Міг катапультуватися, але відвів літак від села й загинув. Памʼяті Героя України пілота Максима Устименка

А причина така: пілот F-16 та один із «Привидів Києва» Максим Устименко загинув у ніч проти 29 червня цього року, відвівши свій підбитий ворогом літак від села.

Він міг катапультуватися й вижити, але тоді б жертв не нарахувалися. Але він вибрав інше.

Героєві України Максиму Устименку присвячується.

Людині, яку втратили не лише його близькі, а й уся країна.

Ти в шапці?

Дарії зараз 25, а коли познайомилася з Максимом, було 19. Він на сім років старший. Вперше здибалися в нічному клубі Василькова. Це місто під Києвом. Банальне побачення два на два: він прийшов із братом, що зустрічався з подругою Дарії.

Все закрутилося дуже швидко.

«Я відразу відчула спокій біля нього. Оті спокій і захищеність, які бувають біля справжнього чоловіка. Моє місце поруч. Він — моє укриття, мій дім. І я відразу розпізнала, що нам судилося бути разом», — каже Дарія.

Через півтора місяця вона вже жила в Максима: «Я сама з Вінничини, у Києві вчилася на кухаря й роботу знайшла, та все не дуже ладилося. Налаштувалася їхати з Василькова, де орендувала житло, додому.

Максим почув про це й негайно вирішив: “Ти нікуди не повертатимешся. Збирай хутко речі, а як тягтимеш, я приїду з хлопцями, і ми самі тебе зберемо”. Я знала, що він так і зробить: відчувалася в ньому така сила».

Що її обранець військовий пілот — дізналася не відразу, а як сказав — не здивувалася. У Василькові — військове містечко, аеродром. Майже всі юнаки служать.

Максим, який до зустрічі з коханою вів сторінку в Instagram, показував фото літаків, вмить її закрив. Він хвилювався за свою жінку (вони невдовзі побралися), а потім — і сина. Ніколи не давав інтерв’ю, а і як і був який коментар для преси — завжди під іншим ім’ям. І її привчив до втаємниченості.

Дарія, навіть коли бувала в лікарні із сином, ніколи не казала своєї справжньої адреси. Ця секретність зіграла з родиною злий жарт, але про це пізніше.

Поки ж Дарія згадує їхнє щасливе життя, що тривало п’ять із половиною років:

«Максим був дуже турботливим, постійно хвилювався, чи я поїла, як кудись доїхала. Є вислів: “ти в шапці?”. То так у нас і було: він постійно купував мені шапки й змушував носити, хоча я терпіти їх не можу. Тож одно десь їх забувала».

Запитую, якщо вона відразу відчула спокій, який давав їй коханий, як же хімія, мурашки?

«А мурашки були до останнього. Як прийде зі служби, як притулюся», — вона замовкає, а сльозинка біжить-струменить щокою.

Максим мріяв про сина

Обоє дуже хотіли дитину. Причому відразу. Максим — бо йому 26, і в багатьох ровесників уже бігала малеча по хаті. А Дарія — бо це її обранець, її кохання, чого відтягувати.

Дівчина вирішила для себе: якщо не зможе народити коханому, покине його. Для його ж щастя. Але все склалося щасливо, протягом року жінка завагітніла. Максим мріяв про сина.

«Існує стереотип, що в справжнього пілота не може бути хлопчика: мовляв, коли літаєш, пересиджуєш якийсь м’яз, — Дарія ніяково усміхається, — чи якесь перевантаження. І ще жартують: якщо син, то від сусіда».

Були партнерські пологи. Народився син. 4 кілограми. Іван.

Фото, де вони разом, збереглося мало: коли Максим загинув, згорів його телефон і назавжди знищилися світлини. А копій не було.

Дивлюся в екран на ті, що лишилися: батько й малюк — йому кілька днів і він спить; батько тримає на руках кота-рудька й сина, причому кіт більший за дитину; ось Максим та Іван удвох у кабіні пілота, хлопчику 3 роки, світлі кучерики, цікавість в очах. І фото молодої вродливої пари: у Даші сяють очі й усмішка жінки, яку кохають. Чоловік пригортає її, ніжно цілуючи у щоку.

Одним з перших тестував F-16 

За два місяці до великої війни Максим вирушив на спеціалізовані курси англійської мови для пілотів до Європи. 24 лютого 2022 року росіяни почали бомбити аеродром у Василькові — у місті, де Дарія залишилася із сином. Тоді їх до себе на Вінничину забрали родичі. А Максим, який іще чотири місяці мав лишатися за кордоном, повернувся в Україну. 

Упевнившись, що з рідними все гаразд, відбув виконувати наказ свого командування. Перші тижні захищав Київ, образ пілота «Привида Києва» виписаний і з нього також.

У повітряному командуванні «Центр» так характеризують льотчика:

«Максим Устименко був льотчиком-винищувачем 1 класу, підполковником Повітряних сил ЗСУ. До 30 років досягти такого рівня — це ознака справді високого професіоналізму, патріотизму й вмотивованості. Він завжди був першим і найкращим: починаючи з університету і до останніх боїв. 

Зокрема, опанував чотири типи літаків: ХАЗ-30, Л-39, МІГ-29, F-16. Поява сучасних літаків у нашому війську — це зокрема й велика заслуга Максима.

Разом з Андрієм Пільщиковим (позивний Джус), Олексієм Месем (Мунфіш) і Валентином Коренчуком (Бджоляр), він перший почав медіакампанію у світі щодо модернізації українського авіапарку й надання Україні сучасних типів літаків.

Також він був одним з українських пілотів, які тестували F-16 та інші типи іноземних літаків, визначаючи, які найбільш адаптовані під умови застосування в Україні.

У 40 бригаді тактичної авіації він з перших днів війни захищав столицю й став одним з «Привидів Києва». У новосформованому підрозділі F-16 здійснив півсотні бойових вильотів: застосував 168 бомб, знищив 24 ударних БпЛА та 4 крилаті ракети агресора». 

Смерть дихає у спину

Спершу Дарія не хвилювалася за коханого: так, війна, так великі втрати, але її чоловік дуже розумний, він знайде вихід з будь-якої ситуації. Та загиблих пілотів ставало дедалі більше й більше. І вони теж розумні хлопці.

У неї з’явилося стійке передчуття: станеться щось погане. Їй двічі снилося, що ховає чоловіка. Вперше десь за пів року перед катастрофою, інший — за кілька тижнів.

Гибель побратимів і друзів підкошувала пілота теж: не стало Євгена Лисенка, у якого він був дружбою на весіллі.

«А крайня смерть друга Саші (ім’я змінене) геть збила з ніг мого чоловіка. Вони летіли в парі того дня. Максим казав, що ракета мала влучити в нього, бо він був попереду. Його накрили просто страшні, жахливі емоції: напарник загинув на очах, він молодший і в нього зовсім юна дружина, 20 років. І вона наступного дня після поминок дізналася, що вагітна. Має народити під кінець року», — зітхає Даша.

Максим не раз казав їй, що загине. Можливо тому, що майже нереально військовому льотчикові пережити війну.

Вона спершу переводила розмову на інше, мовляв, що ти мелеш. Тоді заперечувала: не хочу цього чути. А він наполягав. Востаннє така розмова сталася за два тижні до трагедії.

Вони удвох складали дитяче ліжечко, яке напередодні купили. Стояла глибока ніч, дитина спала, і Максим захотів поділитися своїм передчуттям, що смерть поруч.

Дружина насилу стримувалася: «Будь ласка, не треба про це зараз, мені й так важко». — «Ти маєш то все знати, ти маєш то все чути, мені потрібно проговорити».

До відпустки в липні залишалося два тижні. Івану якраз мало виповнитися чотири роки. Вперше за сімейне життя вирішили влаштувати свято: замовили ресторан, запросили гостей, кумів, купили квитки до Львова.

Максим також мріяв відвезти сина на море, бо той уже ним марив. Зі слізьми на очах батько гладив його по голівці: «Я так хочу встигнути з’їздити з ним, але в цю частину відпустки не вийде. Заплануємо на листопад».

У ніч проти 29 червня росія застосувала проти України понад пів тисячі дронів і ракет. Відбиття цього нападу коштувало життя 32-річному льотчику першого класу, пілоту F-16 Максиму Устименку, на позивний Смоук.

Життя зруйнувалося вмить

Максим пішов на службу звечора 28-го.

«Я його провела. Хоча завжди бажала удачі, але є забобон, що льотчикам не можна, щоб не наврочити, тож цього разу подумала: “Не скажу”. Ми з дитиною і котом лежали на дивані, дивилися телевізор. І раптом звідкілясь тривога за чоловіка.

Почав пікати планшет, він його лишив удома. Я знала пароль і зайшла, а там повідомлення від хлопців: “Максе, ти де?”», — Дарія розповідає, як у неї підкосилися ноги й вона впала на стілець.

Комусь телефонувала, щось питала. Ніхто нічого не знав.

«Водночас у хату зайшов собака й ліг на ліжко (родина винаймала дім у Василькові, й однією з умов було утримувати московського сторожового. До нього звикли й полюбили — авт.), а до того ніколи так не робив. Я не могла його вигнати, плакала, дивилася в його очі й бачила в них Максимові. То він прийшов попрощатися», — Дарія витирає мокрі щоки.

Невдовзі до неї приїхали друзі-пілоти. Казали, що чоловіка шукають, що він, можливо, десь катапультувався після бою. А через три години у двір зайшов його найкращий друг.

«Він ішов мені назустріч, і я вже зрозуміла. Кричала: “Колю, будь ласка, йди звідси, я не хочу тебе бачити, я не хочу, щоб ти щось казав”. І після того моє життя перетворилося на страшний сон. Воно зруйнувалося вмить», — жінка опускає голову. Їй важко розповідати, а згадувати той день — особливо.

І тут уже з гнівом додає: «Коли в Україні з’явилися F-16 і Максим літав на своєму, я питала: “Ви ж не будете збивати “шахеди”?”. А він сміявся, що точно такого не буде: “Це нереально, бо це дуже небезпечно”. І для пілота, і для літака. Їх ППО мають збивати. А F-16 працює на відстані по цілях, навіть якщо це ракета.

Але 28 червня отримав завдання працювати по “шахедах”: збив сім, а восьмий пошкодив йому літак. І Максим не катапультувався, а пожертвував своїм життям: відвів борт від села. І той не впав людям на голову. Так, мій чоловік герой, звісно… — вона знову зітхає і замовкає. — Але мені від того не легше. Я залишилася без коханого, син без батька — це горе дуже болить, і втішання не існує».

Максима поховали на п’ятий день після загибелі. У закритій труні 

«Мені не показали його, але я б хотіла побачити хоч частинку його, щоб вірити, що він десь живий, десь відповз, а ми ховаємо лише шматочок», — каже жінка.

Ми склеїмо літачок

Дарія продовжує любити Максима. Зі смертю людини справжня любов не зникає. 

«Він був дуже уважним чоловіком. Любив мені дарувати квіти, не на свята, а просто так. Йшов додому радісний, що він мене подивує. У нього настрій піднесений, і в мене гарний.

Коли його не стало, я стала відчувати його незриму присутність. Наче ходить зі мною всюди, сина в садочок разом ведемо. Я балакала з ним, снився кожну ніч.

А після похорону я повернулася в наш будинок (зараз Дарія мешкає в Києві, бо їй непосильно жити в місті, де все нагадує їхнє щастя — авт.) і два тижні наче удвох із ним прожила. Він лежав біля мене в ліжку, ходив будинком, а бували моменти, що я забувалася, що його немає. Навіть раз зателефонувала сказати, що мама приїде. А тоді отямилася: кому я телефоную?» — сповідь Даші переривається слізьми. Вони течуть річкою.

Жінка бгає біля себе на столі мокрі серветки.

Сину, який знав, що в нього тато-пілот, який махав йому, коли той пролітав над ними, сказала: так сталося, що татів літак лишився у небі.

«А ми його склеїмо», — відповів хлопчик. 

Він біжить до тата на цвинтар, гукає: «Мамо, я там тату дві цукерки поклав».

Їй страшно це вимовляти, але як є: «Дитина росте й бавиться серед могил».

«Максим робив усе для нас, старався, і я думаю, що не можу його підвести. Якщо він вибрав мене мамою свого сина, Іван матиме опору. Я зроблю для цього все», — підсумовує Дарія.

Дивлюся на напис на її рожевому гуді: Champion. Я їй вірю.