«Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!» Остап Вишня

Це силовики прийшли арештовувати гумориста Справжнє ім'я — Павло ГубенкоОстапа Вишню. 26 грудня 1933 року вони навідались у харківський будинок «Слово», де він мешкав з дружиною, акторкою Варварою Маслюченко, та її донькою від першого шлюбу Марією (домашні звали її Мурочкою) А ще там були собаки. Ціла кімната, відведена для мисливських псів. Чого варта була Цяця, Спогад Володимира Куліша — сина Миколи Куліша«завбільшки з добре теля». Вона завжди приязно зустрічала гостей, залишаючи на їхніх ногах синці від твердого, як шматок дроту, хвоста.

44-річний Вишня, з Спогад письменника Юрія Смолича«уже куценькою чуприною, яка так подобала на лисину, з трохи булькатими добрими очима», зблід, але тримався спокійно. Попросив у дружини свіжу спідню білизну. Вона навантажувала чоловіка: подушка, білизна, книжки, незакінчений переклад п'єси, останні 40 карбованців, які були вдома. Один із прибулих роздягнувся й  по-хазяйськи розсівся за письмовим столом у кабінеті. Він благодушно дозволяв брати все, про що просили.

Перед тим, як одягти пальто, письменник зайшов до туалету, зачинивши двері. Один з наглядачів рвонув їх на себе і став за його спиною.

На порозі домробітниця Соня заголосила: «Куди ви забираєте господаря?». Вишня її втихомирював. Коли його забрали, у домі почався обшук.

А наступного дня слідчий оголосив, що арешт не є непорозумінням, і звинуватив гумориста у контрреволюційній діяльності й тероризмі. Нібито він входив до «Української військової організації» та збирався вбити другого секретаря ЦК КПУ Постишева на цю посаду призначив особисто Сталін. Він був одним з організаторів Голодомору 1932-1933 років. За його правління репресували інтелігенцію і руйнували храми, зокрема Михайлівський Золотоверхий собор. Улюблена справа Постишева — пошук ворогів. Зрештою його самого визнали таким і розстріляли 1939-го, як і його дружину. Обидва сини пройшли сталінські табориПавла Постишева.

Вишня вважає це безглуздям і на допиті віджартовується на запитання.

— В якому приміщенні ви збиралися вистрелити у вождя народу?

— Найбільше люблю вбивати вождів на свіжому повітрі!

Уже за три тижні у своїх свідченнях він погоджується з усім, у чому його звинуватили.

Прокурор передає справу «Губенка, він же Остап Вишня» на розгляд Державні органи, які мали функції позазаконного розгляду кримінальних справ (переважно сфабрикованих) і покарання громадян в СРСР та УРСР у 1920-х — на початку 1950-х рр. У 1933-му ці органи отримали право виносити вироки про найвищу міру покараннясудової трійки. 

Пропозиція — «РОЗСТРІЛ».

Кілька щасливих років у Харкові

Павла Губенка могли вбити набагато раніше. Скажімо, 1920-го, коли ув’язнили за те, що був в армії Української Народної Республіки. Причому великим начальником: в армії Петлюри під його У Губенка на той час була фельдшерська освіта і кілька років праці в хірургічному відділенні залізничної лікарнікерівництвом перебували усі залізничні шпиталі, переповнені хворими на тиф вояками армії УНР та Української галицької армії.

По підвалах було чимало катівень, де чекісти розстрілювали людей, не особливо розбираючись. За кілька місяців його буквально витягнув звідти Письменник, керівник першої спілки пролетарських письменників «Гарт», засновник та редактор кількох перших українських газет і журналів, а головне — лідер українських лівих есерів, які порвали з Директорією та перейшли на бік більшовиків. Саме останнє дало змогу врятувати ГубенкаВасиль Еллан-Блакитний, який мав славу літературного продюсера та реальну владу. Комусь із молодих талантів допоміг із житлом, комусь — із роботою.

Павла Губенка він бере до себе фейлетоністом у газету Газета Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) — найвищого законодавчого, розпорядчого, виконавчого та контрольного органу державної влади Української СРР. Діяв з 1917 по 1938 рік«Вісті ВУЦВК». Той перетворюється на Остапа Вишню. Чимало письменників того часу брали псевдоніми. Чому Вишня — версій багато: чи то ягоди любив, чи «Садок вишневий коло хати», чи отак придумалося для краси.

Відтоді на нього чекатиме кілька щасливих років у Харкові, коли матиме майже все: любов читачів, влади та жінки, яку кохає. Буде слава, багатство. Тільки свободи не буде. Вишня ніколи не почуватиметься вільним. 

За ним завжди пильнуватимуть і доноситимуть. Навіть найближчі. Той же багаторічний приятель Юрій Смолич, який напише пізніше захопливі спогади про Вишню, ті ж сусіди по будинку «Слово». Доповідатимуть, із ким зустрів Новий рік, про що балакав, з якою жінкою живе, де працює і з ким випиває.

Ось свідчення «агента» не поета Павла ТичиниТичини за жовтень 1928-го, після повернення гумориста з Німеччини та Польщі, де він лікувався: «Остап Вишня під час зустрічі з приятелем Лебеденком ледь-ледь не розплакався і, здіймаючи очі вгору, сказав: “Яка чудова річ воля, знаєте, наш Радянський Союз — це в’язниця, а Европа — рай”. “І, побачивши це все, ви будете бардом червоного пана?” — запитав Лебеденко. “Що ж робить, така моя собача доля,” — сумно заявив Вишня».

«То хто всеукраїнський староста?»

Вишня знає про стеження. Та життя бере своє: молодий, енергійний, талановитий і дуже працьовитий; його «усмішки» —  жанр, який вигадав сам — друкує кожна всеукраїнська газета. Одна за одною виходять книжки, до 1928 року аж 25 збірок, які невдовзі об’єднують у чотиритомник! Сукупні наклади доходять до мільйона примірників — друге місце після Тараса Шевченка. За це його звуть «королем тиражів».

«Я дуже хочу, щоб мій народ усміхнувся, щоб хоч одна зморшка на його чолі розгладилась. Господи, до чого все просто», — пише Вишня.

Його простий невибагливий гумор подобається. Усмішок читачі чекають, а газети, де їх немає, і розгортати не хочуть. Щоб ознайомитися з ними, одні вчаться читати, інші освоюють українську.

У чому ж секрет?

Він веселий, щирий, відкритий, дотепний від природи. Одна зі знайомих згадувала: «Увійдеш, бувало, до кімнати й відразу знаєш, де сидить  Павло. Звідти щохвилини лунали вибухи реготу». 

Його двоюрідний брат Микола Балаш писав: «Павло вміє дуже майстерно оповідати, анекдотів знає безліч, одно сипле дотепами. Уже 4 година ранку, а ми ще не спимо, бо оповідання й анекдоти дуже смішні, і я все прошу: “Розкажи, Павле, ще”».

Майк Йогансен так говорив про Вишню: «99% українців становлять ті, хто, щойно побачивши нову Вишневу усмішку і ще навіть не обізнавшися з її змістом, уже хапається за живіт, падає долі й качається по землі, аж через силу благаючи: “Ох, дайте ж мені скоріше почитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся”».

До 1% він зарахував тих, хто не визнає таланту Вишні, вважаючи його творчість картонною, примітивною.

«Поблажливо посміхаючись, беруть якийсь фейлетон Остапа Вишні й починають його вам уголос читати, не вміючи — вже з другого речення — стримати сміху. При тому зневажливо приказують: “Ну, я ж вам говорив — це таке дурне, що неможливо втриматися від сміху”».

Письменник стає улюбленцем українців не лише через гумор. Він для них свій — друг, який вислухає і допоможе, захисник: йому шлють мішками листи, добиваються аудієнцій. Голова ВУЦВК Григорій Петровський жартував: «То хто всеукраїнський староста — я чи Остап Вишня?».

«Ой дремену!» 

«Шлюб особливих радощів не дав. Скоріш навпаки. Не думай, що які-небудь “сімейні недоразумєнія”, ні. З цього боку все благополучно. Навіть занадто. А ти ж знаєш, що тихеньке кубло таким, як я, не до смаку. Не з того матеріялу я зроблений. Та отак сидиш, та й крутить тебе, та й вертить тебе: щодня тобі кава й кава! Та іноді крикнуть хочеться: “Та дайте ж хоч раз квасу! Хоч бурякового!!” В душі рве. Ой дремену! Ой дремену!»

Так Остап Вишня писав своєму двоюрідному братові про перший шлюб. Ранній і прісний для нього. Його жагуча натура прагла пристрастей. Він щовечора ходив до цирку, не пропускав новинок кіно і прем’єр в усіх театрах міста. 

Там і побачив молоденьку актрису Варвару Маслюченко, яка грала Жанну д’Арк. Захопився її «прекрасною фігурою стрункого французького воїна-діви». Приятелі жартували, що він ледь з балкона на сцену не вистрибнув. В антрактах бігав підтримувати дебютантку в гримерку.

Красуня розлучена, і виною тому стала прима іншого театру — Наталія Ужвій, яка закрутила роман з її колишнім. Цікаво, що коли Ужвій вийде заміж за іншого чоловіка — поета Михайля Семенка, обом жінкам доведеться мешкати в будинку «Слово».

А поки що Вишня носить актрисі оберемки білих хризантем, і одного разу опускається на коліно, щоб освідчитися. Їхній шлюб щасливий. З ними у квартирі на 100 квадратів живе донька Варвари Марія, а за кілька років вони заберуть і В’ячеслава, сина Вишні від першого шлюбу, коли помре його мама. Є в них няня і домробітниця.

У ті роки робітник отримував 100 карбованців. Письменник Іван Дніпровський 1932-го заробляв 500 карбованців + 200 гонорарів. Вишня однозначно мав більше. Правда, і плата за проживання в елітному будинку «Слово» була немалою: в межах 200 карбованців. Цікаво, що утримання собак теж входило до Тодішня назва комунальних послуг«комірного» і становило 1 карбованець із квартири. А собак у «Слові» було багацько!

«Хай живуть зайці!»

І от жив собі веселий Остап Вишня. Тренував псів так, що ті отримували срібні й золоті медалі на виставках. Сполучалася ця залюбленість у собак із пристрастю до мисливства. Він готувався до виїзду на полювання дуже старанно й заздалегідь, мав усілякі рушниці та набої до них. Але насправді трофеїв не привозив: «полюванням» називав вилазки на природу, де можна було побути собою. 

В один із таких зимових днів по свіжій пороші поет Майк Йогансен, актор Амвросій Бучма, Остап Вишня та ще кілька їхніх приятелів рушили полювати зайців. Був там і Юрій Смолич, який тільки-но придбав нову рушницю. Йому заздрили й казали, що «тепер жоден заєць не проскочить». Того аж трусило від солодкого передчуття. І ось на занедбаному капустяному полі під лісом він побачив зайця-большака. Здійняв рушницю, бабах — той завалився на спину. 

З криком переможця Смолич підійняв свою здобич. Усі його вітали. Аж тут мисливець помітив у роті зайця записку. Що за чорт? Там значилося: «За що ж ви, Юрію Корнійовичу, мене вбили?» До Смолича того зайця підстрелив Бучма, а Вишня придумав жарт і підклав записку. Він же мав власне гасло: «Хай живуть зайці!».

Обожнював гуморист риболовлю та кінські перегони. Бував там щонеділі, знав усіх наїзників і коней.

«Він відвідував усі скачки, не гребуючи й тоталізатором. Траплялося, програвав усе, крім собак та рушниць, а траплялося — раптом влаштовував величезний бенкет для всіх друзів та знайомих, щоб чимскоріш позбутися “чужих”, як він казав, виграних червінців...»

Згадує Юрій Смолич і те, що компанійський Вишня любив погомоніти, випити чарку під помідор чи кухоль пива під раки. І щодня чекали його друзяки то в кафе, то в більярдній, то на літній терасі на даху готелю.

Словом, жила людина. А поруч — заведена репресивна машина. 

1930-го письменник і штатний працівник НКВС Олексій Полторацький написав статтю на всю країну: «Пісенька Остапа Вишні одспівана. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера, як остаточно стає ясно, була не більше ніж машкарою, “мистецьким” прикриттям, за яким ховаючись, він протаскував протягом кількох років у друковане слово свої націоналістичні куркульські ідейки і погляди».

З Вишнею вирішено розправитися. Тоталітарні режими й ідеології завжди мають погане почуття гумору.

«Українською! Вишню давай!»

Кілька місяців письменник чекає, що його заберуть із камери і виконають вирок — розстріл. Але найвищу міру покарання замінюють на 10 років таборів.

Остапа Вишню етапують до села Чиб'ю — нині місто Ухта Республіки Комі. Письменник працює на рудниках, фельдшером, журналістом  північної газети. 

Вишня зізнається колишньому акторові театру «Березіль» Йосипу Гірняку, з яким разом відбуває покарання: «Як дасть Бог пережити каторгу, то нехай мені рука всохне, як ще раз візьму перо. Сільця розставлю і рибу ловитиму».

Якось у бараку хтось читає вголос оповідання російського гумориста Михайла Зощенка.

«Українською! Вишню давай!» — перебивають в'язні.

Письменник знесилений підводиться, а бува й напівлежачи — читає щось своє. Робить це монотонно й уникає акторства. Але аудиторія регоче до сліз. Взамін просить пригостити його цигаркою улюбленого «Казбеку».

1937-го розстріляли рідного брата письменника — Василя Чечвянського, який витончено писав гуморески про комуністичних стукачів. Він якось сказав: «Гумор лікує, еге ж, але вбиває теж». 

Самого Вишню милостиво звільняють достроково — за розпорядженням самого Сталіна: він потрібен владі як трубадур пропаганди. Фактично письменник не добув свою десятирічку лише три дні. Щоб тримати його на гачку, справу не переглядали і в будь-який момент могли повернути назад на нари. До всього, перед звільненням Вишню зробили інформатором, «агентом 018».

Він пише свою найганебнішу книжку «Самостійна дірка» з фейлетонами проти УПА, яку видали 1945-го.

«Населення зветься — УкрОУНці. Жіночої статі в них немає. Самі чоловіки, — йдеться в одному з них. — Розплоджуються за допомогою гестапівських листівок та німецьких марок. Своїх дітей не мають, через те дітей узагалі не переносять і ріжуть. Працюють темними ночами, бо денне світло їм сліпить очі. Цар — Гіммлер. Бог — Гітлер. Моляться за нього й прикладаються до нього — ззаду».

«У Вишні був великий сміх, та його витравили»

Хворий, зламаний, майже беззубий чоловік як може ховається від нового нестерпного життя за полюванням, футболом (відвідує всі матчі київського «Динамо») та випивкою (а пити він став багато, чого не схвалювала дружина Варвара). 

Коли до нього приходив вірний друзяка Максим Рильський, на вході мусив вивертати кишені перед Варварою. Правда, за деякий час обидва літератори були добряче напідпитку. Рильський примудрявся ховати алкоголь у невеликих пляшечках у своїй робочій шкіряній папці чи шапці. 

«У центрі Києва, де зараз цирк, був базар. І Максим Рильський, і Володимир Сосюра, і Остап Вишня приходили туди, сідали під возом і там пили, — згадував племінник гумориста Ігор Корж. — У такі дні дядько купував ватяну ковдру і дарував своїй домробітниці: “Будеш виходити заміж — ось тобі ковдра”. Так вона їх назбирала цілу купу». 

Варвара десять років підтримувала чоловіка, їздила за ним етапами, покинула театр. А тепер учащала з ним на полювання, кермувала сімейною «Побєдою». Вдома її звали «генералом у спідниці».

Якось, правда, ледь не знепритомніла, коли чоловік їй заявив про гостя, з яким закрився у кабінеті: «Варюша, це мій син Юрій». Ще у Війна на теренах колишньої російської імперії, 1917-1923 роківГромадянську війну Вишня мав дівчину, з якою закрутив короткий роман. Син знайшов його, коли вже став військовим: дуже ображений, що батько ним не цікавився. Виправданням Вишні, що той про нього не знав, не дуже вірив. Варвара тільки й відповіла: «Слава Богу, Павлуша» — і помирила їх.

Автор знову пише усмішки, переважно мисливські, але ніколи не стане вже таким веселим, як до заслання. «У Вишні був великий сміх, та його витравили», — гірко констатував Григір Тютюнник.

У 1950-му гумориста «розвербували», бо він «фактично не працював, розробкою націоналістів з-поміж своїх зв'язків не займався, з нашими органами поводився як дворушник, пиячив, зривав явки, нині хворіє».

Найщасливіший день

Рівно за 11 місяців до смерті Павло Губенко отримав довідку про свою реабілітацію. 

«Посилаю вам копію документа про те, що жодного злочину, за що мене було покарано, я не вчинив. Не такий, виходить, я чорт, як мене змалювали були. Прошу виправити мої анкетні дані», —  написав він заяву до Спілки письменників.

Удома того дня плакали від радості рідні та друзі, а Вишня повторював: «Це найщасливіший день».

Помер письменник 1956-го у власній київській квартирі від серцевого нападу. Незадовго до цього 66-річний чоловік записав у щоденнику: «Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!». 

Коли його везли до Байкового кладовища, від філармонії линула народна пісня «Козака несуть і коня ведуть». Її співав Державний народний хор. 

Перед труною йшов собака Думка, якого покійний брав на полювання. Пес перестав їсти і невдовзі здох. Інший — Гай — тікав із дому, намагаючись знайти хазяїна. В один із таких днів спанієля збила машина.

Редакція дякує Харківському ЛітМузею та його співробітниці Марині Куценко за допомогу у підготовці матеріалу