Спецпроект «Голос війни»: вантаж-200

Євген Проворний, 41 рік. Живе у Київській області, одружений. До війни працював менеджером з реклами. Призваний до ЗСУ у лютому 2015-го. Звільнений наприкінці квітня 2016-го.

Зараз повернувся до роботи в рекламі. Своїми літературними орієнтирами вважає тексти сучасників — Юрія Андруховича, Михалка Скаліцкі та класиків — Генрі Міллера, Антона Чехова, Чарльза Буковскі.

Фото з особистого архіву Євгена Проворного, надане Громадському

Вантаж-200

Все почалося з дзвінка на мобільний. Його номер записали в миколаївському військкоматі рік тому. Дівочий голос ввічливо запрошував для уточнення даних. Інший світ нічим не видав себе — ні тембром, ні паузами.

— Ви ж у Києві, так? — запитали з іншого світу.

— Не проблема приїхати.

Я закінчив розмову і поклав телефон на стіл. Я сидів на своєму робочому місці. У велике вікно світило сонце. З вікна було видно Дніпро. Зібрав речі. Вимкнув комп’ютер. Попрощався з колегами. Вийшов у двері. І не помітив зовсім на порозі білу риску. Ангела в камуфляжі, який заніс тонку ручку у військовому привітанні.

***

У миколаївському військкоматі я став рахувати, скільки ж людей посміхаються. Їх було двоє. Дівчина-психолог і я.

— Ви психолог? — привітав я її біля входу.

— Психолог.

— Мені потрібен ваш підпис.

— Але спочатку вам потрібен підпис терапевта.

...Терапевт мене спитала, на що скаржуся. Я заспокоїв її, що абсолютно здоровий. Жінка припинила писати, підняла погляд на мене:

— Перший раз бачу в військкоматі здорову людину. Давайте, підпишу.

Ворота зачинилися. Інший світ впустив мене.

...Я знав наперед, що сержанта біля воріт, що випускає цивільних з території, звуть Петро.

***

— У вас є гроші на проїзд? — майор з військкомату трохи збентежений. Він упевнений, що до Одеси я залізно доїду. Мені і ще одному офіцеру віддають документи і бажають щасливої ​​дороги.

***

Дорога Миколаїв — Одеса. Кажуть, пару тисячоліть тому тут була територія Римської імперії. Кажуть, ці хлопці вміли воювати. З вікна маршрутки я вдивляюся у південний степ. І бачу легіони. Чую їхні кроки. Дорога злегка тремтить в такт. Це передається автобусу.

Наївні пасажири грішать на місцевий автодор. Але ж я знаю, що це неспокійно перебирають копитами коні. Я бачу, як блищать на лютневому сонці начищені шоломи. Як піками своїми солдати підтримують синє важке небо.

Молоденький сотник повертає голову до дороги. Ми зустрічаємося поглядами. У привітанні він легенько піднімає свою палицю. Мені ще нічого підняти. Я просто киваю йому. Водій тисне на педаль газу. Під’їжджаємо до Одеси.

***

Одеса — це Бунін. Він біг сюди від війни. Я ж рухаюся їй назустріч. Проїжджаю по старих вуличках, неначе гортаю «Окаянные дни».

— Ваша спеціальність ВДВ... — майор, який бере нас, постукує пальцем по моїх документах. — Як зі здоров’ячком у вас?

На найближчі дні нас селять в казармі. Величезний плац, урни з арт-снарядів, дореволюційні будівлі з червоної цегли.

— Чуєш, хлопче, — дідок з ліжка навпроти звертається до мене, підвівшись. — Ти не допоможеш? Йому принесли погони. До них треба приєднати три зірки «старлєя».

— Руки трусяться неможливо, — пояснює.

Він дає невеликий ніж. Ним колупаю три дірочки. Занадто стараюся і крізь погон розрізаю собі палець. Моя перша кров.

***

На полігон Х ми приїжджаємо годині о сьомій. Якраз на вечерю. Тут кубрики на двісті чоловік. Всі ходять в біло-блакитних тільняшках. Багато з поголеними головами. На дверях казарми помічаю написане від руки оголошення: «Стрижка — 10 грн».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Війна – це коли болить серце» — СПЕЦПРОЕКТ

За моїм столиком поки нікого. Підходить невеликого зросту офіціантка. З одягу на ній тільки червоний купальник. На голові — обруч з кокетливими заячими вушками. Посмішка відкриває білосніжні зуби:

— Добрий вечір, ви вже щось вибрали?

— А зробіть мені просто картопельки смаженої...

— Добре, на чому — на салі, на маслі?

— А давайте на салі. І салатик. Простий такий — помідорки, огірочки, цибулька, і приправте олією, запашною домашньою.

— Добре. З напоїв що бажаєте?

— Віскі який у вас?

— ...вам теж?! Мужчина, вам теж половину?! — Кухарка з черпаком в руці повторила своє запитання. Черга застопорилася на мені.

— Так, я кладу вам повну.

В мою тарілку летить повна порція перловки. Іду далі по конвеєру. Беру чай. Сідаю за вільний столик.

***

З вечора попереджають — отримання зброї о 5:45.

Мені дістається станина від АГС. Її теж, як і автомат, потрібно принести на полігон. Він поруч. Як рукою сягнути. Чотири кілометри. Допомогти мені зголошується майор. Вадим. Командир нашого взводу. Йти стає веселіше.

Ми несемо станину, і я скоса намагаюся розгледіти його. Через кожні пів-кілометри зупиняємося, міняємо руки. Рота йде далеко вперед. Приходимо до пункту видачі боєприпасів. Кладемо станину на пожовклу траву.

У мене є час, щоб розглянути степ, що йде за горизонт. Чим довше дивишся в далечінь, тим сильніше туга долає тебе. Селище поруч живе мирним цивільним життям. Ось від’їхала від будинку червона легкова машина. Ось людина веде корову. Ось діти зграйкою біжать кудись.

Я хочу до цих людей. Але як вони подивляться на тебе? На твою нову зелену шкіру?

— ... другий взвод, отримуємо патрони!

Я обертаюся. Дивні люди із зеленою шкірою і залізними палицями на ременях стоять в черзі біля маленької цегляної будівлі. Секунду вагаючись, повільним кроком йду до них.

***

На четвертий день я захворів. Полігон. Лютий. На сотню мужиків в казармі вже був з десяток тих, які кашляють. Для організму велика спокуса.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Спецпроект «Голос війни»: Полковник Спрут

Комбат на шикуванні суворо наказав нам не пити, бо гряде перевірка зверху. Після шикування вусатий Толя ходив між ліжками з дволітровою пластиковою пляшкою. У пляшці було домашнє вино. Толя пропонував випити. Його донці виповнилося 22. Причину в батальйон визнали поважною.

***

Перше заняття з тактики проводив молоденький полковник. Кожен з нас спробував керувати взводом за допомогою рації. Ні у кого не вийшло. Тільки у Юри. Йому було 48, і він воював в Афганістані. Перед вихідними комбат на шикуванні знову звернувся до нас:

— Товариші офіцери, скоро вихідні, і ви захочете випити. Я прошу вас — не пийте багато. Але і мало не пийте. Випийте нормально.

Хоч зовсім і не за це, але комбата ми любили. У медроті мені дали пакунок пігулок. Фельдшер визначив температуру 39 невідповідною для полігону. Коли на наступний день температура опустилася до 37, мені дозволили йти на полігон. Так я і видужав.

***

— Ви їдете в Х, — майор з мобвідділу веселий. Весело робить копії моїх документів.

— Заповнюйте... Номер телефону дружини, сестри, батьків. Ну, щоб було, кому повідомити, якщо що, — каже дівчина в цивільному, розбираючи мої документи на столі.

Я в стройовій частині. Механічно вписую знайомі цифри. У пам'яті спливає велике кладовище перед КПП. З невисоким сірим парканом і сотнями хрестів, здалеку схожих на людей, які розставили в сторони руки, ніби збираються обійняти.

***

Шикування траплялися сім разів на день. Так треба, коли у вас в частині чотири поверхи, заповнених відчайдушними людьми. Командири знали, що робили.

Одного я помилково прийняв відразу за комбата. Він теж був у блакитному береті. Величезний. Але не комбат. Начштабу. Розповідав гучним голосом на шикуваннях про шкоду алкоголю. Одного ранку вивів перед строєм маленького сухенького дідка.

— Оце Миколайович, — представив його начштабу. Дідок стояв, опустивши голову.

— Учора він хотів побити начальника штабу, — офіцер повільно ходив повз стрій, і коли проходив поруч з Миколайовичем, дружньо поплескував його по плечу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Спецпроект «Голос війни»: Сон фронтовика

Солдат не смів підняти голову. Я придивився. На обличчі його дійсно були ознаки вчорашнього бажання зійтися у двобої з бойовим офіцером-десантником.

Солдати, які стояли в перших рядах, оберталися і шикали на тих, хто був ззаду:

— Та не смійтеся, бачите, йому соромно.

— ...в третій раз він зайшов до мене з криком: чого я тут сиджу, я снайпер, я воювати хочу! — вів далі начштабу. — Все так було, Миколайовичу?

Солдат мовчав.

— Бачите, людина не пам’ятає. Ну, це буває.

Безпомилково відчувши, що іще ледь-ледь і він може перегнути палицю, офіцер замовк. Смішки припинилися. Було чутно, як проїжджають вантажівки по дорозі поруч з частиною.

— Стати до строю, — неголосно вимовив начштабу.

Немов прибитий, солдат почимчикував до строю.

Через два тижні Миколайович з батальйону виїхав туди, куди і хотів. А хотів, бо за півроку до цього в бою вбили його сина. Повернувся Миколайович через пару місяців. У жовтому мікроавтобусі з трьома великими, наклеєними червоним скотчем цифрами «200». Його застрелив товариш по службі. Як виявилося, Миколайовичу було всього 40 років.

***

— Що, поїдеш з нами на Схід? — перевіряє мене командир роти. — Поїду! — відповідаю.

/Матеріал створено в соціальному проекті «Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО». (http://voiceofwar. org) Проект реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» та Міжнародною організацією Internews за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду «Відродження»

Підписуйтесь на наш канал у Telegram