Син етнічного росіянина, розстріляний за український націоналізм. Микола Зеров

Найстарший з 11 дітей

Батько, хоч і походив із брянських селян, закінчив учительський інститут і дослужився до посади інспектора народних шкіл. Мама була з козацько-шляхетського роду з-під Диканьки. Подружжя мало 11 дітей — Микола, народжений у 1890-му, був найстарший.

Мешкали на Полтавщині. Тато, етнічний росіянин, читав дітям написані власноруч російськомовні повчальні оповідання й не терпів удома української. Мама ж із прислугою і простим людом спілкувалася виключно українською.

Чи цікавився Микола в юності питаннями національної ідентифікації? Однокласником Зерова по київській гімназії був майбутній член Центральної Ради й перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгін. За його словами, Микола був байдужим до громадських, зокрема, українських національних справ навіть під час революції 1905 року. А сам Зеров із нагоди гімназійного випуску у 1908 році жартівливо підпише Шульгіну своє фото: «Борцю та оратору від абсолютної безпринципності».

Але студент-філолог Київського університету Зеров стає завсідником Українського клубу «Родина», організованого Миколою Лисенком, Оленою Пчілкою та іншими членами «Старої Громади». У 1910 році Зеров від імені студентів виступає над могилою українського громадського й культурного діяча Бориса Грінченка. Зустрівшись із Миколою цього самого року, Шульгін зауважить, що Зеров став свідомим українцем. 

Під час українських визвольних змагань Микола інтуїтивно відчув, де принесе найбільше користі — не в армії, не на державній службі, а за викладацькою кафедрою. Він читає лекції з українознавства, редагує бібліографічний журнал «Книгарь», стає професором української літератури Київського інституту народної освіти, одночасно викладає українську літературу в декількох інших навчальних закладах Києва.

Лекції Миколи Костьовича розкривали розумові і серцю його слухачів, хто вони і чиї вони діти. Блудний син повертався до своєї матері — знедоленої України, а син малосвідомий діставав могутні і шляхетні національні стимули на все своє життя.Леонід Вакуленко, студент Миколи Зерова  

З опонента в літературній дискусії — до ворога радянської влади

У просвітницькому запалі Микола переконаний, що новітня українська література має прекрасні перспективи. Мовляв, зʼявилися молоді талановиті автори, розмаїття їхніх творів обіцяє оригінальні літературні здобутки!

Опоненти ж доводили Миколі, що новітня література потребує саме не розмаїття, а чіткої революційної регламентації.

А через рік в Україні вже розгорнулася масштабна літературна дискусія — у такий спосіб українські поети й письменники ще сподівалися протистояти московсько-більшовицькому ідеологічному кулаку. У цій дискусії Зеров виявився чудовим полемістом.

«Ми хочемо, — наголошував Зеров, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника; не письменницький кар'єризм “людини з організації”, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе». 

Зерова обурювало, що нова влада вимагає оцінювати літературний твір не за його художніми якостями, а за ідеологічною начинкою. Він кепкує з партійних критиків — мовляв, земля обертається навколо Сонця, незалежно від соціального походження Коперника. І відсилає їх до творів Маркса, щоб вони переконалися: класовий погляд на явище завжди пасує перед загальною логікою. Проголошуючи своє Аd fontes! («До витоків!»), він знову й знову закликав протиставити класовому невігластву вічні цінності світової культури.

Та партійні поети й критики постійно переводять літературну дискусію в ідеологічну площину. З опонента в літературній дискусії Зеров перетворюється на ворога радянської влади.

Хто не буде на колінах — розстріл

У червні 1926 року Пленум ЦК КП(б) дає Зерову й усім неокласикам нищівну оцінку: 

Тепер серед українських літературних груп типу неокласиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Європою.

Після цього Зеров більше не міг брати участі в дискусії щодо завдань та орієнтирів сучасної української літератури. Аби хоч опосередковано мати вплив на літературний процес, пише передмови до видань українських письменників XIX–XX століття. Ці свої статті у 1929 році він видає окремою книжкою — «Від Куліша до Винниченка». 

Хіба міг знати Зеров, що скоро після цього радянська влада назве Винниченка фашистом? Що сам він, професор Зеров, буде проходити свідком у справі контрреволюційної СВУ?

Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Кого не поставимо — розстріляємо. Соломон Брук, слідчий у справі Миколи Зерова

Зерова примусили свідчити проти колишнього віцепрезидента Всеукраїнської академії наук, літературознавця Сергія Єфремова — судді вирішили скористатися з наукових розбіжностей, які існували між двома критиками. «Ви вважаєте, що праці Єфремова є шкідливими для радянської молоді?» — запитав суддя. «Я з ними не погоджуюся», — відповів Зеров і хотів пояснити, що саме у наукових викладках Єфремова вважає сумнівним. Але судді було не до наукових тонкощів: «Значить, ви вважаєте їх шкідливими», — перебив він Зерова. Микола Костьович просто розгубився від таких зухвалих маніпуляцій.  

А через кілька років влада взялася вже безпосередньо за Зерова.

У січні 1934 року в Київському університеті відбулося чергове засідання літсекції Товариства войовничих матеріалістів-діалектиків. На ньому було виголошено доповідь «Буржуазно-націоналістична літературознавча концепція М. Зерова і хвильовизм». Зерова як літературознавця і критика було розтерто на порох.

Доповідачем був колишній учень професора, Петро Колесник. Пізніше журнал «Металеві дні» за підписом якогось Льва Савліна опублікує вірш «В добу комун»:

«Нам треба бить:

Муругих Рильських.

І Зерових,

І весь цей  рід.

З минулого».

Восени 1934 року Зерова звільнили з посади університетського професора, заборонили займатися науковою працею. Невдовзі від скарлатини помирає його десятирічний син, Костик, єдине дитя, надія і гордість.

На похорон сина набралися сміливості прийти лише двоє колег з університету та двоє студентів. У якусь мить вони навіть подумали, що згорьований батько збожеволів: над могилою Зеров почав виголошувати промову латиною, декламуючи античних авторів. 

Вам здалося це недоречним? А хіба не можна зрозуміти, що я ховаю не лише Костика, але й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться?   Микола Зеров, поет, літературознавець, перекладач

Як у воду дивився.

Арешт і загибель

Про жодну роботу в Києві не могло бути й мови. У пошуках заробітків Зеров у січні 1935 року подався до Москви — на замовлення видавництва «Академія» перекладав російською твори Горація. Якнайдалі від прискіпливих партійців жив у підмосковному селищі Пушкіно. Тут його й заарештовують 27 квітня 1935 року, доправляють до Києва.  

Уже через кілька місяців Микола визнає себе одним із керівників осередку націоналістів, що мали намір убити керманичів СРСР і створити незалежну буржуазну Україну. У лютому 1936-го Зерова засудять до десяти років позбавлення волі й відправлять у Соловецький табір. 

Коли сірого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був він у своєму «професорському» капелюсі з незмінним пенсне і з властивою йому щирою усмішкою. Миколі Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де і скільки він повинен скопати землі. Зеров пішов на свою дільницю. Десь об обідній порі, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидів собі на камені й читав Вергілія.Семен Підгайний, український історик, вʼязень Соловецького табору   

Начальство визначило Зерову іншу роботу — прибирати приміщення. І не забороняло у вільний час перекладати «Енеїду» Вергілія. 19 вересня 1937 року Микола написав дружині, що переклад він закінчив (рукопис перекладу досі не знайшли). А через три тижні справу Зерова переглянули ленінградські енкавеесники й засудили його до розстрілу. 3 листопада в піщаному карʼєрі на 19-му кілометрі дороги Медвеж’єгорськ-Повенець капітан держбезпеки Матвєєв натиснув на спусковий гачок.

Софія Зерова ще вісім місяців надсилала чоловіку гроші. Їй ніхто не повідомив про його смерть. Кадебісти продовжували заплутувати сліди. У книзі актів громадського стану Ленінградського ЗАГСу 23 січня 1957 року датовано такий запис: «Зеров Микола Костянтинович помер 13 жовтня 1941 року, вік 51 рік. Причина смерті: параліч серцево-судинної системи». Цю дату й повідомлять Софії як офіційний день смерті Миколи. 

Таки Зерова, а не Петрова

Символічне поховання Зерова облаштоване в Києві, на Лукʼянівському цвинтарі — поруч із могилою його сина.  Прах Софії теж покоїться на Лукʼянівці — поруч із другим чоловіком, Віктором Петровим, який відомий українцям як письменник Домонтович.

***

… З професорською донькою Софією Лободою Микола познайомився ще у 1912 році. Вінчалися 13 лютого 1920-го в Борисоглібській церкві у Києві. Софія, філологиня за освітою, тоді працювала у Книжковій палаті.

Стриманий, делікатний, чуйний, доброзичливий, схильний до жарту й дотепу навіть за прикрих обставин… Дивував непрактичністю, навіть рубання дров йому не вдавалося. Жили ми з Зеровим дружно, вдачу мав він рівну, спокійну, ніколи не дратувався на різні життєві дрібниці й непогодженості не звертав уваги, навіть жартував з них.Софія Зерова, дружина Миколи Зерова

З голодного Києва Микола поїхав учителювати до містечка Барашівка — батьки вихованців платили йому за роботу борошном, пшоном і салом, допомагали з дровами й цим дуже полегшували молодому подружжю життя. До Зерових у Барашівку часто приїздили друзі. Одного разу приїхав і Віктор Петров. Він був на чотири роки молодший за Софію, отож спочатку ніхто серйозно не сприймав його закоханості в дружину Миколи.  

Зеров був організований, самовимогливий, праглий довершеності у всьому: у писанні віршів, у застругуванні олівця, у правці текстів і навіть у виборі каракуля для комірця чи в примірюванні костюма. Зеров експансивний, рухливий, як живе срібло. Надзвичайно чемний і коректний. Людина високого й відкритого розуму. Віктор Петров (Домонтович), письменник, філософ

Зеров до суперника був доволі критичний:

«Виктор Петров непонятен,

Странен в сужденьях своих.

Был бы, как солнце, без пятен,

Если б немного утих».

Микола і Віктор ішли по життю кожен своїм шляхом, але завжди були звʼязані своїм коханням до Софії та тримали один одного в полі зору. Навіть із Соловків Микола запитує дружину про Петрова — мовляв, чому ти про нього нічого не пишеш.

У ЦДАМЛМ зберігається 31 лист, що Зеров написав Софії з табору. Навіть коли йдеться про побутові речі, Микола вміє бути ніжним: «Ти запитуєш, що надіслати мені наступного разу. Все те ж, дорогий Сонік, — сало, сухарі, цукор…». Він просить у неї свіжих фото, детальних розповідей про життя, обговорює з нею книжки й переклади, мріє разом відсвяткувати її день народження. Зізнається, що після смерті сина вона і література є головними в його житті.

Миколу розстріляли, Віктор Петров прожив довге життя.

«Озираючись назад, охоплюєш десятиліття, які минули, одним поглядом одним і єдиним відчуттям — у центрі всього й завжди була ти», — написав Віктор Софії у 1953 році. Через чотири роки 67-літня Софія вийде за нього заміж. Але залишиться з прізвищем Миколи. У 1966-му вона стане упорядницею вибраних творів Зерова. Віктор підготує до них примітки. З Миколою вона прожила 14 років, з Віктором — 12. Софія Зерова помре у 1985-му, доживши до 95 років.   

Спадок

Довгий час лише близькі друзі знали, що критик і перекладач Зеров пише вірші. Він любив створювати з них рукописні збірки й дарувати на добру згадку. За життя Зерова було надруковано дві його книжки: у 1920 році «Антологія античної поезії» і у 1924 — «Камена». Критик Сергій Єфремов назвав Зеровські переклади Овідія і Катулла «прегарними», «що староримський побут влучно зодягають в одежу українського слова».

А про «Камену» один із найвизначніших поетів української еміграції Євген Маланюк сказав зворушливе:  

«...Такого підручника смаку і стилю, такої скарбниці слова, такого пам'ятника культури може нам позаздрити не один нарід».  

Для тих, кого цікавить українська література XX століття, hromadske підготувало спецпроєкт «Розстріляне відродження» — тут ви можете почитати історії життя митців, яких знищила радянська росія у 1930-х.