«Ходили чутки, що переселенців запускають у бараки й усе нове в них крадуть». Чому літнім людям страшно евакуюватися

У мене на цвинтарі — батьки, чоловік, брат, і місце для мене залишене

«Мої предки — запорізькі козаки, так що я — козачка, — розповідає пенсіонерка з гордістю. Ми перебуваємо на Київщині в Чудо-містечку Хансена, де зараз живе переселенка. — І покровчанка, народилася і весь вік прожила в Покровську, і мова моя — українська, бо я українка! Тільки ми не казали “сорочка”, а “рубашка”, не “огірок”, а “огурєц” — ну це наш донбаський говор».

Працювала жінка на залізниці касиркою. Отримали з чоловіком квартиру, яка була їй домівкою понад 50 років.

«На пенсії я не сиділа, квіти вирощувала на дачі, кругом усіх знала, усі свої, я в будинку своя. У мене на цвинтарі — батьки, чоловік (нема вже 28 років), брат, і для мене місце залишене. Тому й не хотіла нікуди їхати, хоч Покровськ і обстрілювали. Спершу бахкало далеко в місті, бомбили центр. Щось ми чули, щось бачили, але чекали — може ж, зупиниться. Поки Авдіївку не взяли (українські війська вийшли з міста в лютому 2024-го — ред.), ще надіялися, що до нас не дійдуть. А як Авдіївку забрали, війна покотилася до нас швидше», — згадує Валентина.

Улітку 2024-го в місті «вимкнули всі зручності», жити ставало дедалі гірше. Жителі масово евакуювалися. «Поки я ходила своїми ногами, могла води з вулиці принести у пляшках і для туалету, і для пиття, і для миття, магазин ще працював. А коли моє зношене тіло зламалося (йдеться про ногу — ред.), не могла за собою доглядати. Сусіди приходили трохи, годували, а я хотіла вмерти у своїй хаті, просила Бога, бо нікому не нужна, у кожного свої турботи».

Але якось з’явилося світло, і вона увімкнула телевізор. Там невідомий їй чоловік говорив про те, що треба цінувати кожну хвилину свого життя. І Валентині вистрілила думка: 

«У мене відмовили ноги, але ж голова працює, я бачу, чую, руки робочі. Хай мене відвезуть у найгірший барак, хай у кімнаті буде 30 душ і всі лежатимуть, а я підлізу до когось рачки й подам склянку води».

І наприкінці осені 2024-го попросила в сусідки номер волонтерів. Хай буде, що буде. Навіть якщо викинуть дорогою.

З собою взяла драні тапки

Ті сказали: «Будемо через день, складайте сумки. Не більше ніж дві».

«Що я можу взяти, якщо не можу йти? Подивилася: є старі тапки з діркою й нові. Міркую: візьму нові — відберуть. У нас тут ходили чутки, що переселенців запускають у бараки, там двоярусні ліжка. То я нагору не залізу, а на першому ніхто місця не дасть. І як вийду в туалет, то все найкраще вкрадуть», — з такими думками пенсіонерка їхала з дому.

На згадку взяла лише одне фото. Показує з усмішкою чорно-білий знімок: вона, чоловік, син і донька.

Донька з дітьми в Москві, виїхали давно, онучкам уже по сорок із хвостиком. Син зараз у Харкові: як і мати, залишився без житла, десь перебивається по квартирах. Валентину до себе ніхто не забирає.

«Я жила й живу з Богом», — каже вона про себе.

Волонтери вивезли її в Павлоград, там мешкала з вісьмома людьми у кімнаті. А потім жінці запропонували перебратися в містечко Хансена. Жінка погодилася, бо тут, сказали, є лікарі.

Валентина Кириченко думала, що потягла «якусь жилку» на нозі, виявилося — перелом шийки стегна. Кістки зрослися, але неправильно. У 88 років ламати все заново й робити операцію медики не стали. Жінка пересувається на ходунках.

«Тут мені дали будиночок, і я мала сусідку, на двадцять років молодшу. Вона біля мене бігала, допомагала, готувала. Але я подумала: вона молода, заміж захоче, а я сама не справлюся. Ні підлогу помити, ні покупатися. І попросилася сюди».

«Сюди» — це будівля, яку між собою називають «госпісом» (будинок стаціонарного догляду — ред.). Туди беруть жителів містечка, які не можуть турбуватися про себе через різні обставини. Вони живуть у палатах, як у лікарні.

Наразі мешканців 17, найстаршій жительці — під 100 років. 

«А ту мою жалісливу сусідку, що мене доглядала, спаралізувало після інсульту. Отак іноді життя складається», — зітхає Валентина.

Запитую, чи думала вона, що таким буде її життя. Вона бере аркуш із тумбочки, читає:

«Ось тут я записала, бо забуваюся: “У мене достойна старість”, — гірко усміхається. — Достойна — це коли людина має зустріти її в тому, чого за життя досягла: побудувала дім, виростила сад, виховала дітей. А в мене все це забрали, а оце дали, — вона обводить рукою кімнату. — Але я довольна: у мене є дах над головою. Мене доглядають, годують, пенсію не забирають, усе принесуть, постіль виперуть.

Мені дзвонять подруги: та із сином живе, та — з дочкою, та — з невісткою. Їх ображають: то їсти не сідають зі стариками разом, то кричать: “Що ти торохтиш своїми палками”, “Ти знов обляпався”, — то хтось із сім'ї випиває і лає матір. У мене самі луччі условія тут. Хоч я й плачу щодня від самотності й порожнечі всередині. Але хоч ніхто не чекає, здохну я чи ні».

 На все Божий промисел

Валентина Андріївна розповідає, що щодня робить обхід: на ходунках навколо «госпісу». Щоранку в неї цигун, є різні заняття, зокрема з ліплення — на столі голова котика і квіточка з м'якого пластиліну.

Їй телефонує подруга, вона весело щебече, що про неї напишуть статтю. А коли кладе слухавку, на дорогу научає:

«Я старалася жити по-людськи, щоб нікого не образити. Краще я постраждаю сама, ніж хтось мучитиметься через мене. Дуже за це переживала. А виходить, що треба більше думати за себе і своє здоров'я піддержувати, щоб не стати тягарем нікому. Життя склалося не так, як хотілося, але я себе заспокоюю, що на все Божий промисел. Чомусь мені треба було опинитися тут, значить, усе йде своїм чередом».