«Я поховала чоловіка, але не всього». Частину тіла загиблого військового понад рік не можуть віддати дружині

«Чомусь мені захотілося в ліс, саме пішли гриби. Червень дощовий і такий теплий видався. Рву лисички й польські. І так враз защеміло серце! Такий різкий біль, якого не відчувала ніколи. Просто вигорало в грудях», — Вікторія згадує той день із болем і через рік. 

Вона віддихалась і поїхала додому. Аж тут зателефонувала свекруха: «До тебе приїхали із ТЦК». 

Жінка засміялася: «Вони нічого не переплутали? Чого це до мене вони приїхали?».

Так коли почула слова військової з ТЦК: «Вікторіє, нам треба з вами поговорити», у неї підкосилися ноги, закалатало серце. І недарма: жінці вручили сповіщення, що її чоловік — стрілець-зенітник зі 115 окремої механізованої бригади — зник безвісти 25 червня біля села Нова Кругляківка Ізюмського району Харківської області.

«Ми з родиною розглядали лише полон», — каже Вікторія.

Та наступного дня їй написав командир відділення, де служив коханий. Висловив співчуття і запитав, що робити з речами Максима і з його машиною. 

А в особистій розмові підтвердив: «Так, Кекс (позивний чоловіка — авт.) загинув. У нас на очах».

Розповів, що військових справді міняли, але не вранці, а звечора, бо надійшов наказ забрати поранених на сусідній позиції. Там їх обстріляли ворожі дрони, бійці розбіглися, залишивши машину із заведеним двигуном. Перечекали, доки вибухи стихли, а коли спробували сісти в пікап — знову прилетів FPV. Цілився в машину. Максим біг останнім і не встиг заскочити всередину.

«Йому 43 роки, він у броні й не може бігати, як хлоп’я. Він собою прикрив побратимів, і весь удар прийшовся на нього. Пікап помчав звідти, всі бійці цілі, а тіло мого чоловіка залишилося на дорозі, — видихає Вікторія. — А частина тіла — і досі не знаю, яка — відлетіла в салон машини. Допускаю, що частина грудної клітки, яку вирвало вибухом».

За кілька днів вона вирушила на Харківщину забрати речі чоловіка. Побратими розповіли, що постійно спостерігають за тілом із безпілотника і проглядають місцевість, щоб його забрати, але вороги тільки цього й чекають, підіймають у повітря «ждунів».

Можливість вирушити по Максима випала лише на восьмий день.

«“Ми підемо по нього вночі, це 14 кілометрів. Прослизнемо, наче миші, бо машиною туди не добратися”, — сказав мені командир. Наступного дня тіло Максима було вже в морзі: четверо побратимів винесли його. Я дуже їм вдячна», — зітхає жінка.

Дві частини — дві кримінальні справи

Тіло Максима пролежало на дорозі під сонцем вісім днів. Опізнання допускається, коли після загибелі пройшло не більш як чотири. Якщо цей термін сплив, установити особу можна лише через тест ДНК. Хоча жінка за тим, як їй описали тіло по телефону, впізнала його шрам на підборідді, зуби без імплантів, обручку, ніж, срібний тризуб на шиї, шеврон із групою крові, мобільний. Вона не сумнівалася, що це коханий. Та й побратими були впевнені, що забрали саме його. Але правила є правила.

«Відкрили два кримінальні провадження. Якщо казати не офіційною мовою, а по-простому: і щодо тіла, і щодо його частини. І призначали їх вести двох різних слідчих. Один — наш місцевий зі Сновська. Він розслідував справу щодо безвісти зниклого чоловіка, а потім і його загибелі. Справою про частину тіла займалася слідча з Дніпра», — каже Вікторія.

Їхня з Максимом донька та мати чоловіка здали аналіз ДНК у Чернігівській області. Вікторія вирушила на схід.

«Результатів довелося б чекати дуже довго, і похорону теж, бо й процес цей довгий, і до того ж в Україну саме привезли понад тисячу тіл загиблих із росії. Я так зрозуміла, що ще рік чи два не поховаю свого чоловіка, — зізнається жінка. — Мені сказали: морги переповнені, фізично не встигаємо, чекайте, чекайте. У межах цієї репатріації, мабуть, привезли й мого двоюрідного брата, який був полоненим і загинув. Весь цей час ми чекаємо на результат ДНК тіла брата».

Жінка почала шукати можливість забрати тіло чоловіка раніше.

Їй допомогла військова частина, у якій служив Максим.

«Там є людина, яка веде цивільно-військові справи, підтримує родини загиблих. І от цей військовий усім телефонував, підіймав на ноги й домігся, щоб мені дозволили опізнати тіло. Я поїхала до Дніпра в морг. Мені показали фото, я підтвердила, що це чоловік, хоч обличчя в нього і обгоріло. Судмедексперт видав протокол, який надіслали слідчій. А потім із нашого ТЦК мені принесли сповіщення, що мій чоловік загинув. І ось на підставі акта мого ж опізнання, зрозуміло, що це він!

Я забрала Максима й поховала його вдома, у Сновську, — каже Вікторія. — Я не знаю, чи взяли ДНК із самого тіла. Про частину — де вона зберігається і що це за частина, — ніхто не сказав і досі. Як і те, які подальші дії слідства».

«Все віддамо, але подробиць не скажемо»

Коли в кінці травня цього року жінка прийшла прибрати на могилі Максима — над цвинтарем збили дрон та уламок зламав їй руку. Вона дивом лишилася жива. 

Уламки потрощили понад десяток могил воїнів, але могила її чоловіка ціла. Ми з Вікторією говоримо біля неї.

Так сталося, що місцевий слідчий, який займався випадком із її пораненням, — це той самий, що веде справу її чоловіка. Через рік він отримав результати ДНК-тесту — частина тіла належить Максиму Никитенку. Але її не віддадуть Вікторії, оскільки потрібно порівняти з ДНК тіла.

«Хочу, щоб ту частину віддали — чи цілу, чи кремовану, — і я б її підхоронила тут, на цвинтарі. Ексгумації, якщо раптом не взяли аналіз ДНК з тіла, я не хочу», — категорично заявляє вона.

Редакція hromadske направила запит до головного слідчого управління Національної поліції України з проханням роз’яснити процедуру ідентифікації частин тіла і їх з’єднання.

У відповіді зазначено: якщо точно встановлять, що частини тіла належать одній особі, їх передадуть для поховання. Там додали, що з Вікторією тримають зв’язок.

Але так відбувається не завжди.

«Необхідність проведення додаткових процесуальних чи експертних дій, зокрема пов’язаних із раніше похованим тілом, не виникає автоматично в кожному такому випадку. Вона визначається індивідуально, залежно від наявних матеріалів та результатів проведених досліджень», — йдеться в листі.

Вікторія підтвердила нам, що з нею зв’язалася слідча з Дніпра Анастасія Остапенко, а потім її керівництво.

Анастасія відповіла нашій редакції, що ДНК з тіла взяли відразу після того, як загиблого доставили до моргу. І що аналіз ДНК частини тіла належить Максиму Никитенку. І що ці два аналізи мають порівняти, щоб пересвідчитись у коректності. Результати очікують у середині жовтня.

«Якщо є збіг, частину тіла віддадуть родині. Вона за моєю постановою доставляється військовою частиною. Цей біологічний матеріал буде в тому вигляді, у якому його знайшли на полі бою», — прокоментувала вона.

У військовій частині, де служив Максим, зазначили, що привезуть цю частину «на щиті». 

Під час процесу допоховання на цвинтарі обов’язково будуть присутні побратими бійця, бо «він — наш».