Почути росіян такими, якими вони є. Режисерка «Мирних людей» Оксана Карпович про банальність російського зла

— Синку, ви робите велику справу.
— Що ми робимо: убиваємо цивільних, дітей?
— Ні, ви убиваєте фашистів.

Це одна з десятків приголомшливих розмов російських військових зі своїми рідними. Перехоплені записи їхніх дзвінків лягли в основу документального фільму «Мирні люди» — однієї з небагатьох стрічок про війну, де росіяни говорять самі за себе. Говорять буденно про найстрашніші воєнні злочини. З їхніми розмовами контрастують кадри-спостереження понівечених війною українських міст.

Світова прем’єра Його міжнародна назва — Intercepted, з англійської перекладається як «перехоплені» чи «було перехоплено»фільму режисерки Оксани Карпович відбулася в лютому на одному з найпрестижніших світових кінофестивалів — німецькому Берлінале. Там її нагородили двома спеціальними відзнаками. 

Після кількох місяців подорожей світом стрічка врешті матиме національну прем’єру і в Україні. «Мирні люди» є фільмом-відкриттям на Docudays UA — Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини. Довкола події у Києві відчувається неабиякий ажіотаж — квитки на перший показ розкупили за декілька годин. 

Кінорежисерка й фотографка Оксана Карпович після 9 років життя та навчання в Канаді повернулася до України — за три тижні до повномасштабного вторгнення. У березні 2022-го як продюсерка допомагала міжнародним репортерам у висвітленні війни.

Удень вона фіксувала наслідки атак, а вночі слухала перехоплені українськими спецслужбами дзвінки російських солдатів додому. Розбіжність між тим, що вона чула, і реальністю, яку бачила, зрештою й стала ідеєю фільму, робота над яким тривала майже 2 роки.

Що найбільше шокує в перехопленнях; наскільки важко далася робота над стрічкою; як на неї реагують іноземці; чи вдалося силою документального кіно сколихнути за кордоном уявлення про роль звичайних росіян у війні — у розмові hromadske з Оксаною Карпович. 

Оксано, які відчуття напередодні прем’єри вдома, в Україні?

Для мене це дуже важлива подія, перший показ такого рівня в Україні. 

Відчуваю, що час віддати щось моїй спільноті. Були роки збирання, і ось зараз прийшов час віддати. Відчуття бентежне та водночас і якесь святкове — попри те, що це важкий фільм. Бо ми відзначаємо плоди нашої колективної праці.

Після світової прем’єри на Берлінському кінофестивалі в лютому про «Мирних людей» було багато розмов і рецензій у світових медіа. Яким був цей досвід, реакція іноземної аудиторії?

Берлінале — велика подія світового рівня. Це був інтенсивний досвід — фактично фестиваль перетворився на важку роботу: покази, спілкування з глядачами, з медіа, багато інтерв’ю, участь в обговореннях, підготовка до промоції фільму… Для мене це все було вперше.

На всі 4 покази в нас розкупили усі квитки. Хоча, виявляється, це звична ситуація для фестивалю такого рівня. Він дуже глядацький, зали завжди заповнені. А от бурхливі обговорення у соцмережах для мене стали неочікуваними. Я не думала, що буде така емоційна реакція на фільм від дуже різної аудиторії: і української, і російської, і західної; і від глядачів, і від іноземних медіа з інших європейських країн. Це було приголомшливо.

Цікаво, якими були реакції росіян?

Важливо, що вийшли рецензії. Зокрема, від російського кінокритика Антона Доліна на платформі Meduza. Не те щоб мене дуже турбувало, як росіяни відреагують на фільм, але мені здається важливим, що про це доволі емоційно написали на російській платформі — для росіян. Сподіваюся, це пробудить їхній інтерес і вони захочуть побачити фільм. Як на мене, це для них буде корисно. 

У залі були російські глядачі й глядачки, які підходили після показів і хотіли якось прокоментувати фільм. Одна (як мені здалося) росіянка, що сиділа переді мною, в якийсь момент заплющила очі й затулила вуха — аби цього не чути й не бачити.Оксана Карпович, режисерка документального фільму «Мирні люди»

«Ми похитнули міф, що вторгнення росії — путінська війна» — твоя цитата з нещодавнього інтерв’ю. Наскільки сильно помітний і вкорінений цей міф на Заході?

Він помітний не так із приватного спілкування, як з медіа. І з іноземного кіно, яке показують на фестивалях. Бо якщо там ідеться про повномасштабне вторгнення росії, то це завжди називається вторгненням чи війною путіна. Нібито він єдиний винуватець і виконавець усього цього.

Навіть щодо оглядів на мій фільм — здалося, що деякі журналісти намагалися все ж якось нейтралізувати чи пом'якшити те, що я казала про природу російського вторгнення і масштаб жаху. Скажімо, рецензія, яка вийшла у французькому Le Monde, здалася мені м’якшою, ніж те, про що ми говорили насправді.

Я намагалася зробити виклик — поставити під сумнів ідею, що це нібито путінська війна, ускладнити цей дискурс. Звернути увагу іноземної аудиторії на російське суспільство загалом: на те, як воно мислить — і в який спосіб це мислення штовхає їх на скоєння численних злочинів.Оксана Карпович, режисерка документального фільму «Мирні люди»

Думаю, що нам вдалося цю ідею розворушити і щонайменше поставити під сумнів. Змусити людей замислитися й говорити про участь конкретних людей у повномасштабному вторгненні.

Фільм направду глибоко вражає — здається, це абсолютно новий погляд і спосіб говорити про війну.

Щодо нового способу — не впевнена. Це, власне, мій перший спосіб. До цього я не робила фільмів про війну.

Цей фільм — своєрідна реакція чи відповідь на репрезентацію російсько-української війни в новинах. Мені хотілося показати зовсім інший вимір війни, уникнути прямих зображень насилля. І звернути увагу, можливо, на інші аспекти.

Я маю на увазі, зокрема, як візуальна складова не показує буквально те, що ми чуємо. Чому ти свідомо вирішила відмовитися від кадрів насильства, бойових дій?

Мені здавалося, кадри насилля не дають людям за межами України розуміння, що відбувається. Коли люди бачать лише кадри мертвих тіл чи крові, це не дає їм складнішого усвідомлення, що ж стоїть за цим жахіттям. По суті, вони бачать лише фінальне втілення насилля. Є багато складніших речей, які абсолютно не репрезентовані в новинах.Оксана Карпович, режисерка документального фільму «Мирні люди»

Тому моя реакція на такі зображення в медіа була протилежною — зробити щось, що для мене самої відтворить мій досвід війни. Так, я теж була свідком і вижила після багатьох атак. Але водночас є життя, є час між атаками, між цими жахливими сценами насилля. І цей час для мене полягає в такому стані очікування, яке часто неможливо витримати і яке в собі приховує неймовірно багато напруги.

Залежно від періоду чи близькості до лінії фронту це очікування різне: на гуманітарну допомогу, на евакуацію, на ввімкнення світла. Або на чергову атаку. Цей стан очікування для мене й утілює війну. Це той новий досвід, який я пережила саме з війною. Він для мене був потужним і важливим саме для того, щоб його відтворити у фільмі.

Якими були найскладніші моменти під час фільмування? Як воно розпочиналося, де відбувалося, наскільки це часом було близько до лінії фронту?

Ми здійснили таку подорож Україною — з Києва, з півночі на південь і схід. Цей фільм ми зняли як своєрідне Жанр у кіно, де дія відбувається в дорозіroad movie. Рухалися різними місцями — часто навіть не знаючи, куди нас приведе дорога. Подекуди ми були за 5-7-15 кілометрів від лінії фронту. Стали свідками багатьох ударів росіян. Водночас ми свідомо не підписуємо всі наші локації, бо для нас важливо зберегти відчуття, що потерпає вся країна. І немає більше куточка, куди б війна не дійшла.

Ти кажеш, що часом ви не знали, куди приведе дорога. Тобто ви діяли інтуїтивно, чи на той момент було чітке бачення фільму?

Бачення, який має бути візуальний вигляд фільму, було. Але водночас була мета побачити якомога більше місць. Показати і села, і міста. Різні верстви населення. Показати, що всі однаково страждають від війни. І куди б ми не рухалися, війна є повсюдною.

Багато речей ми відкривали для себе у процесі. Це абсолютно нормально і природно для документального кіно. Якісь місця я бачила в новинах — і ми їхали туди. 

Наша фінальна сцена фільму: підірваний міст у місті Старий Салтів на Харківщині. Це місце я побачила з новин: уже після контрнаступу з'явилися кадри, коли «Нова пошта» човном перевозила посилки з одного берега на інший. Це було дуже зворушливо. Фактично в такий спосіб я побачила ці — тоді здавалося — історичні кадри в новинах.Оксана Карпович, режисерка документального фільму «Мирні люди»

Як ви знімали в домівках людей, які ніби не помічають камери?

Ми приїжджали на місце, де сталась ракетна атака. І стукали, дзвонили людям у двері — пояснювали, що ми робимо. І просили дозволу їх познімати. Люди, яких ми бачимо у фільмі, — здебільшого з Харкова та Миколаєва. Тобто це люди, які буквально за декілька годин до нашого приїзду пережили удар росіян. Вони дозволяли нам побути з ними в їхньому пошкодженому домі, провести разом час.

Також ми неодноразово знімали черги. Я рада, що вони знайшли собі місце у фільмі. Ці черги для мене надзвичайно зворушливі. Водночас вони є згустками вираження воєнного часу.

Черги для мене стали доволі потужним вираженням війни. Тому що черга завжди говорить лише про одне: дефіцит. І про те, що відбувається щось погане. Що більше рухаєшся в бік війни, то більша ця черга. У ній стоять, щоб отримати найбазовіші речі: воду чи гуманітарний хліб.Оксана Карпович, режисерка документального фільму «Мирні люди»

На згадці про ці черги в тебе аж засльозились очі. Це одні з тих вражень, які закарбувалися найбільше?

Для мене це одні з найпотужніших вражень війни. Я пам'ятаю ці черги. Я пам'ятаю найбільшу чергу людей по гарячу їжу в Бучі на другий день після звільнення. Обличчя цих людей неможливо забути. Або чергу по їжу в Чернігові. Чи, скажімо, чергу людей, яка стояла в Ізюмі після звільнення. 

Що цікаво — в одній із черг, яку ми показуємо у фільмі, люди навіть не знали, для чого вони стоять. Їм просто нікуди було йти. Їхні будинки зруйновані. Вони не мають ані газу, ані води, ані світла, ані інтернету. Пів року були відрізані від новин. Вони стояли, просто чекаючи на їжу і якусь інформацію. Обмінювались тим, хто як вижив під час окупації. Це був неймовірний досвід.

Провівши два роки наодинці з перехопленнями жорстоких розмов росіян, наскільки морально важко було витримати монтаж? Скільки загалом довелося прослухати цих розмов і яка частина з них увійшла до фільму?

У роботі була приблизно 31 година аудіоматеріалу. Фактично всі ці розмови ми отримали з відкритого доступу — з YouTube-каналів українських спецслужб. За винятком буквально однієї години аудіо, яку нам надало Головне управління розвідки УкраїниГУР. Я прослухала приблизно 930 окремих розмов… До фільму ввійшло 76.

Поки я працювала, дивилася на все це як дослідниця — дотримувалася певної відстані між собою та цим матеріалом. Наскільки це можливо? Це дуже важко. Утримування відстані — найскладніше завдання в цій роботі. Бо постійно зіштовхуєшся з тим, що втрачаєш цю дистанцію. Тобто матеріал тебе все одно якось ранить. І це постійний пошук безпечної відстані.

Проте я в цьому була не одна. Був тривалий період, коли ми працювали вдвох із режисеркою монтажу. Попри те, що вона не володіє російською, слухала все це з французьким перекладом, який ми створили. Відчувалося, що вона глибоко розуміє контекст російського імперіалізму та культури насилля. Це дало мені потужну підтримку. Я розуміла, що не одна.

І загалом, якщо говорити про роботу над фільмом — ми працювали великою командою, і присутність усіх цих людей відіграла важливу роль не тільки у творчому плані, а й в емоційному. Це дало відчуття, що ми всі працюємо над спільною справою — і всі добре розуміємо, що й для чого робимо.

А скільки було годин відеоматеріалу?

Чесно кажучи, не знаю. Але ми небагато знімаємо. Зазвичай із Крістофер Нанн — оператор стрічки та відомий британський фотограф, який знімає впродовж усієї російсько-української війни, з 2014 рокуКрісом Нанном детально виставляємо кадр і обговорюємо, що і як будемо знімати. Це наш другий спільний фільм. Нам не потрібно вже й багато говорити.

Вклад Кріса у цей фільм — неймовірний. Усе, що ми бачимо — насправді результат його досвіду, його спостереження за Україною останні 15 років. І це надзвичайно важливо. Це надає якості зображенням.

Повертаючись до розмов росіян: що у цих перехопленнях найбільше вразило чи шокувало?

Шокував рівень банальності цього насилля, цього зла. Шокувало, що здебільшого єдиний інтерес російських солдатів, яких чути у цих перехопленнях, — економічний. Вони сприймають це як роботу, за яку отримують кошти, не більше й не менше. 

Насправді вся ця пропаганда про те, що російські солдати обороняють якусь свою батьківщину і служать її інтересам, мені здається, їх самих не дуже мотивує. З того, що я почула, їхня найбільша мотивація — це просто заробіток. Їм неважливо, що за цими грішми стоять тисячі зруйнованих життів, мертві діти, зґвалтовані жінки... Це просто такий заробіток, з яким вони повернуться додому, сподіваючись мати краще життя, ніж до цього.Оксана Карпович, режисерка документального фільму «Мирні люди»

Ну і, звісно, вразили російські жінки. Таке відчуття з цих розмов, що дружини й матері, які залишилися вдома, значно перевершують своїх синів та чоловіків за рівнем ненависті й агресивності.

Більшість перехоплень до фільму не увійшло. Але знаю, що вони стали полем для подальшого дослідження — перейшли у проєкт «російський словник». Що це за робота?

Коли я працювала з аудіо, то розуміла, що всі ці десятки годин розмов не можуть увійти до фільму. Тому багато цікавих речей залишилися поза ним. Мій паралельний проєкт «російський словник» — це моє власне переосмислення російської мови. Про те, як звичайні слова — як-от «матір», «земля», «дім», «краса» — здебільшого наповнені позитивним значенням, у контексті російської пропаганди на війні стають словами насилля. І втрачають свій першочерговий сенс.

Дім більше не є домом, де ти відчуваєш себе в безпеці. Дім для російського солдата — це місце, де він може поживитися, де він може насрати в чиєсь ліжко. Краса — це не коли ти спостерігаєш за красивою природою; це коли ти спостерігаєш, як фосфор її руйнує. І так далі…

Те, як ці слова втратили своє попереднє позитивне значення в російській мові, для мене стало надзвичайно цікавим явищем, яке я почала фіксувати для себе самої. Але я бачу потенціал цього проєкту. Нині матеріалу вдосталь, аби зробити повноцінний словник. Він наочно пояснив би, що тепер значать ці слова для росіян.