому що поки він порожній — говорити про це немає особливого сенсу.

Держава бюджетно цього просто не потягне. Глобальний фонд підтримки потерпілих і так зробив цей перший крок щодо проміжних репарацій, але надалі він точно не повинен і не має цього всього забезпечувати. Тут Україна може думати про залучення ще якихось коштів від когось, але частина справедливості, як на мене, полягає в тому, щоби ці кошти йшли від російської федерації, зокрема через санкції.

А поки що абсолютно не буде зайвим, щоб цей механізм якось працював іще до того, як ми щось зможемо відсудити в рф.

«Люди більше переймаються шахрайством в інтернеті, ніж воєнними злочинами»

Ще хочу запитати, чи не бачите ви зараз у суспільстві втоми від цієї теми на тлі загалом втоми від війни? Чи змінилося якось, на вашу думку, розуміння сексуального насильства як воєнного злочину в Україні? Чого, можливо, суспільство досі не хоче про це чути?

Ви знаєте, торік проводили достатньо масштабне дослідження, десь на 15 тисяч респондентів, стосовно рівня злочинності в Україні. І воєнні злочини людей абсолютно не чіпляють.

Люди зараз більше переймаються, я перепрошую, шахрайством в інтернеті (воно на першому місці), ніж воєнними злочинами, полишаючи їх десь дистанційно далеко. У нас узагалі люди не дуже усвідомлюють всього жаху та цієї близькості воєнних злочинів.

Я не антропологиня і не соціальна психологиня, але мені насправді дуже цікаво, як узагалі люди сприймають втрату свого житла, коли воно розбомблене російською ракетою. І як вони сприймають, зокрема, подвійний удар, унаслідок якого гинуть наші енергетики або надзвичайники. Чи вони взагалі вважають це воєнним злочином? І в мене немає відповіді на це питання. 

Найбільш піковий момент щодо сексуалізованого насильства під час конфлікту був, звичайно, після деокупації Київщини. Він був у рази більший, ніж після деокупації Харківщини, частини Херсонщини й самого Херсона. Це була хвиля і просто заціпеніння людей від жаху. 

Зараз же воєнні злочини не чіпляють. Хоч їхня кількість просто вражає: якщо дивитися загальну статистику, мені інколи стає настільки зле, тому що я розумію, скільки це роботи — взагалі це розслідувати, фіксувати й цим всім займатися. Та, між іншим, я не думаю, що це втома від війни. Це частина адаптації до життя тут. 

Ви казали, що написали книгу на основі свідчень потерпілих. Яка історія, можливо, виявилась для вас особисто найважчою? 

Вони всі дуже важкі й абсолютно жахливі. 

Я взагалі після того як описувала відверті сцени насильства, що відбувались із жінками, — фізично почувалася дуже погано, у мене просто болів організм. Ніби я як авторка це насильство й чиню. 

Це жахливий злочин, коли людину знецінюють, ламають, коли тобі абсолютно немає на кого покластися, коли ти просто чекаєш, коли це все завершиться й не знаєш, чим воно завершиться: тебе вб’ють, покалічать, чи вони повернуться знову. Вони тебе не випускають із твоєї власної хати, з підвалу твого будинку. Просто ти перебуваєш на окупованій території і взагалі змушена це все терпіти. Коли тобі пропонують стосунки, роман. Коли ти кажеш: «Який роман, які стосунки?» — тебе ґвалтують. У стінах власної кухні й при твоїх родичах за стіною. 

Я це перераховую зараз невиправдано буденно, але уявити, через що пройшли ці жінки й чоловіки, дуже важко. Коли просто тобі не те що немає кому пожалітися, а ти загалом зовсім не маєш уявлення, чи ти виживеш після цього. Коли ламається абсолютно все. 

Тобі 58 років і ти взагалі навіть не уявляла, що можеш бути об’єктом злочину. А серед ночі тебе просто завалюють якісь п’яні уроди, змушують молитися Богу й кажуть: «Ну что, тебе твой украинский бог не помог, да?». І тебе просто ґвалтують. 

Ну, тобто це все абсолютно нелюдське, протиправне ставлення. І як можна людину ще при тому звинувачувати, що вона не відбивалася, не втікала, що залишилася жива, що вона їх взагалі впустила в будинок. Я коли це чую — у мене враження, що люди живуть у якомусь упакованому целофановому букеті. І навіть уявлення не мають, як вирощувати квіти із цього букету. Ну, тобто це люди, далекі від життя, вони не усвідомлюють, що може відчувати людина, яка стає потерпілою від цього злочину. 

«На окуповані території ніхто навіть не зазирає»

А яку кількість із цих справ реально довести до вироків? Натепер я бачила лише понад десяток заочних вироків в українських судах. 

Так, вони фактично всі in absentia — тобто заочні вироки без присутності обвинувачених. Бо навіть коли ми їх і вираховуємо, то, власне, де взяти цих «товаришів»? 

На сьогодні винесено 19 вироків щодо 26 осіб. 

А як далі? Якщо ми говоримо про Міжнародний кримінальний суд (МКС) — ці справи мають переходити туди чи як це відбувається? І коли ми дочекаємось рішень на цьому рівні?

Кожна постраждала людина має право подати заяву на участь у судовому провадженні МКС. Для цього потрібно зв’язатися з відділом участі потерпілих та відшкодування шкоди. Саме цей відділ МКС надає всю потрібну інформацію, зокрема аплікаційну форму заяви. Україна, правозахисні організації, прокуратура документують злочини СНПК, враховуючи стандарти щодо доказів міжнародного кримінального правосуддя. 

А втім, багато чого залежить від того, яку стратегію ми зрештою оберемо. Це може бути стратегія, яка доводить, що сексуалізоване насильство є російською військовою стратегією. І тут уже йдеться про те, кого й на якому рівні ми можемо обвинуватити. Тому що одна річ — це виконавці, які є ґвалтівниками, а інша — командири, які це допустили або скерували. Тобто це інша ланка. І якщо довести, що це тактика й стратегія всієї російської армії, то, відповідно, це тягнеться до головнокомандувача.

Це непростий процес, тому що зазвичай ніхто не видає наказу ґвалтувати, пригнічувати й катувати мирне населення. Але, наприклад, можна сказати, що бригада бучанських різників отримала нагороду від путіна за їхні «подвиги», які вони чинили під час окупації Київщини. І це теж елемент, що ця поведінка воєнних злочинців стосується всієї вертикалі й заохочується вищим командуванням.

Ще складніше — це питання геноциду. Якщо розглядати сексуалізоване насильство як частину злочинного геноциду проти українського народу — тут теж є над чим працювати.

Можна дивитися на доказову базу, яка приведе до когось із ґвалтівників найвищого офіцерського рівня — це ще одна лінія звинувачення конкретної людини, яка віддавала ці накази або сама безпосередньо ґвалтувала чоловіка чи жінку. 

Ну й щодо полонених — є ще одна лінія. Тому що сексуалізоване насильство — це один з елементів катування. Цього дуже багато. Загалом збираються докази за всіма цими кластерами. Але стратегічно треба обирати, що ми маємо зараз на руках, щоби вибудувати вдалу лінію обвинувачення стосовно цього виміру злочинів. 

Але стратегії поки що немає, правильно я розумію?

Поки що дуже важко говорити про якусь стратегію, тому що це все фіксується і збирається умовно в один правничий обвинувальний портфель, який допомагає зрозуміти, як ми можемо це вибудовувати.

Свідчення потерпілих від сексуалізованого насильства, звичайно, йдуть уже зараз до Міжнародного кримінального суду як елементи обвинувачень. А далі подивимося, що ми будемо глобально обирати як лінію держави.

А для репарацій потрібне рішення Міжнародного кримінального суду чи достатньо українського законодавства?

Наш закон передбачає репарації, які стосуються виключно нашої країни без рішення Міжнародного кримінального суду. Комісія може навіть розглядати це без вироків. Там закладений більш спрощений механізм, скажімо так.

На рівні Міжнародного кримінального суду — це конкретні зобов’язання щодо загальних репарацій країні. І окремим постраждалим, і країні загалом. 

Але зараз обурюватися, чому немає вироків МКС, — ну, це насправді не зовсім розуміти, як це все працює. Нам як потерпілим хотілося б швидкого реагування, але, по суті, механізм міжнародного правосуддя працює з наслідками. А ми зараз перебуваємо в злочині, який відбувається.

Звичайно, від нас, на мій погляд, дуже багато залежить стосовно трансформації цих підходів. Як змінити правила роботи Міжнародного Червоного Хреста, різноманітних місій ООН під час таких збройних конфліктів міжнародного характеру. Тому що в них є безпекові протоколи, які поширюються на співробітників, але виходить так, що до наших полонених доступ дуже обмежений. І це проблема. На окуповані території взагалі ніхто не зазирає навіть. Ми не знаємо, що там відбувається. Тому над цим треба працювати, і над алгоритмами того, як може працювати міжнародне кримінальне правосуддя надалі.

Це непроста історія і, звичайно, ми маємо зробити зараз усе можливе, щоб взагалі ці свідчення були зафіксовані, щоб вони були процесуально грамотно оформлені й слугували обраній лінії обвинувачення. І водночас не забувати, що ми тут на національному рівні маємо робити все, щоб підтримати потерпілих. Хай це буде заочне провадження, але щоб людина отримала якусь частину сатисфакції того, що її вислухали, що цей біль не лише її, що система працює задля того, щоб людина видихнула бодай на мить. І щоб люди розуміли, крізь що їй довелося пройти.

Контакти для звернень, якщо ви чи ваші знайомі або рідні постраждали від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом:

• 15-47 — урядова гаряча лінія з питань протидії насильству, торгівлі людьми та підтримки постраждалих від СНПК.
• 102 або гаряча лінія 0 800 500 202 (щодня з 08:00 до 20:00) — Національна поліція України.
• +38 096 755 02 401 або warcrimes.gov.ua — Офіс генпрокурора.
• +38 044 253 75 89 або 0 800 501 720 — гаряча лінія уповноваженого з прав людини.
• 116 123 або 0 800 500 335 — Національна гаряча лінія ГО La Strada-Ukraine (психологічна, правова та кризова підтримка для жінок, чоловіків і дітей).
• +38 068 145 55 90 або 0 800 30 55 90 (з 09:00 до 18:00 з понеділка до п’ятниці) — лінія правничої допомоги «ЮрФем: підтримка».
• 0 800 213 103 (з 8:00 до 18:00) або +38 044 363 10 41 (для дзвінків з-за кордону) — безоплатна правнича допомога.

• 23−45 — гаряча лінія психологічної підтримки для чоловіків.
• +380 50 956 42 27 — «Вільний Step» — онлайн-платформа комплексної підтримки людей, які пережили полон, тортури та СНПК, а також членів їхніх родин.

• +380505573722 або +380683220820 — SEMA Ukraine — спільнота жінок, які пережили сексуальне насильство під час конфлікту та допомагають іншим постраждалим.
• ALUMNI — підтримка чоловіків, які пережили полон: допомога з документами, психологічна реабілітація та консультації.

• Центри допомоги врятованим (UNFPA) — психологічна, соціальна та юридична підтримка у різних містах України.