«Я зі своїм зростом був для росіян легкою мішенню». Як кіровоградський Шварценеггер після ампутацій став реабілітологом

«Я до себе такого звикав десь цілий рік. Я ж бодибілдингом займався, самотужки тренувався за методикою Арнольда Шварценеггера, усі його вправи виконував — а тут раптом питання, як себе з крісла на унітаз пересадити. Але фізична підготовка мене врятувала — якби не вона, я б не вижив і реабілітація моя просувалася б важче. Лікарі так казали», — говорить Вадим.

Колись він мріяв відкрити власний спортзал — вдосконалюватися як стронгмен і бодибілдер, брати участь у Богатирських іграх. А тепер став реабілітологом у волонтерському центрі довготривалої адаптивної реабілітації для ветеранів і всіх, хто хоче повернути собі контроль над своїм тілом.

Військова служба, лікарні, шпиталі — 15 років життя, де все підпорядковується слову «треба». Нині Вадиму в його 33 досить дивно починати жити за вільним графіком цивільної людини — з роботою від 10-ї до 17-ї, частими побаченнями з дівчиною, дозвіллям.

Але воля ця відносна — виснажливий фізичний біль не відпускає, як і пережите. Вони примушують чоловіка сприймати «цивілку» в парадигмі військового життя.

«Люди ставали перед нами на коліна»

Він зустрічає нас на вході до реабілітаційного центру, своїм колісним кріслом спритно долає якісь приступці, проводить у дві великі кімнати з численними тренажерами — реабілітаційний центр. Поки немає відвідувачів, якраз зручно поговорити.

Усі стіни центру завішані прапорами військових частин і жовто-синіми, на них щедро розсипані підписи військових. Це трофеї волонтерів місцевої ГО «Патріот», яка й викохала ідею створення реабілітаційного центру. А допомогли її реалізувати міськрада, виграний «Патріотом» грант і активісти району.

Серед бойових прапорів розмова сама собою починається зі служби Вадима у війську.

На строкову з маленького села в Кіровоградській області він потрапив не просто в Київ, а в Президентський полк. Але не в почесну варту, чому дуже радів. Був стрільцем-регулювальником.

Потім, уже за контрактом, охороняв ракетні комплекси, військові склади. А з 2015 року він — стрілець-санітар, гранатометник, кулеметник в самому пеклі тодішніх боїв: Станиця Луганська, Піски, Зайцеве, Гранітне, Богданівка.

За рік до повномасштабки перейшов у 109 гірсько-штурмовий батальйон. Підрозділ зайняв позиції під Горлівкою, і через два тижні снайперська куля пройшла поруч із хребтом Вадима, вилетіла через плече.

«Я днів 20 у шпиталі полежав, відмовився від реабілітації й повернувся до хлопців. Чотири місяці не можна було жодних навантажень на руку давати, але ж стріляти я міг. Це був 2021 рік, а бої затягувалися по 8-10 годин, ганяєш, відстрілюєшся. Я зі своїм зростом для росіян був легкою мішенню», — згадує чоловік.

У лютому 2022-го його підрозділ мав висуватися до кордону з Білоруссю на Волині, де, як казали командири, можливе просочування росіян. Найбільше його тоді пройняло, як плакали жителі Ковеля, коли підрозділ на броні їхав через місто до білоруського кордону: «Вони нам і сало кидали, і цукерки, і що тільки не кидали».

Але росіяни пішли східніше, на Київ. І через кілька днів підрозділ Вадима опинився в Малинському районі Житомирщини. Чоловікові запамʼятався непрохідний ліс, сніг і зубатий холод. Командири казали, що росіяни — алкаші, строковики, що з ними буде легко. Але було не так. 

Вадим із побратимами мали відрізати хвіст противника, щоб російські частини, які наступали на Київ, не могли отримати жодного постачання.

«І ми це зробили, і росіян у круг загнали, і під Києвом добили їх усіх. Майже місяць ми їх молотили, а вони нас. Якщо чесно, я думав, що там не виживу — суцільні бої без сну, ”урагани”, “гради”, “смерчі” на нас летіли.

російські літаки скидали бомби — такі вирви, що ставок можна копати. Один приліт — і кілька хат зразу в повітрі. А над нами — повітряні бої, ми бачили, як наших збивали й вони падали в ліс. І нічим їм не поможеш, бо шквальний вогонь.

Як росіян від Києва відкинули, вони тікали на Білорусь, знищували за собою всі мости. Там такі заряди закладалися, що мости просто в друзки. Нам було дуже важко їх переслідувати», — викладає Вадим свою історію звільнення Київщини.

І знову його вразили люди по тамтешніх селах: із вдячності вони ставали навколішки, зустрічаючи українські підрозділи. І теж плакали…

Не добіг п'ять метрів до укриття

У приміщенні реабілітаційного центру Вадим не курить, навіть якщо ніхто не бачить. Не лінується виїхати кріслом на вулицю — дуже треба перекурити, бо в розмові ми дійшли до моменту, що назавжди змінив його життя.

Початок червня 2022-го, підрозділ гранатометника Вадима під Бахмутом.

«Нас два тижні обстрілювали танки під якимсь селом. Потім ми мали зайняти нові позиції, щоб уранці йти на штурм. Нас вів офіцер з іншої бригади, що до пуття не знав, де позиції і як до них дістатися. І не знав, що там уже росіяни.

Я був командиром першої штурмової групи, у мене дядьки за 50 років, ледь бігають у брониках. А навколо десятки наших хлопців, розірваних на шматки… Ми пів дня бігали за тим офіцером, не могли вийти на позиції, а нас уже засікли, танк чи артилерія почали по нас працювати.

Я п'ять метрів до укриття не добіг — щось поруч бахнуло, і мене обсипало осколками. Прикро, що я під Бахмутом і повоювати нормально не встиг», — судячи з інтонацій Вадима, йому цей факт і досі пече.

Щоб довезти до шпиталю в Бахмуті, хлопці поклали його в старенький битий «москвич» — Вадим устиг запамʼятати, як звисали з розпанаханих дверей автівки його довгі ноги, що горіли болем, як він тримався рукою за раму «лобовухи», бо скла у вікнах машини не було…

Потім його вантажили на іншу машину, і ще на іншу… Водії не хотіли їхати навпростець через поля, шукали дороги, а час ішов. Зараз чоловік думає, що якби його привезли у шпиталь швидше, то залишився б із ногами.

Перша операція в Бахмуті, потім ампутація лівої ноги вище коліна в Дніпрі. Праву ногу лікарі сподівалися зберегти. Але якось у Вадима з руки випав катетер, почалася кровотеча, поки хлопці з палати докричалися медсестри, сталася значна крововтрата. Відтак відмовили нирки, загальний стан погіршився. І лікарі сказали, що або запускаємо нирки, або рятуємо ногу. Другу ампутацію провели в Києві.

У столиці лікарі сказали, що вставили йому титанову пластину в розтрощену ліву руку. А через кілька місяців, стурбований станом руки (вона все пухла), уже на реабілітації у Вінниці, Вадим зробив рентген — зʼясувалося, що жодної пластини нема!

Часу на скарги в чоловіка не було — захворів на двосторонню пневмонію, а опісля завдяки волонтерам отримав можливість реабілітації й протезування в Сполучених Штатах.

Установка: витримати все

Заняття в реабілітаційному центрі Знамʼянки безкоштовні. Приходять ветерани, члени родин загиблих, цивільні. Серед пацієнтів Вадима — колишній військовий з ампутованою ногою, чоловік після інсульту, дівчинка з проблемами спини. Вадим вивчає діагноз пацієнта, призначення лікаря-фізіотерапевта і допомагає людям виконувати на тренажерах потрібні вправи.

Реабілітологом він працює з вересня 2025 року — на запрошення керівника ГО «Патріот» Володимира Коляди. Щоб бути сертифікованим фахівцем, онлайн закінчив спеціальні курси. Сам їх і оплатив. А Знам'янська міськрада довірила йому вибір тренажерів для реабілітаційного центру. На жаль, через проблеми зі здоровʼям сам Вадим не може ще на них займатися — хіба що руку розробляти.

Рука все пухне, хоч зроблено на ній уже чимало операцій, навіть спеціальний стрижень лікарі поставили в кістку. Через поганий сон і відсутність апетиту гемоглобін у Вадима знизився настільки, що довелося лежати кілька тижнів у лікарні. Через цю шпиталізацію й болі в руці він не міг ходити на милицях, щоб освоювати протези.

Погано спить — понад три роки після поранення його катують болі. Попервах то були фантомні, після ампутацій, і він глушив їх сильним знеболювальним, що викликає наркотичну залежність — упродовж восьми місяців колов собі більш як 10 ампул налбуфіну на день. Потім зібрався з волею й зіскочив з налбуфіну, залишився на «Ліриці», але її діюча речовина теж викликає залежність…

«А що мені робити? Хоч фантомні болі в мене, вважай, щезли після операції в Америці, але зʼявилися інші — ніяк у лікарів не можу добитися, що воно таке. Болить ось у цих точках (Вадим показує рукою на внутрішній бік стегна, десь аж під пахом — ред.).

Ще вдень якось — то робота, то на полювання чи на риболовлю поїду, щоб відволіктися. А з вечора до ранку болить так, що ні на чому не можу зосередитися. Але я таки знайду причину цих болів, головне не піддаватися їм», — говорить Вадим.

Підтримати

Наказ самому собі «не піддаватися» йому завжди допомагав. Наприклад, на війні — приборкувати свій страх.

«Яку установку ти собі даси, так і буде. На фронті я, наприклад, заплющував очі й подумки казав собі, що все нормально, я все пройду, витримаю й виживу. Треба просто не здаватися і йти вперед», — розказує чоловік про власні способи опанування себе.

І після поранення він вирішив теж узяти гору над своїми страхами. Говорить, що найважче йому було мотивувати себе до життя з ампутаціями. Допомогли думки про молодшого брата — теж бійця ЗСУ. Тепер поставив собі завдання — міцно стати на ноги й таки взяти участь у Богатирських іграх. Після поранення в червні 2022 року минуло багато часу, а протези все ще не «одомашнюються».

Одну пару, на високотехнологічній електроніці, Вадиму зробили в США. Іншу — в Україні. На протезах зріст Вадима зменшився сантиметрів так на 12 чи й 15, і розмір взуття із 45-го став 43-м. За словами Вадима, що нижчі протези, то зручніше на них ходити.

Поки що він, коли дозволяє рука, тренується ходити на так званих стабісах. А повноцінні протези ще треба підганяти до кукс, які встигли трохи змінити свої об'єми. За словами Вадима, травмована рука поки що зраджує його, бо затримує освоєння протезів.

Хочеться людської доброзичливості     

Вадим показує, як за допомогою системи маленьких гирьок розробляє поранену руку. Трохи нітиться від власної незграбності. Саме в цей момент йому хочеться розповісти про свої колишні спроможності.

«Я ж великі вантажі піднімав, 400-кілограмовими колесами від комбайна грався. До повномасштабки я після наряду щодня по чотири-п'ять годин у залі тренувався. Штанга від грудей — 180 кілограмів. Станова — 300 кілограмів. 115 кілограмів на біцепс, 200 кілограмів фронтальний присід був.

Я ще тоді на Богатирські ігри хотів, але як треба було в них участь брати, мене завжди чомусь на фронт відправляли. Я ніде не виступав, просто для себе тренувався. У мене штанга, гантелі завжди в машині лежали, навіть на бойових виїздах.

От боксерську грушу я з собою не возив — замість неї закопував у землю стовпчик зі стовбура акації або сосни, обмотував карематом і боксував, скільки хотів. У мене й зараз сили в руках вистачає — шию п*дарам легко можу зламати», — сміється Вадим.

І раптом зізнається: «Чесно кажучи, я тут спробував був дати таке невеличке навантаження на поранену руку, а вона стала пухнути. Хоча до того в одному з реабілітаційних центрів уже штангу в 90 кілограмів від грудей віджимав. А зараз і 30 кілограмів не можу підняти».

Наразі чоловік має І групу інвалідності й потребує постійного стороннього догляду. Живе в селі під Знам'янкою разом із батьками й молодшим братом.

«Я свідомо зробив брата своїм офіційним доглядальником і тим витяг його з війни. Він був командиром відділення снайперів, йому от тільки виповнилося 25, на війну потрапив зі строкової служби. Мама посивіла, коли мене поранило. Якби й з братом трапилася біда — що б з нею було?» — наводить Вадим свої резони.

У його планах — якнайшвидше навчитися ходити на протезах і вже не мати потреби в догляді. Бо він хоче жити своїм домом і одружитися.

«Бувало, на Донбасі тамтешні люди на мене, бійця ЗСУ, дивилися скоса. З позицій приїдеш скупитися в якийсь магазин, а тобі в очі кажуть: “Хто ви такі? Навіщо ви прийшли сюди?”. Зараз тут, коли я в колісному кріслі, люди по-різному мене сприймають. Одні не звертають уваги, хтось старається обійти.

Деякі підходять, обіймають, дякують за службу. Але таких мало. І це не лише в моєму селі чи в Знамʼянці — скрізь, де я бував на реабілітації. Я не хочу, щоб мене жаліли, ні. Хочеться просто людської доброзичливості, бо я ж за людей своїх воював, стояв на тих позиціях», — погляд Вадима стає по-дитячому беззахисним.

Тому-то він і обрав Юлю: вона просто підписалася на нього в Instagram і стала спілкуватися, не зважаючи на його поранення й інвалідність.

Про своє особисте життя Вадим говорить відверто: з юності в нього було стільки дівчат, що він не встигав ні в кого закохуватися, більш як місяць ні з ким не зустрічався, бо хотів бути з усіма. Потім війна — у кохання на відстані чоловік не вірить. А з місяць тому зʼявилася Юля. 19-річне дівча з сусіднього села підкупило Вадима своєю щирістю.

Я сміюся, що от, місяць позустрічався з Юлею, чи не кине її за давньою звичкою?

«Ні, тут усе інакше. Я став іншою людиною. Набридло бігати по дівчатах, хочеться родину», — впевнено говорить Вадим.

Надолужити життя

Нещодавно він знайшов у Знамʼянці будинок — на гроші, що йому як ветерану виділені державою для придбання житла. Багато кімнат, садок, басейн. Уже закінчується оформлення документів, ще треба невеликий ремонт, пандус облаштувати — і можна справляти новосілля.

Вадим хоче, щоб Юля поселилася з ним у цьому будинку. Поживуть, остаточно поприглядаються одне до одного — а там і одружаться. У Вадима 15 тисяч зарплати в реабілітаційному центрі, пенсія, більш ніж удвічі більша за цю суму — кошти на родину є. А обходити себе, самостійно справлятися з хатньою роботою він давно навчився.

«Я дуже багато побратимів утратив, мені не просто з людьми спілкуватися. Особливо з тими, які не розуміють, що війна — це кров, голод, холод, постійна загроза смерті. А от з Юлею зразу все було легко», — усміхається Вадим.

Спогад про Юлю робить його розкутішим. Вадим розповідає, що вдома вправляється у стрільбі зі спортивного лука й карабіна. Що навчився плавати без ніг. Що ще зі школи йому подобалось малювати й зараз у нього для цього з'явився час — відтак накупив собі картин за номерами.

За словами Вадима, йому сьогодні хочеться надолужити все, що відкладалося через службу і війну. От і електрогітара в нього з'явилася — он стоїть біля його робочого столу. Як має перерву між пацієнтами, то грає. Зіграв і для нас — корисна вправа для тренування руки. 

Чоловік дозволив навіть сфотографувати його тату — хоч їх дуже багато, вони не можуть приховати місця на тілі, де крізь шкіру сірим просвічують численні осколки… Розповідає, що деякі тату дуже особисті, у них — його роздуми про життя і смерть.

«На війні я почувався безпечніше, бо знав, що маю робити, а на цивілці — інакше. Умерти не страшно, страшно — жити, бо не знаєш, що завтра тебе чекає. Дуже напружує, що на цивілці люди живуть, як стадо, а не як воїни, ними так просто маніпулювати». 

Поки ми розмовляли, Юля і писала, і телефонувала. Нарешті Вадим прямо говорить, що хоче до неї, тим більше, що його робочий день вже давно закінчився.

Він легко виїжджає у двір, одним махом пересідає з крісла в кабіну своєї автівки з ручним управлінням. На ходу розповідає, що має три машини, любить «літати» трасою й не боїться аварій — бо що з ним може статися гіршого за те, що вже сталося…

Матеріал створено за підтримки «Медіамережі»