Спецпроект «Голос війни»: Сон фронтовика

Ігор Верчук

Ігор Верчук, позивний «Скеля», 51 рік, родом з Волині, зараз волонтер. Працював директором Ковельської спортивної школи. Майстер спорту України міжнародного класу з веслування на байдарках і каное. У 2014-му — голова Ковельської районної ради шостого скликання. Одружений, має сина та доньку. З сином поїхав на Майдан, син добровольцем пішов на війну. Зараз Ігор помічник народного депутата України Ігоря Гузя, очолює волонтерський підрозділ «Вбережу», секретар «Ковельської спілки учасників бойових дій на сході України».

ШКОДА КАЗАНКА

Нарешті після багатогодинних обстрілів та перестрілок настала тиша. Виснажені бійці, підшукавши більш-менш безпечні місця, просто «повирубались». Начкар, намагаючись не потривожити їхнього сну, обережно пробирався між бійцями, оглядав зброю — щоб була на запобіжнику, мало що хлопцям насниться.

Фото з особистого архіву Ігора Верчука, надане Громадському

У кутку серед трощеної цегли, смішно скрутившись в клубочок і міцно обійнявши свій «калаш», спав зовсім юний боєць. Начкар тихенько підійшов, зняв із себе «горку» і підклав тому під голову. Ех, дитя — дитям: хлопець навіть не ворухнувся.

Немислимо хотілось присісти, опертись об стіну і просто посидіти, навіть не курив би. Але ще не час, ще мусив розмістити по периметру караули і приготувати якийсь гарячий наїдок. Хлопці вже близько восьми годин нічого не їли.

У кутку розбомбленого подвір’я Начкар розпалив невеличке вогнище. Диму майже не було, то може, ворог і не догледить. Дістав із наплічника свій улюблений туристичний казанок, швидко начистив картоплі, залив водою та поставив на вогонь.

Сам примостився біля вогнища. Коли закипить вода, Начкар додасть тушонки — і страва готова. Ця думка заколисувала, вогонь затишно зігрівав, і Начкар поступово впадав у дрімоту.

Снилося, ніби з друзями на березі озера на рідній Волині, ніби хлюпотить вода в припнутий човен, ніби в казанку весело булькотить справжня юшка. Видіння було таким яскравим, наче й не ніби, а насправді...

...Хтось легенько штовхав у плече, крізь сон Начкар не розумів, що тому чоловікові потрібно. Важко відкрив повіки — перед ним стояв взводний.

— Вставай, швидше! — підганяв взводний.

Привезли пораненого, потрібно надати допомогу.

Сон наче змило озерною водою, зіскочив на ноги, але від вогню йти не хотілося. Кинув погляд на казанок: вода мала ось-ось закипіти.

«Ще встигну», — майнула думка.

Відійшли кроків на двадцять, як несподівано засвистіло в повітрі.

Взводний і Начкар дружно впали, злившись із землею.

За спиною важко гупнуло, засвистів у повітрі казанок, бренькнув об стіну і пляцком упав додолу.

«От, бл**ь, наїлись...», — подумав Начкар.

На місці вогнища курявіло від влучення міни.

Начкар подумав, що коли після війни розповідатиме про цю пригоду, то обов’язково скаже, що в цей момент йому подумалося: «Ех, шкода казанка». І сам собі усміхнувся.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Війна – це коли болить серце» — СПЕЦПРОЕКТ

/Матеріал створено в соціальному проекті «Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО». Проект реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» та Міжнародною організацією Internews за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду «Відродження»

Підписуйтесь на наш канал в Telegram