Микола Хвильовий: геній, неврастенік, самогубець

Того дня у своїй вітальні Хвильовий з письменниками Миколою Кулішем та Олесем Досвітнім обговорювали арешт близького друга — Михайла Ялового. Коли вирішили, що час додому, Хвильовий пішов у кабінет нібито по рукопис свого найкращого роману — і звідти пролунав постріл.

Пам’ятаю, як в університеті на занятті, присвяченому Хвильовому, ми дискутували про те, опускаються до самогубства чи доростають. Очевидно ж, його смерть була не просто актом відчаю, а творчим жестом, політичним протестом. 

Але кожній смерті передувало життя.

Від шибайголови до солдата

«Я — син народного вчителя (по єлейній термінології: з голодранців). Батько ніколи не говорив по-українськи... Од бабусі — українська мова, від батька — народницький “душок” (що від матері — колись розкажу)», — пише Хвильовий у листі до Український поет, літературознавець, літературний критик, полеміст. У 1937 році його репресувала радянська владаМиколи Зерова. 

У «Короткій біографії» він згадував батька — Григорія Фітільова — «у вищому ступені безладною людиною». Той любив заглядати в чарку. Тож коли в матері увірвався терпець, вона разом з малим Миколою, його братом і трьома сестрами переїхала з Тростянця до сестри та її чоловіка на хутір Зубівка, що теж на Сумщині. Саме подружжя Смаковських, у яких вони оселилися, а також іще одні материні родичі — подружжя Савичів — найбільше опікувалися вихованням Миколи.

Хоч народився у сім’ї вчителів, з педагогами він не дуже ладнав. Хлопця двічі відраховували з гімназій. З Охтирської — через участь у «так званому українському революційному гуртку», з Богодухівської — за зв'язки з соціалістами-революціонерами. Але головна причина, пишуть біографи, — його «шалений» характер і зухвале ставлення до гімназійного керівництва. Щоби здобути атестат про середню освіту, Микола склав іспити екстерном, а далі займався лише самоосвітою. 

У підлітковому віці захопився російський письменник і драматургМаксимом Горьким та його Йдеться про цикл оповідань «По Русі», написаний за спогадами Горького про подорожі росією в молодості«бродячей Русью», тож мандрував у пошуках заробітку Донбасом і півднем України, ніде не затримуючись надовго. Доки мобілізація не привела 21-річного Хвильового на фронт Першої світової. Служив рядовим солдатом у 325 Царевському полку, який бував у волинських болотах, на Галичині, у Польщі, на Буковині та зрештою в Румунії. 

«Бої, походи, воші, лямка піхотинця — все це я витримав фізично, проте морально це випробування мене надломило. Цей період свого життя я можу характеризувати як час повного духовного занепаду. Ні про яку ідейну роботу я вже не міг мріяти, тому що бачив тільки одну безконечну похідну дорогу, на якій чекало мене безхліб’я, гарматний гул і сіра маса безликих людей», — пригадує Хвильовий свій шлях у Першій світовій, який тривав три роки. 

Комуніст, але за вільну Україну

Ще під час Війна на теренах колишньої російської імперії, що розпочалась із падінням Тимчасового Уряду та захоплення більшовиками Петрограда в 1917 році. Закінчилася 1922 року окупацією більшовиками більшої частини території колишньої російської імперії та створенням російської, Української, Білоруської та Закавказької радянських республік, представники яких 30 грудня 1922 року підписали договір про утворення СРСРГромадянської війни він, як і багато сучасників, зазнає ідеологічних хитань: бере участь в антигетьманському повстанні на боці Української Центральної Ради, відстоюючи незалежність України, а потім разом із братом організовує загін вільних козаків, який боровся з німцями й гетьманцями, а згодом і з Директорією. Пізніше воює у складі Червоної армії.

Є два типи революціонера. Один з них той, що живе на хвилях революційних битв, у гуркоті класової боротьби — до таких революціонерів належу я. Другий — це коли настає тиша, і він робить «буденну», чорнову роботу. Я не вмію бути революціонером у тиші.Микола Хвильовий

Він кілька разів розминався зі смертю. Наприклад, Орієнтовно період 1917-1921 роківбув в оточенні, з якого вирвався лише дивом, а після цього постав ­перед червоним трибуналом. За звинуваченням у «­розхитаності» провів місяць під арештом в ­очікуванні розстрілу, але врешті був виправданий.

«Микола Хвильовий фактично був лідером тієї України, яка ще була червоною, але вважала себе незалежною. Хвильовий розробив емоційну, але обґрунтовану концепцію культурної політики для європейської нації, яка стосувалась певних середовищ», — каже письменниця Оксана Забужко.

У 1919 році Хвильовий вступає до Комуністичної партії (більшовиків) України. Того ж року одружується з учителькою Катериною Гащенко. Вони зблизилися під час Громадянської війни, коли митець організовував «Просвіту» на Богодухівщині, усупереч невдоволенню батьків нареченої зятем-комуністом.

За рік у подружжя народиться донька Іраїда, проте невдовзі шлюб розпадеться через Одного разу, коли Катерина приїхала до чоловіка в гості у Харків, застала в його помешканні жінку. За однією з версій, насправді сталося непорозуміння, і Микола щиро шукав примиреннязраду з боку Хвильового, а Вийовши заміж удруге, Катерина Гащенко переписала дитину на прізвище і по-батькові нового чоловіка та заборонила їй бачитися з рідним батьком. Усе життя донька Хвильового прожила як Іраїда Дмитрівна Кривичдонька більше не побачить батька аж до його смерті. 

Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард.Микола Хвильовий

«П'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить»

На початку 1921-го 28-річний Хвильовий їде підкорювати столицю — Харків. Працює слюсарем на заводі й паралельно починає писати для газет, журналів та альманахів. Насправді тільки тепер він остаточно відмовляється від свого прізвища і бере псевдонім Хвильовий.

Одружується з Юлією Уманцевою, «молоденькою чорноокою комуністкою», яка до того Юлія Уманцева входила до комісії, яка судила митця за «розхитаність», і заступилася за нього, забезпечивши виправдання. За словами його друга, прозаїка Івана Сенченка, через це Хвильовий і одружився з нею, «і, хоч не любив її, ніс важкий тягар на собі»врятувала його від розстрілу за провини перед Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем, орган державної безпеки Російської РФСРЧК. Юлія мала дочку від першого шлюбу — Любов. Хвильовий приймає її як рідну і ніжно називає Любистком. Саме їй він заповість усі авторські права і присвятить другу передсмертну записку.

«Важко сказати, що подружжя Хвильових було дібране. Ніколи його не бачили разом з дружиною чи на черговій прем’єрі в “Березолі”, чи на літературних вечорах у літклюбі. Зате Любочку брав зі собою завжди до театру. Люба вчилась гри на фортепіяні в консерваторії й гарно грала. Часто на прохання Хвильового грала його улюблені твори. В такі хвилини Хвильовий замислено сидів поруч, курив і, здавалось, думками був тоді далеко від дійсности. Він був музикальний, грав залюбки на гітарі й співав», — пише Син українського драматурга Миколи Куліша, який написав мемуари про легендарний будинок «Слово»Володимир Куліш.

І хоч подружнє життя не було щасливим, Хвильовий мав репутацію, як пише Остап Вишня, «міцно жонатої людини» і лишався вірним дружині до кінця. 

Після того, як 1923 року вийшла дебютна прозова збірка «Сині етюди», Хвильовий прокидається знаменитим і залишається найпопулярнішим письменником своєї генерації до початку 30-х. 

Хвильовий був худорлявим і непоказним, ходив у старій солдатській шинелі та заношеній шапці, мав сіре, «арештантське» обличчя, яке оживляли надзвичайно рухливі широкі брови. Саме жвава міміка, а також темні іскристі очі робили його зовнішність виразнішою. 

Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник.Володимир Коряк, літературознавець і сучасник Хвильового

Як пригадує товариш Хвильового Іван Сенченко, «у ньому сиділа безодня енергії, винахідливості, ініціативи». Так, Хвильовий видає журнали «Літературний ярмарок» і «Всесвіт», очолює об’єднання «Гарт», студію «Урбіно» та організації ­ВАПЛІТЕ і «Пролітфронт».

«Хвильовий одягові не надавав ніякого значення, терпіти не міг краваток. В окремих товаришів, та й у пресі видрукуване, збереглося фото членів ВАПЛІТЕ. Прийшов у фотоательє і Хвильовий, та забув начепити одну дрібницю — краватку. Хлопці її змайстрували з хусточки. Ходив багато літ у сірій обтрьопаній солдатській шинелі та облізлій солдатській шапці-вушанці. Ноги любив утепляти», — пригадує Іван Сенченко.

Полювання чи підготовка до теракту

Хвильовий, як і його найближче коло (Микола Куліш, Майк Йогансен, Остап Вишня, Аркадій Любченко), обожнював полювання. Про те, що найкраще він почував себе у мисливському одязі, тобто у грубій куртці, чоботях, невиразного кольору й давности штанах та кашкеті, пише й Володимир Куліш. 

Через плече мисливські торби й рушниця в чохлі. В одній руці поводок, на якому прив’язані пси, у другій маленька портативна машинка до писання. Володимир Куліш

Іван Сенченко розповідає про одне зі спільних полювань: «Він (Хвильовий — ред.) був солдат, жилавий, легкий, спритний. В армії служив у піхоті, ходив швидко: іде — тільки холоші метляються! Одного разу поїхали на полювання на Лиман двома групами. Перша група виїхала раніше, а друга затрималася. До складу другої групи входили Хвильовий, Гриць Коляда і я. 

Вже звечоріло, і треба було поспіти на вечірній переліт. Отут Микола Григорович і показав себе! Гриць і я були вищі за Хвильового на зріст, молодші на якийсь десяток років, та коли довелося позмагатися у спритності з Хвильовим, коли довелося поспішати, з’ясувалося, що проти старого солдата ми просто сирі глиняні вальки. Він ішов, а ми з Грицем бігли навздогін, молоді, дужі вахлаки».

«Всі думали — й мали причину так думати, що на тих полюваннях більше полюють за пляшкою, як за качками чи зайцями. Хоч і це, звичайно, бувало, але, як мені говорив колись тато, на полюванні можна було вільно порозмовляти, говорити щиро й відверто, від душі. 

Природа давала відпруження і спокій. Тому в тяжкі моменти бурхливого й вічно неспокійного життя Хвильовий раптом зникав на день, два або й на тиждень. Блукав понад озерами, просиджував довгі години в “тязі”, спав в очеретових шатрах і думав, думав, думав», — додає Володимир Куліш.

Щоправда, потім це зіграло злий жарт: коли влада вигадувала, що записати у кримінальні справи друзів-мисливців, то одне зі звинувачень, яке пропонували, полягало в тому, що компанія не просто ходила на полювання, а готувалася до терористичних актів.

Неврастенік, якого любило оточення

Софія Зерова, дружина Миколи Зерова, зберегла листування чоловіка з Хвильовим та іншими сучасниками. В одному з таких листів, надісланому з бердянського санаторію влітку 1924 року, Хвильовий писав: «Професура найшла в моїм організмі багато хвороб (головна — в різкій формі неврастенія)».

Хвильовий заводився з півоберту і справді мав істеричний характер. Виступи на зборах він зазвичай починав спокійно й поважно, але вже незабаром зривався і, за спогадами Аркадія Любченка, «бив кулаком по столі, скакав, бігав, і перекричати його було неможливо».

Психологічними проблемами митець пояснює власну дратівливість, непослідовність та нехіть до спілкування.

«Треба ж додати ще й те, що 3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, Йдеться про армію3 роки Голгофи в квадраті — все це теж що-небудь значить. Це я для того, дорогий Миколо Костевичу, пишу, що, не бажаючи видавати себе за складну натуру, я все-таки просив би Вас не судити мене так суворо, як того я заслужив. 

І справді: при всій своїй нормальності я все-таки, коли провіряю себе, трошки психічно ненормальний. І з’ясовується це тим, про що я писав на початку свого листа. Саме життєві пертурбації довели мене до такого стану», — пише він у листі до Зерова.

Однак неврастенія не заважала Хвильовому бути лідером усієї генерації. До нього прислухалися, його стиль наслідували. Він часто гастролював, і ці виступи мали приголомшливий успіх.

Та попри це ніколи не зазнавався: був простим, щиро підтримував почат­ківців, часто збирав товаришів у своїй квартирі та був душею компанії.

Сказати, що я на свої твори інакше не вмію дивитись, як на світові шедеври, я ніяк не ризикую — хоч би тому, що в цьому разі Ви мене з успіхом можете назвати дрібненьким самохвальком. Але й сказати, що я ж таки на свої твори дивлюсь як на зразкову халтуру, я теж, на жаль, не можу, бо цю відповідь буде, очевидно, розцінено як рисовку кокетливої і, до речі, недалекої панночки.Микола Хвильовий

Хвильовий упродовж життя зловживав алкоголем. У Любченка є яскравий спогад, як Микола намагався п’яним втопитися в Тихому океані: бився головою об стіну, де висіла карта двох півкуль. Тоді після приголомшливого успіху перших збірок він відчував творчу кризу.

Хвильовий завжди писав експромтом, під настрій. Хоч мріяв щороку видавати нову книжку, працювати зосереджено і довго не міг. Це їло його зсередини й породжувало великі сумніви в собі.

«Зараз нічого не пишу і, очевидно, не буду вже писати, бо стара манера … мене не задовольняє, а нового я нічого не дам — нема відповідного таланту».

До 30-річного віку митець уже кілька разів намагався покінчити з життям.

«Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Двічі ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і неушкодженим: очевидно, боягуз я великий, нікчема», — згадує він в одному з листів до ­Зерова. 

Сталін проти Хвильового

Навесні 1925 року Хвильовий започатковує бурхливу літературну дискусію, яка швидко стає політичною. 

Усе почалося з не дуже цікавої статті письменника Член спілки пролетарсько-колгоспних письменників «Плуг»Григорія Яковенка на підтримку простої «пролетарської» літератури. Хвильовий відповів на неї памфлетом «Про “Сатану в бочці”, або Про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”», у якому топив за «складну» літературу та орієнтування на Європу в культурі. 

Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше.Микола Хвильовий

Радянська влада побачила у цьому заклик до сепаратизму. Дійшло до самого Сталіна. У квітні 1926 року він пише спеціального листа до українського політбюро компартії, яке очолював Лазар Каганович:

«Вимога Хвильового про "негайну дерусифікацію пролетаріату" на Україні, його думка про те, що "від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна тікати якомога швидше", його заява про те, що "ідеї пролетаріату нам відомі й без московського мистецтва", його захоплення якоюсь месіанською роллю української "молодої" інтелігенції, його смішна й немарксистська спроба відірвати культуру від політики, — все це й багато подібного в устах українського комуніста звучить тепер більш ніж дивно.

У той час як західноєвропейські пролетарі та їхні комуністичні партії сповнені симпатій до "Москви", … український комуніст Хвильовий не має сказати на користь "Москви" нічого іншого, окрім як закликати українських діячів бігти від "Москви" "якомога швидше”».

І далі: «… тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити українську культуру, що зростає, та українську громадськість на культуру і громадськість радянську».

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Політика, захована в романі про любов

Хвильовий опиняється під пильним наглядом спецслужб. Він пише свій ключовий памфлет «Україна чи Малоросія», але отримує заборону на публікацію. Машинопис пролежав схованим у київському партійному архіві до 1991 року — і тільки тоді побачив світ. 

Після заборони памфлету Хвильовий анонсує любовний роман «Вальдшнепи». Мовляв, ніякої політики, суцільна любов та орнітологія. Насправді герої обговорюють ті ж самі ідеї — геть від Москви. 

Першу частину роману опублікували у журналі ВАПЛІТЕ 1927 року. Влада швидко зрозуміла, що цензура облажалася, проґавивши цей підривний текст. Другу частину роману надрукували в журналі. Був готовий тираж на кілька тисяч примірників. Був рукопис і машинопис. Усе це конфіскували. Фінал роману досі не знайшли. 

Після цього продовжувати писати не було сенсу. Хвильового майже не друкували. ВАПЛІТЕ змусили «самоліквідуватися». 

Будинок, де стіни мають вуха

У 1930-му Хвильового, як і інших митців, селять у будинок «Слово», де з одного боку — близьке оточення, а з іншого — стіни мають вуха. З того періоду є кілька спогадів.

Зокрема, Іван Сенченко згадував, що взимку у дворі будинку робили ковзанку, на яку ходив кататися і Хвильовий.

«Пізньою ніччю він виходив трохи поїздити. Любив так звані гігантські кроки, тобто робив спершу лівою ногою півколо, потім те саме правою. І так з годинку. Після того ще довго стояв і курив. Коло ніг невідступні два пси. Це було десь біля другої години ночі. Погулявши на ховзанці, Хвильовий ішов до себе і писав».

Однак без можливості публікуватися життя Хвильового ставало дедалі нестерпнішим.

«Він взагалі любив випити. З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин. То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п’яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. 

Насувалася зима з 1932 на 1933 страшний рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок. Жив у присмерку; коли ж з’являлась якась спромога — улаштовував цілонічні бучі, оті учти під час чуми», — пригадував Володимир Куліш.

Голод

Навесні 1933 року Хвильовий разом з Аркадієм Любченком їде на Полтавщину, де на власні очі бачить наслідки колективізації. 

«Хвильового послали на село за його власним бажанням: він хотів переконатися, що куркулі дійсно ховають хліб від держави. Але коли він приїхав і побачив цілі села, в яких не лишилося живої душі, він з жахом телеграфував до ЦК партії: “Село вимирає. Потрібна негайна допомога”. 

У відповідь Хвильовому наказали повертатися до Харкова для з’ясування. Він повернувся, і йому розтлумачили, що все йде за планом, згідно з директивами партії. “Нагорі” все відомо, й ніякої помилки немає: зламати спротив селян неможливо жодним іншим шляхом, як конфіскувати все зерно», — згадує перекладачка Тетяна Кардиналовська, яка теж мешкала в будинку «Слово».

«Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою», — врешті скаже Хвильовий.

Невдовзі письменник дізнається і про інші злочини влади. У той же період арештують його товаришів Олександра Шумського, академіка Матвія Яворського і найближчого друга Миколу Ялового. 

«Актом смерті можеш зробити для свого народу щось більше, ніж присутністю в житті»

Зі спогадів Аркадія ­Любченка, за два тижні до вчинення суїциду він сказав: «Бувають випадки, коли смерть заслуговує на виправдання. Це — коли всім і тобі самому цілком ясно, що актом смерті можеш зробити для свого народу щось більше, ніж присутністю в житті».

Доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал пише про цей період: «Публічне шельмування Хвильового було майстерно зрежисоване. Його представляли націоналістом, фашистом, підголоском буржуазії та куркулів, він кається, але йому не вірять. 

Він розуміє — гратися більше не дадуть, потрібна повна капітуляція, перетворення на раба. Він зазирає у прірву і знаходить вихід: вибудовує драматургію високого страшного спектаклю, яким кине виклик усім. Мішенню він не буде, не дочекаються. І сам ставить крапку у своєму житті ­­— 13 травня 1933».

15 травня відбувся похорон. На ньому була мати Миколи та рідна донька Іраїда. Любистка не було — її відвезли до бабусі «у стані, близькому до втрати ­розуму (без мови)».

Цвинтар, де був похований Хвильовий, невдовзі зрівняли з землею, а на тому місці радянська влада створила парк. Лише 1995 року в цьому парку спорудили Символічна могилакенотаф зі словами «Хай живе дух неспокою».