«Тепер росіяни вимушені грати за нашими правилами». Комбат і Герой України Андрій Купріянов про операцію «Вівальді» зсередини

«Тепер вони вимушені грати за нашими правилами»

Андрію, чи можна вважати операцію «Вівальді» нашою найуспішнішою наступальною операцією за цей або й за останні роки?

Я не дуже володію детальною інформацією стосовно інших операцій за цей рік, але за масштабами, зрозумілістю фронту, планами ворога на окупацію Донбасу, наприклад, — то очевидно, що вона дуже важлива.

Гадаю, вона все ж таки найуспішніша за цей рік і за втратами ворога, і за деокупованою площею, і за зірваними планами із захоплення поясу міст-фортець.

З якою контрнаступальною операцією її можна порівняти, якщо не за кілометражем, то принаймні за успіхом і стратегічною важливістю?

Ну, вони всі різні. Однакових операцій не існує. І тут, звісно, питання застосування сил і засобів (де їх більше, де їх менше) і того, що ти зробив із тим, що мав. Я гадаю, що ми абсолютно добре впорались.

От я ще штурмовиком брав участь у наступальних операціях під Бахмутом (ми там лісосмугами, через канал переходили та штурмували села: Андріївку, Курдюмівку, Кліщіївку і так далі) — то відносно схоже. Але, знову ж таки, однакових операцій не існує. Тут ми просували суцільну смугу. Не було ні з їхнього, ні з нашого боку проривів. Ми просто рухали фронт.

Стосовно стратегічної значущості — то, як я казав, вони планували (і путін це постійно каже у своїх зверненнях) охопити весь Донбас, вийти до Барвінкового й закінчити з їхнього погляду цю операцію от таким чином — охопленням без лобового штурму. Бо лобовий штурм змушує їх застосовувати дуже багато сил і зазнавати дуже великих втрат.

Ми порушили план рф захопити весь Донбас. росіянам це не вдалося. Тепер вони вимушені грати за нашими правилами. У цьому найбільший успіх операції.Андрій Купріянов, командир батальйону 125 ОВМБр Третього армійського корпусу

Чи свідчить ця операція про зміну тактики ведення війни з нашого боку? І які успішні наслідки цієї операції станом натепер досі відчуваються на фронті?

Досі відчувається на фронті, що армії, проти яких ми стояли, — розбиті. Не тотально, але їхня боєздатність дуже знижена. Вони зараз не здатні до наступу, навіть деколи до утримання оборони.

По-друге, вони підтягнули сили, засоби та резерви з інших напрямків. Тобто вони десь «схуднули», десь не змогли застосувати всі ці сили, які планували, бо були вимушені чинити нам супротив тут. Це теж важливо.

Ну і, звісно, звільнені території та вигідні рубежі — ми відійшли від наших критичних ділянок, ми вже їх краще контролюємо, вони в безпечному місці. Натомість ми краще контролюємо критичні ділянки постачання й логістики ворога. Ну і, як я казав, ми не дали їм охопити наші міста з півночі, вийти на Святогірськ, на трасу, яка забезпечує Слов'янськ, і так далі. Думаю, це і є наслідки операції на фронті.

«Підрозділи батальйону під вашим керівництвом не лише звільняли населені пункти, а й перерізали логістику ворога та ізолювали росіян від підкріплення» — це цитата із сайту президента, коли вам надавали звання Героя України, зокрема за участь у цій операції. Який вигляд, власне, ця операція мала зсередини?

Зсередини, як це на пункті управління відбувається, — мені небагато що можна розказати.

Але що означають ці слова — «порушення логістики». У ворога є шляхи постачання. Там ходить його піхота, доставляє боєприпаси, дрони. Звісно, їх треба контролювати й уражати. Нам вдалося це зробити на достатньому рівні, щоб у ворога був там просто голод. Як снарядний, так і справжній.

Під час «Вівальді» групи [росіян] їли тварин і пили з калюж. У них не було постачання, ми збивали дрони, вони не могли забезпечити свою піхоту. Це і є порушення логістики.Андрій Купріянов, командир батальйону 125 ОВМБр Третього армійського корпусу

Далі — ізолювання. Перший етап «Вівальді» — це була зачистка інфільтрації. Ми ізолювали інфільтровані групи від основних сил. Оця інфільтрація — це дуже багато ворогів, які сидять у нас у тилу й собою формують паралельний фронт. Бо вони сидять за нашими спинами, доповідають про рух наших НРК або розстрілюють їх, можуть уражати наші розрахунки мінометів, БпЛА або навіть піхоту, що пересувається. Вони просто заважають, постійно дратують — і, як наслідок, через оці інфільтровані групи часто сіра зона перетворюється на червону.

Ми їх ізолювали від основних сил. Вони більше не отримували додаткових ресурсів у вигляді піхоти або тієї самої їжі та боєприпасів. Ізоляція надала нам змогу з меншим спротивом провести зачистку й рухатись далі. І цю тактику ми застосовували протягом усієї операції «Вівальді».

«Кінцеву мету ми дізналися ближче до кінця»

Як ви готувались до операції? І як вдалося її тримати чотири місяці в секреті, коли зараз фактично поле бою оновлюється онлайн?

Підготовка на рівні піхоти не дуже сильно відрізняється від тієї самої підготовки до іншої операції. Бо піхотинцю потрібно подолати маршрут, маскуватись, вести вогонь по дронах або ховатись від них, отримувати постачання, вчитись пересуватись, штурмувати, взаємодіяти з командиром і з групою. Тобто ми підготовлювали їх у класичному стилі, просто потім уже сказали, де саме і як рухатись, що робити.

Перед тим як почати, ми нарощували сили та засоби. Наприклад, важкі бомбери для ураження і для логістичного забезпечення нашої піхоти, НРК-системи. Так само підготовка розрахунків БпЛА й артилерії — вони готувалися до того, що доведеться пересуватись. Бо коли ти стоїш в обороні — це легше, тому що ти ближче до фронту, далі дістаєш, тобі не потрібно постійно кудись бігати, ти замаскований на підготовленій позиції. Коли ж ми рухаємось — і піхота, і дрони, і артилерія вимушені постійно збирати всі свої речі, кудись іти, знову копати, знову все це розставляти, по них постійно ведеться вогневий вплив. Це дуже важко. До цього їх готували, і вони впорались.

Щодо секретності операції — звісно, інформаційна тиша сприяла її успіху. Корпус виходив і на західних, і на українських осінтерів. Абсолютна більшість пішла назустріч і не показувала цю інформацію.Андрій Купріянов, командир батальйону 125 ОВМБр Третього армійського корпусу

Нам давали інформацію рівно тоді й рівно стільки, скільки було потрібно. Не більше й не раніше. Ми дізнавались її, коли було потрібно. Тому вона не була розповсюджена одразу. Навіть кінцеву мету ми дізналися вже ближче до кінця.

Бо найчастіше витоки інформації — це несвідома діяльність бійців. Ну і, звісно, пояснювали їм, що «це не жарти, будьте обережні й не розповідайте, не робіть дурних речей».

Яку роль відіграла брехня в російській армії? 

Брехня там на всіх ланках. 

росіяни брехали командуванню, де вони перебувають. Навіть до початку «Вівальді» вони були вже нібито за нашими спинами далеко попереду.Андрій Купріянов, командир батальйону 125 ОВМБр Третього армійського корпусу

Коли ми почали операцію — вони навіть не могли доповісти правду, де ми перебуваємо. А коли ми почали рухатись — вони взагалі були розгублені. Бо довелось би розповідати, що вони не володіють нічим і в них сиплеться фронт. Вони не звертали достатньо уваги на ситуацію. А ми цим користувалися.

Але їхня піхота, очевидно, розуміла, де вона сидить і де вона помирає. Іноді вони здавалися в полон.

Були й налаштовані на бій, але вони теж не розуміли ситуації. Зрештою, вони зрозуміли, де ми є, але вже було запізно.

«Від піхоти відмовитись неможливо»

Ви казали про НРК — наскільки цей контрнаступ був роботизований? І чи можливо в такому разі взагалі відмовитись від піхоти?

Від піхоти відмовитись неможливо. Або через тисячу років.

НРК застосовується дуже широко — ширше, ніж раніше, це 100%. Тепер НРК робить більшу частину логістичної роботи: перевозить нам боєприпаси, їжу та поранених.

Ми використовували НРК з бойовими модулями. Це машинка, яка виїжджає, відстрілює весь боєзапас по якійсь ділянці і їде назад. Вона може стріляти з великокаліберних кулеметів, з малокаліберних гранатометів. Не можу сказати, що це «вундерваффе»: воно не перемагає у війні саме собою, але це комплекс дій, і це теж корисно.

Ну й корпус застосовував цю нову технологію — великим дроном-бомбером доставити маленький НРК із вибухівкою, скинути позаду ворога. Як це було: він поїхав, заїхав у потрібне місце й вибухнув там.

Тобто НРК уже їздить по тилу ворога. Це для них був шок: вони не розуміли, що це наш НРК, бо як він міг там опинитися, проїхавши весь фронт?Андрій Купріянов, командир батальйону 125 ОВМБр Третього армійського корпусу

І це типу робот несе робота. Це дуже технологічно. Мабуть, у перспективі це буде дуже широко використовуватися. І це нам відкриває певні можливості.

Але людина все одно потрібна й буде потрібна — як для обслуговування самого НРК, так і для певної ручної роботи. І вона просто краще справляється. Ну принаймні на цьому етапі це очевидно.

Логістика на передньому краї в нашому корпусі забезпечується на 80% за допомогою НРК. А десантування НРК дроном було вперше.Андрій Купріянов, командир батальйону 125 ОВМБр Третього армійського корпусу

Які зараз варіанти дій росіян? От ви казали, що вони відмовились від лобового  штурму. Чи варто тепер очікувати, що вони будуть готові штурмувати в лоб Краматорськ і Слов'янськ?

З огляду на те, що путін частіше за все каже, що він хоче окупувати Донбас, то можемо очікувати, що це він і буде робити.

Тобто так, він буде штурмувати ці міста. Рух у лоб є і буде, але це для них дуже чутливо, бо це важко. Я не знаю, скільки вони готові покласти — мабуть, усіх. Але тут річ не тільки в тому, чи готові, а чи взагалі їм це вдасться. Я переконаний, що ми можемо його зупинити або зробити так, щоб кожен метр був настільки болючий, що це буде просто неможливим. У цьому і є перший стратегічний етап — зробити для ворога просування або занадто болючим, або неможливим узагалі. А потім уже ми будемо нав'язувати ініціативу.

 «Як перемагати у війні, окрім наступів?»

Але ще рік тому 125 бригада (я якраз про це писала) була розбита, понівечена, її фактично збирали «по шматках». Зараз же ми говоримо про забезпеченість, НРК і успіх у контрнаступі. Як це вдалося?

Та все вирішують люди насправді. І здорова система. По-перше, бригада потрапила в корпус. Сама система корпусу передбачає, що ти зможеш у ній працювати ефективно, лише самому бувши ефективним.

По-друге, ми замінили кадровий склад, поставили гідних людей на посади, для яких їм вистачає досвіду й навичок. Так само змішали все всередині бригади. Там були гідні люди, просто не на місцях, де були потрібні, або їм приділялося недостатньо уваги. Ми це переставили. Багато кого просто асимілювали, вони навчились працювати правильно.

А забезпечення — це вже десята річ насправді. Дуже багато зусиль і корпус, і Андрій Білецький, і мій комбриг Фока доклали до того, щоб ми отримали все це: і дрони, і артилерію, і техніку, і все інше. Але воно не має сенсу, якщо немає людей, які з цим працюють. Воно просто їде, і все горить. Тому спочатку треба було розібратися з людьми, із системою управління, організації бою і, зокрема, підготовки за корпусними стандартами. 

У нас дуже сильно зменшилася кількість СЗЧ. Майже половину з тих, хто пішов у СЗЧ раніше, ми повернули.

А як вам було наступати новою бригадою?

Ну, важче, ніж я звик раніше, але все можливо. І це був великий виклик, тому що ми не були впевнені, на якому етапі нам буде все вдаватись, вдасться все або частково й чи вдасться взагалі.

У нас був час, ми зробили злагодження. Бо зрозуміло: щойно цю бригаду прийняли до корпусу, ми не були здатні на наступ. Або він був би невдалий. Якийсь час пішов на переформатування, злагодження, синхронізацію. Потім на бої, не настільки високоінтенсивні, але вони дали й певний досвід управління командирам, і досвід бою для піхоти. І вони трохи звикли. Потім, звісно, ретельне планування, застосування нових систем, як-то НРК, більше дронів і так далі. Це все в комплексі й дало результат.

В останньому ефірі Тарас Чмут говорив про те, що наступальні операції — це, мовляв, добре, але це завдає великих втрат, і насправді ми не знаємо ціни цих наступів. Як щодо втрат у вас? І, знову ж таки, з приводу наступів і їхньої ціни — чи варто постійно наступати?

Втрати на війні завжди є.

Може здаватися, ніби коли ми наступаємо — більше втрат. Насправді кореляції немає.Андрій Купріянов, командир батальйону 125 ОВМБр Третього армійського корпусу

І перебуваючи в обороні, подекуди втрачаючи території, бригади зазнають більших втрат, ніж ми. Втрати не корелюють із наступом. Але це нічого не означає. Щобільше, як перемагати у війні, окрім наступів? Ніяк.

Є така ілюзія, що якщо стати по фронту в глуху оборону, то ми будемо економити особовий склад і так буде краще, бо росіян так багато. Це маячня. Річ в ініціативі — або її ворог нав'язує, або ми.Андрій Купріянов, командир батальйону 125 ОВМБр Третього армійського корпусу

Річ у деяких технологічних рішеннях, в організації роботи й пунктів управління, і підготовки, і всього іншого. Але аж ніяк не в тому, що потрібно завжди бути в обороні. Ми переможемо через наступ і через звільнення території — я в це вірю, я це знаю, — і втрати будуть набагато меншими, ніж у ворога. От як у нас тут — у ворога були кратно більші втрати.

А яка для вас перемога? Коли вона можлива? І що б ви сказали тим, хто думає, що на фронті все погано?

По-перше, на фронті ідеально не буде. У ворога завжди є дефіцити, у нас завжди є дефіцити, завжди потрібно щось більше і щоби краще вдавалося. Це нормально.

Щодо перемоги загалом — слід нагадати, що на початку війни росіяни окупували дуже велику частку території. Але люди були піднесені до перемоги, а росіяни були в ілюзії того, що опору не буде. І ми за перший рік війни відбили всю північ країни, далі — Харківський контрнаступ, Херсонський…

На цей момент, якщо порівнювати з тим, що було, у нас набагато більше дронів, техніки, типів озброєння. У нас набагато більший досвід управління та організації бою, підготовки. Країна наразі має набагато більше спроможностей, ніж раніше. Єдине, з чим великі проблеми, — це з людьми. Тобто вистачає всього, але не людей. Бо зараз не популярно йти в армію.

А деяка частина суспільства одержима песимізмом, бо наслухається того, що не потрібно слухати, і здається, що «все пропало».

Якщо подивитись на фронт, як він рухається за останні роки — так, вони просуваються, дуже болісно за деякі міста. Але це не катастрофічно. А ми тільки починаємо розганятися і нав'язувати свою ініціативу. І перспективи є. Просто потрібно це розуміти, пам'ятати та не зневірюватись, бо насправді перемога у війні досягається не через те, що в тебе більше людей або техніки. Не математика тут перемагає.

Частіше перемагають ті, хто просто більше хоче перемогти, кому це більше треба, хто йде до кінця у своїх амбіціях у перемозі. Бо для росії це не війна за існування, це війна за колонію, умовно кажучи. А для нас це війна за державність і за національність. Для нас ця війна — усе. Вони здадуться раніше, ніж ми. Треба просто переламати певний психологічний бар'єр і завдати їм дуже великих втрат.