«Похорони без тіла — це дивно. Але вони потрібні». Як захисників ховають заочно

«Його розстріляли»

На сусідньому кріслі біля водія катафалка стоїть керамічна урна. В ній замість праху — речі, які дружина ретельно обирала для символічного увіковічення пам'яті.

«Я тоді якраз була вагітна другою дочкою, лягала в лікарню. А тут дзвонить Миколина сестра. Каже, що на паркані залишили повістку», — розповідає про події грудня 2022 року дружина загиблого, Юлія.   

Повістку Микола міг проігнорувати — на той час оповіщення про виклик до ТЦК та СП через телефонну розмову чи через передачу документа третім особам не мало юридичної сили. Повістка, за законом, мала бути адресована безпосередньо військовозобов'язаному і вручатися в руки. Микола багато років не жив у родинному будинку, де документ залишили на огорожі. Проте, як згадує дружина, не сумнівався ні хвилини — поїхав до села, забрав повістку та почав збирати речі. 

«Він навіть не думав, чи йти служити, чи ні. Казав, що хлопців на фронті треба міняти. Микола ще на початку повномасштабного вторгнення хотів мобілізуватися, але його не брали, бо не мав військового досвіду. Тому продовжив працювати далекобійником. Возив з-за кордону різні вантажі для військових», — каже Юля. 

27 грудня рідні провели Миколу в ТЦК, звідки він відправився в Житомир на навчання. А вже за місяць у складі 46 окремої аеромобільної бригади поїхав у Бахмутський район на Донеччині.   

«Через місяць, 2 лютого, він сказав, що їде на якесь навчання й кілька днів не буде на зв'язку. Але насправді він пішов на своє перше бойове завдання. А вже наступного дня, 3 лютого, загинув», — пригадує Юля. 

Другу дочку вона народила через тиждень після смерті чоловіка — 9 лютого. 

Про загибель Миколи Юля дізналася не одразу. Спочатку військова частина сповістила, що чоловік зник безвісти. А за два місяці до них додому приїхав його побратим, який щойно вийшов з полону, і розповів, як усе було.

Миколу і ще двох його побратимів відправили на завдання в село Васюківка. Одного поранили й він встиг евакуюватися. В окопі залишилося двоє. Там їх виявили «вагнерівці». Закинули всередину гранату, Миколу поранило в ногу. Потім російські найманці, за словами побратима, випустили в Миколу близько трьох десятків куль. 

«Вони його розстріляли… А побратима взяли в полон. Перед тим він накрив Миколу своїм бушлатом», — переказує свідчення Юля.

Поклала в урну повістку й землю

Юля припускає, що тіло Миколи досі залишається на місці боїв в окупації. 

«У нас є навіть геолокація, де це все сталося. Тоді був дуже сильний артобстріл. Думаю, тіло там залишилося, засипане землею», — каже Юля.  

Три роки чоловік мав статус зниклого безвісти. Юля пригадує, як у 2023 році на ворожих каналах знайшла фото військового квитка Миколи з описом, що чоловіка з такими даними в полон не брали.

Жінка наважилася через суд добиватися визнання Миколи загиблим. Для цього взяла нотаріально завірені свідчення побратима. У рішенні суду, яке є в розпорядженні hromadske, йдеться, що, за свідченням побратима, Микола був поранений, допитаний ворогом та розстріляний в окопі. Місцеперебування військового невідоме, інформації що він у полоні немає, йдеться в документі. 

У серпні 2026 року Юля отримала свідоцтво про смерть чоловіка. Тоді ж їй запропонували провести заочне поховання. Всю організаційну й фінансову частину взяла на себе Хмельницька міська рада. Дружині потрібно було лише передати обрані речі, які помістяться в урну. 

«Я вирізала невеликий шматочок тканини з його спортивного костюма, в якому він збирався в ТЦК, а потім поїхав на навчання в Житомир. Також передала землю з нашого подвір'я, де ми прожили 12 років. А ще — повістку, хрестик та іконку», — ділиться Юля.

Як з'явилася ідея заочних поховань 

«Обмежень як таких немає. Можна ставити будь-що, крім харчових продуктів і вибухових предметів», — каже начальник комунального підприємства «Хмельницька міська ритуальна служба» Сергій Бортник. 

За його словами, ідея проводити заочні поховання в Хмельницькому виникла після запитів від рідних загиблих військових. Вони скаржилися, що тіла рідних не вдалося повернути й просили виділити їм якесь місце на місцевому цвинтарі для увіковічення пам'яті близьких.

Тож біля Алеї Слави з військовими похованнями на місцевому цвинтарі звели колумбарну стіну. Тут вирішили ховати як військових після кремації, так і урни з особистими речами загиблих чи іншими символічними предметами. 

Перше поховання провели в грудні 2024 року. Тоді поховали вісім військових. П’ять урн були без праху. 

Батько бойової медикині Альони Кушнір-Новіцької, яка загинула в розбомблених підземеллях «Азовсталі» в Маріуполі, помістив в урну її перший медичний халат та улюблені босоніжки. 

Рідні «азовця» Олексія Чернявського, екіпаж якого в Маріуполі уразила авіабомба під час евакуації поранених, поклали в урну його прапор. Особисті речі бійця або згоріли, або залишилися в окупації. 

Дружина снайпера-розвідника з «Азову» Олексія Яніна поклала всередину урни посуд з водою з Азовського моря, в яке впадає річка Кальміус. Перепливаючи її на човні, він загинув від ракетних обстрілів у квітні 2022 року. Тіло Олексія залишилося лежати на дні. 

«Ми заздримо тим, хто має можливість поховати рідного»

Що сталося з тілом 26-річного Богдана Демчука з «Азову» його мама Тетяна не знає. Його авто обстріляли наприкінці квітня 2022 року в Маріуполі, коли вони з побратимами везли генератор на «залізяку» — підземний госпіталь. А потім стало відомо, що росіяни ще й обстріляли частину рефрижераторів з тілами. 

«Ми надії не втрачаємо. Все одно сподіваємося, що зможемо мати хоч маленький фрагмент (з останків — ред). Тому я в очікуванні вже п'ятий рік. Чекаю останки Богданчика, а ще чекаю свого другого сина, Олежку, з полону», — ділиться Тетяна Демчук. 

Каже, що в смерть сина не вірила б і досі чекала на його повернення, якби про неї не сповістив молодший брат Богдана. Брати разом служили в «Азові» й захищали Маріуполь. Олег вийшов за наказом в полон у травні 2022 року. 

Тетяна Демчук поклала в урну одну шкарпетку сина, пара з яких збереглась у невістки. 

«Надя знайшла пару шкарпеток, які він не взяв, коли був востаннє вдома. Я випросила одну для похорону. Бо він її носив, торкався. В ній — його енергетика», — розповідає мати Тетяна. 

Жінка також поклала в урну пакунок, який спеціально для поховання передала патронатна служба «Азову». Це суміш землі з різних тренувальних баз «Азову» біля Маріуполя.

«Відверто скажу: люди, які не мають можливості поховати свого рідного, навіть заздрять тим, хто таку можливість має. Бо важко не мати місця, куди можна прийти поплакати, послухати тріпотіння прапорів над могилами. На початку я свої найгіркіші сльози виплакала вдома по різних кутках», — пояснює Тетяна цінність та значення для родин заочних поховань. 

Мати місце, де похований батько, було важливо й для сина Богдана. Коли тато загинув, Михайлику було п'ять років. Він часто кликав маму чи бабусю сходити до символічних «кубів» з портретами загиблих жителів Хмельницької громади в центрі міста.

«Дитині сказали, що тато загинув. Але це не так просто, бо тато був, а тепер немає. А тепер він приходить чи то до “куба”, чи сюди, до колумбарної стіни, і розуміє: ось він тут», — пояснює Тетяна. 

Чому церква йде назустріч

«У Миколи залишилися дітки. І тепер їм буде куди піти й згадати про батька. Звичайно, що багато хто це не сприйняв, бо це дивно — похорон без тіла. Але дітям це дуже важливо», — зізнається сестра Миколи Ролі Валентина. 

«Відспівування у випадках, коли є тіло й коли немає тіла, фактично на 90 відсотків збігається. Єдине, що коли тіло є, то ми не читаємо молитву відпущення над тілом і Євангеліє», — пояснює християнський погляд на такий вид поховань отець Олексій, священник Свято-Георгіївського храму Православної церкви України. 

Отець Олексій розповідає: у церкві є таке поняття як «ікономія», коли відступають від канонів через особливі обставини. Так зробили й цього разу. 

«Коли є нестандартні ситуації, церква йде назустріч. Тобто церква змушена створювати нові чини й нові правила. Бо ми не можемо залишити без уваги ні тих людей, які захищали країну й загинули, ні їхніх близьких, які потребують втішення», — додав отець Олексій.    

Для заочного поховання проводять заупокійну службу з військовим капеланом у церкві. Там збирається родина загиблого навколо урни. Далі з музичним супроводом похоронний кортеж їде на цвинтар через центр міста, де перехожі вшановують загиблого на колінах. 

На Алеї слави військовий оркестр виконує гімн України, а почесна варта салютує трьома залпами з холостих набоїв. Ще одна коротка літургія над урною, після чого її переносять в нішу та закривають меморіальною плитою.   

«Якщо мене хтось осудить, мені байдуже. Бо треба пройти той шлях, який пройшла я, і зрозуміти, що це для мене. Зате тепер я маю, куди прийти, і мій онук знає, де його тато», — ділиться Тетяна Демчук, мати загиблого «азовця» Богдана.

Наразі заочні поховання відбуваються лише в Хмельницькому. Оскільки ця процедура повністю фінансується за кошти місцевого бюджету, то доступні заочні поховання лише для вихідців з Хмельницької громади, або чиї рідні переїхали сюди внаслідок війни й зареєстровані як ВПО.

Станом на початок листопада 2026-го в колумбарній стіні з 27 поховань — 14 були без праху. Одну урну з символічними речами прибрали, оскільки батькам повернули тіло загиблого сина.