Кліматоїдство – як їсти в умовах змін клімату і зберегти український чорнозем для наступних поколінь

Як сицилійці поливають рослини каміння і таким чином протистоять мафії? Чому в Шотландії морозиво вважалося загарбницьким і агресивним, а ресторани, що продають устриці рятують довкілля? Як можна врятувати свій регіон просто змінивши меню і споживаючи продукти відповідно до пори року? Чи можна додати в українське законодавство право чорнозему не бути виснаженим? І який рецепт хліба, що може зберегти українську землю для наступних поколінь?

А Дуже важливій передачі — Даніель Фернандес Паскуаль і Алон Швабе — лондонські художники і автори мистецького колективу Cooking Sections (Секції приготування). Їхні проекти по всьому світу — від Кайманових островів до індійського Бангалору — спрямовані на те, щоб досліджувати їжу і геополітику, і зокрема придумувати, як інфраструктура харчування може вирішити проблеми довкілля.

В Україну вони приїхали змагатися за приз The Future Generation Art Price центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre. У своїй роботі «Climavore/Кліматоїдство за право ґрунту не бути виснаженим» вони вирішили дослідити, як Україна стала житницею Європи, і як це вплинуло на голодомор.

Їхня експозиція відкрита в підвалі Бессарабського ринку в Києві. Кімната 31 вперше відкрита для публіки, де під час голодомору зберігали тіла людей. Художники починають своє дослідження Трипіллям, як за часів СРСР змінювався український ґрунт, і як анексія Криму призводить до зневоднення півострова.

Поясніть нам, що означає їсти в умовах зміни клімату?

АШ: У 2015-му ми розпочали проект Climavore, який фокусується на тому, як ми харчуємося у зв’язку зі зміною клімату. Відтоді ми спостерігаємо за порами року і тим, як уплив людини трансформує навколишнє середовище.

ДФП: Існують вегани, вегетаріанці, сироїди. Наша ідея Climavore — по суті кліматоїди. Ми думаємо про те, як їсти, зважаючи на довкілля і те, як воно змінюється саме через те, що ми споживаємо.

Це все схоже на активізм. Чи все-таки мистецтво?

АШ: Наше місце між мистецтвом, архітектурою і геополітикою. Ми використовуємо їжу, аби зрозуміти, як змінюється наше оточення. Щось із цієї діяльності більше стосується активізму і геополітики, але ми це робимо, заглиблюючись у мистецькі практики.

ДФП: Скажімо, на острові Cкай у Шотландії ми побачили, наскільки забрудненим стало узбережжя і вода в океані. Основна причина — фермерська діяльність. На острові кілька величезних багатих ферм. Ми ж шукали спосіб, як очистити воду.

АШ: Наш проект змушував думати над тим, як створити альтернативну сільськогосподарську структуру. Ми збудували «устричний стіл», який, фактично, є домівкою для тисячі устриць. Під час припливу ці істоти фільтрували воду. Під час відливу ми садили за цей стіл людей, щоб вони обговорювали майбутнє острова. Також ми долучили до участі місцеві ресторани, які почали пропонувати таку «кліматичну» їжу у своїх меню.

На Сицилії ваша робота називалася «поливання каменем». Що це?

ДФП: Якщо проблемою Шотландії є забруднення океану, то на Сицилії це — посуха, дефіцит води. Колись там існувала практика «поливу камінням». Оточивши рослину каменем можна створити особливий мікроклімат, який частково зберігає вологу. Ми ж створювали інсталяції, які демонстрували, як працює мікроклімат, будували довкола дерев сітки і конструкції.

АШ: Частково відновлення давніх традицій, які існували в Сицилії та південних районах Італії. І саме час згадати їх, думаючи про майбутнє острова.

ДФП: Взагалі-то йдеться про своєрідне звільнення дерев від води. Доступ до неї на Сицилії контролюється мафією, якій треба платити хабарі.

А чи взаємодієте з науковцями? Те, про що ви говорите, це не просто художня ідея, потрібно глибоко розуміти, як усе це працює.

АШ: Ми співпрацювали з багатьма вченими, екологами, ботаніками, біологами. Кожен проект потребує різних експертів. Ми збираємо разом всі ці групи людей — це може бути і просто дискусія, і спільне дослідження. Один з головних аспектів нашої діяльності — в тому, що все, що ми робимо, ґрунтується на дослідженнях, які все ж передбачають художній елемент.

Наскільки такі акції можуть змінити спосіб споживання їжі? І якщо ви давали пораду нашим глядачам, що може зробити кожен, то чи це все-таки споживання продуктів відповідно до пори року?

ДФП: Наприклад, у Каліфорнії протягом 5-6 років була справжня засуха. У таких умовах люди повинні змінити своє харчування: замість зернових культур, які потребують рясного поливу перейти на рослини, які не потребують зрошення.

АШ: Або ж коли заходиш до супермаркету, розумієш, що життя в умовах 4 пір року, як це було в нашому дитинстві, більше не існує. Тобто оцього європейського концепту літа, осені, зими та весни. Нині в супермаркетах всі сезони водночас: можете будь-коли з'їсти і полуницю, і ананас. І, зважаючи на цей 365-денний сезон, ми намагаємося зрозуміти, як ми можемо змінити свою дієту та споживчі звички, а водночас — інфраструктуру харчування.

ДФП: От ми вже казали про сезон, коли в Шотландії найбільш забруднений океан. Як упоратися з цим? Як істоти чи рослини зможуть відновити воду в цей сезон? А у випадку з посухою — які зернові потребують менше води? Ці зернові велика частина населення буде їсти протягом наступних 5 років. А буває така пора року, коли, навпаки, з’являється більше, ніж зазвичай, якихось тварин чи рослин, і створюється дисбаланс. Тому бажано протягом цього часу їсти саме цю їжу.

Ви навіть пропонуєте рецепти.

ДФП: У нас чимало рецептів, які ми створюємо відповідно до певного ландшафту, який ми попередньо вивчаємо. І якщо ми хочемо щось владнати, то маємо змінити і підхід до споживання їжі. Знову повернемося до прикладу Шотландії. Там ми багато споживали водорості, які фільтрують воду. Або ж готували «криваві устричні коктейлі» та мікси з водоростями. Люди їх їли і, споживаючи таку їжу — відновлювали екологію міста.

Чимало з ваших художніх проектів — не лише про клімат. Один з них — про агресивну загарбницьку культуру, зокрема — морозиво в Шотландії. Тож що такого агресивного в морозиві?

ДФП: У Британії є низка рослин, які називають «загарбницькими». Я б використовував лапки, бо ми самі не віримо в таку класифікацію. Але на офіційному рівні ці культури називаються саме так. Скажімо, є рослина, яка називається японська гречка. Вона була поширена по всій країні, як і багато інших рослин. Але раптом цю рослину стигматизували, ніби вона — якесь лихо. Річ у тім, що вона дуже швидко поширюється в промислових зонах, бо може рости серед бетону, цементу, асфальту. І вростає в ґрунтові мінерали. Такою мірою, що це стало шкодити ринку нерухомості. Не тому, що це реальна загроза, просто деякі компанії лобіювали викорінення цієї рослини, оголосили їй війну. Буквально казали — це ворог, якого треба позбутися. А в районах чи ділянках, де ця культура росла — ціна нерухомості була меншою. І зараз ти за законом повинен платити тисячі фунтів, щоб рослину викорінити.

АШ: Ми поставили собі питання: як ми можемо використовувати цю рослину і припинити дивитися на щось як на загарбницьке? Чи можемо ми включити її в наше харчування і культуру? Цю культуру на острів привезли самі ж британці, і культивували її в садочках. Аж ось в якусь мить вона перетворюється з декоративної, яка прикрашає садок, в рослину, яку ніхто не хоче бачити і яку бояться.

АШ: Ми провели паралель: у Глазго морозиво перетворилося з продукту, якого всі боялися, на місцеву традицію. Це продукт з’явився разом із італійською міграцією на початку ХХ-го століття. Ми хотіли зрозуміти: якщо додати цю рослини до складу морозива, чи змінить це ставлення до неї людей у місті, а потім і в країні.

ДФП: Я поясню більше про «загарбницьке морозиво». На початку ХХ-го століття в Глазго писали про морозиво та ятки, де його продавали, як про щось погане. Це було місце, що підбурювало жіночу емансипацію, бо там збиралися жінки. Доти в Шотландії тільки чоловіки збиралися разом в громадських місцях — скажімо, пабах. Тож ці магазинчики на площах стали дуже політичними, такими, де жінка була звільненою від побуту. Через це здіймався галас. Ну і додавалося те, що ці місця зазвичай створювали мігранти, а саме — італійці. Тож морозиво саме по собі має в Шотландії дуже потужну політичну історію. Тому ми думали, що це допоможе переосмислити думку про те, що вважати загарбницьким.

Інший ваш проект — «Крамниці спадку імперії». Я так розумію, що йдеться про колоніальний спадок…

АШ: Проект «Крамниці спадку імперії» розпочався в 2013-му році, щоб поглянути на харчову інфраструктуру, яку встановила Британська імперія, і поміркувати, що значить «продавати» залишки Британської імперії сьогодні. Ми співпрацювали з 40 учасниками. Це були інсталяції, вечері, дослідницькі подорожі, сутички, кінні прогулянки — все для того, щоб подумати про спадок імперії, особливо в зв'язку з серією постерів та фільмів, які були зроблені в 1920-30-ті, щоб навчити британців споживати різну їжу, яка виглядала екзотично, але насправді — навчити людей споживати їжу, виготовлену в імперії.

ДФП: Тоді це почалося з того, що така собі установа «Рада маркетингу імперії» на повну включила масовану пропаганду. У 1920-30-ті вони робили фільми, постери тощо, аби перекласти відповідальність за кризу в економіці на плечі людей: «Якщо ви це не придбаєте, то саме ви відповідатимете за колапс економіки». Вони запланували відкриття «Крамниць імперії» з товарами з тих куточків світу, де владарювала Британія. Магазини так і не відкрилися. Ми ж вирішили відкрити перший, але замість назви «Крамниці Імперії» назвали «Крамницями спадку імперії», щоб спекулювати на тому, що воно таке продавати залишки імперії сьогодні.

АШ: Ми спостерігали, як ціна на нафту впливає на цукрову промисловість і зокрема економіку Карибських островів, зокрема, на Барбадосу (колишня британська колонія – ред.). З популярної там цукрової тростини можна робити біоетанол, а можна ром. Коли ціна на нафту зростає, створюється попит на альтернативні джерела енергії, тому в такий час виробляють куди більше біопалива. Коли ж ціни на нафту падають, знижується і попит на біоетанол, бо всі просто споживають нафту. Це один з прикладів.

Інший — серія меблів, зокрема — стільців, які ми зробили спільно в штаті Бангалор в Індії. Є така рослина «лантана камара», яку в Індії вважають загарбницькою. Вона неїстівна. Нею засаджено 13 мільйонів гектарів. Ми думали, чи можливо розпочати бізнес, який стримуватиме поширення цієї рослини. Якщо можна зробити рослину корисною, як і у випадку з морозивом з додаванням японської гречки, то скільки треба зробити стільців, щоб позбутися 13 мільйонів гектарів цього насадження? І як воно — почати бізнес, мета якого, по суті, збанкрутувати, тобто залишитися зовсім без сировини.

ДФП: Ми також відкрили агенцію, яка має знижувати вартість нерухомості, це як частина проекту «Крамниця спадку імперії». Дивимося, як ця рослина сьогодні знецінює вартість житла, і чи можна на це дивитися, як на щось позитивне.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Шоста хвиля вимирання: чи є шанс зупинити зникнення тварин?

Моє питання про міграцію і екзотичну їжу, яку вона привозить. Я згадала, як була в Огайо на мітингу Дональда Трампа, всі учасники якого після заходу пішли в мексиканські ресторани. Уявімо, ще хвилину тому кричали «Збудуймо стіну з Мексикою», але пішли вечеряти їжею, призеною мігрантами. І от, з одного боку, їжа ніби руйнує кордони, служить ніби чомусь хорошому – суспільство стає більш інклюзивним. З іншого боку це виглядає ніби: «Хай мексиканська присутність обмежиться мексиканськими ресторанами». По-друге, от такий обмін культурами – хай йдеться і про харчі – не дуже збігається з ідеєю споживання відповідно до пори року.

АШ: Ми думаємо про їжу не тільки як про місце соціалізації, простір для діалогу чи інклюзії. Ми розглядаємо її з точки зору інфраструктури — як наше харчування може вплинути на довкілля навколо нас, і як ми пов’язуємо своє харчування з тим, що відбувається з різними екосистемами.

ДФП: Ми проводили дослідження на Кайманових островах, де спілкувалися з представниками міністерства екології. Вони розповіли, що в них з’явився новий вид риби – риба-лев. Її стало більше з багатьох причини, зокрема й через зміну температури води. Проблема в тому, що ця риба їла всі інші види риб, ніби той всепоглинаючий пилосос. Люди зрозуміли, що втрачають тисячі інших видів риб, і усвідомили, що це загрожує економіці. Адже туристи не будуть займатися дайвінгом, бо не буде морського різноманіття. Влада влаштувала змагання з полювання на цю рибу, нагороджувала за це людей. Та ловити її дуже важко, необхідно мати спеціальне обладнання. Були облаштовані окремі місця, де можна було рибалити й отримувати винагороди. Почалася співпраця з місцевими ресторанами, які ввели цю рибу в меню. Вона, до речі, дуже смачна. Вони навіть створили національну страву, водночас відновлюючи екологію острова. Але ця національна страва не існуватиме там завжди, вона має «термін придатності».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Вихід США з кліматичної угоди: Як Трамп «потопив» Мальдіви

Це все чудові ініціативи. Та подивімося на проблему споживання глобально. Існують величезні харчові компанії, які створили цілу індустрію продуктів швидкого приготування, і всього, що ми маємо — від чипсів і шоколадних батончиків до кока-коли. Чи можна в принципі говорити про якісь зміни з такими ініціативами як ваша?

АШ: Харчові компанії існують десятиліттям. Просто сьогодні суспільство стає свідомішим. У нашому проекті ми намагаємося бути більш локальними, знаходимо підхід, який спрацьовує у конкретній ситуації. І бодай вказуємо, що взагалі на їжу можна дивитися через призму економіки чи інфраструктури. Є неймовірні групи активістів, які лобіють і протестують проти великого агробізнесу. Та це лише одна частина.

Інше питання про моду на екзотичну здорову їжу, яка також створює свою інфраструктуру. Наприклад, Нью-Йорк шаленіє від органічних продуктів, але наскільки вони природні в цьому місті в цю пору року? Бо коли жителі приходять у магазин здорового харчування і купують замість чипсів якісь екзотичні корінці, вони переконані, що роблять щось ну дуже корисне і почуваються ну дуже хорошими. Чи не бачите ви в цьому певного лицемірства?

ДФП: Це класова проблема: хто має доступ до здорової їжі, а хто ні? Саме тому уряди всього світу дозволяють продавати нездорову їжу і використовувати пестициди, бо така їжа дешевша. Цей дисбаланс із точки зору політики на глобальному рівні має бути вирішений. Якщо якась країна вирішить, що вся їжа повинна бути органічною, тому що здоров'я населення — це головний пріоритет. Але тоді геть усе має бути органічним, як 300 років тому. Чи навіть 60.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Життя без відходів: «Єдиний сміттєвий кошик у моєму домі — на робочому столі комп'ютера»

Ще одна з ваших робіт досліджує, як дерева стають фінансовими активами.

АШ: Ми спостерігаємо, як навколишнє середовище перетворюється на товар. Скажімо, ґрунт. Як природа починає мати цінники. Скажімо, існує механізм компенсації за забруднення чи завдання шкоди довкіллю. І от з’явилися компанії, які торгують цінністю висадженого дерева. Ми відкриваємо виставку в Нью-Йорку, де слідкуємо за тим, як оцінювати живі дерева.

ДФП: Після кризи 2008-го року багато компаній зайнялися захистом природи як новим виду бізнесу. Вони використовують всі екологічні практики, наполягаючи, що захищати можна те, що має ціну, бо це єдиний спосіб переконати політиків.

Ми намагаємося подумати про альтернативу. Сьогодні у Нью-Йорку виміряли кожне третє дерево і призначили йому ціну, залежно від розміру стовбура, висоти, кількості вуглецю, який це дерево адсорбувати. Тобто ти можеш заплатити за завдану довкіллю шкоду, висадивши дерево. Ми намагаємося розробити іншу модель, не використовувати дерева так. Ми працюємо з юристами над тим, щоб дерева мали права, а не просто вважалися носіями балів щодо користі довкіллю.

Розкажіть про ваш проект в Україні.

АШ: Для центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre та «The Future Generation Art Price» ми зробили новий проект Climavore, доречний українському контексту. Ми досліджували те, як Україна стала годувальницею Європи. І як українське збіжжя та чорнозем стали важливими факторами для екології, економіки та суспільства. Ми досліджували українську історію і те, як український чорнозем — унікальний український ґрунт — впливав на інші регіони i фактично створив цілий геополітичний сценарій, який досі впливає на життя тут.

ДФП: Ми вирішили зробити виставку за межами музею, хоч і дуже поблизу – у підвалі Бесарабського ринку в Києві. Ця будівля має дуже цікаву та складну історію. Під час Голодомору, у 1930-ті роки, в підвалах ринку зберігалися тіла загиблих (там були холодильні камери). У той час люди на вулицях помирали через голод. Цей голод був пов’язаний не лише з браком харчів через посуху та клімат, а ще й з тим, як саме розподілялися запаси їжі. Тож ми вирішили відкрити одну з кімнат під ринком, щоб дозволити ґрунту/землі говорити, і розповісти історію цінності чорнозему і того, як він став товаром.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Чому Голодомор був геноцидом: нова книжка Енн Епплбаум «Червоний голод» — інтерв’ю з авторкою

АШ: У кімнаті 31 Бесарабського ринку ми виставили низку предметів, від фотографій до скульптур, постерів, які показують різні епізоди з історії України, розповідають про те, як формувався образ землі, чорнозему в національній уяві. Ми робимо кілька акцій. Одна з них — серія розмов, які пвідбуватимуться щосуботи о третій годині, де люди з Пінчук-Арт-Центру обговорюватимуть з місцевими експертами те, як до ґрунту ставилися в різні часи історії.

Усі ці розмови також працюють на формування нового документу, який розробили місцеві юристи. Його суть — аби ґрунт отримав право не бути виснаженим.

Треба думати про зміни в українському законодавстві, які дали б ґрунту можливість захищати себе від наступних поколінь.

Земля має підтримувати життя і має право на невиснажування. Тому наша виставка і зветься «Climavore за право ґрунту не бути виснаженим», бо ми порушуємо питання, як люди повинні поводитися з ґрунтом.

Ваші дискусії тут про про кургани, захисні лісосмуги, воду в Криму...

ДФП: Захисна лісосмуга — це частина цієї інфраструктури і частина цієї концепції ґрунту, який не можна виснажити. Віра в це існувала не тільки тут століттями. Нам було цікаво дізнатися щось про ці захисні лісосмуги. Ми знайшли план трансформації природи, який розробив Сталін у 1940-ві. Він збирався висадити мільйони дерев, щоб захищати ґрунт і підвищити його продуктивність. Є ще кургани — культурні пам’ятки, але вони також, фактично, є природними заповідниками степових рослин, птахів та комах. Ми вивчали, як ці створені людьми структури взаємодіють із відновленням землі чи навпаки.

Ми також дивилися на те, як чорнозем перевозили. Зокрема йдеться про Піраміду – шахтарське поселення на острові Шпіцберген в Арктиці. За радянських часів, на початку ХХ-го століття туди вивезли чорнозем України, щоб вирощувати овочі. Земля була протагоністом усіх мрій про вічну родючість. Ми хочемо в майбутньому захистити ґрунт від спустошення.

У чому суть проекту про воду в Криму?

АШ: Ми дивилися на те, як змінилася рослинність у Криму протягом останніх двох років. Ми демонструємо кілька українських документів, які показують, як висихає Крим, і як це пов'язано з чинним політичним конфліктом. Як водну інфраструктуру використовують як політичний інструмент, і як вода впливає на рослинність, і як конфлікт можна прочитати по ландшафту, а не лише в контексті армії чи політики.

ДФП: Ми спостерігали за зміною рослинності протягом 2016-2018 років на двох мапах. Там видно, що більше немає водоспаду з Північно-Кримського каналу, і там зникає рослинність.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Солоний присмак анексії: чи загрожує Криму криза з питною водою

Як довго тривало ваше дослідження?

АШ: Ми працювали протягом останніх 4 місяців, але багато речей ґрунтуються на дослідженнях, які ми робили раніше в інших контекстах. Тут ми долучили місцевих діячів.

ДФП: Звісно, ми не надто заглиблені в контекст. Саме тому ми хочемо організувати цю серію розмов, запросити людей, які роками досліджували Голодомор, кургани, водойми Криму. Кожна з цих «ґрунтових розмов», ми їх так називаємо, збиратиме експертів, щоб обговорити всі інфраструктурні зміни й те, як ми можемо розширити ці законні документи, щоб захистити українську землю

Ви працювали на Кайманах, в арабських пустелях, на Карибських островах, чим саме вас зацікавила Україна? Що ви дізналися про це місце, зокрема і трагедію Голодомору, яку досі погано знають в Європі.

ДФП: Я думаю, однією з головних речей була історія чернозему, а також те, як ми асоціюємо з ним певні економічні цінності через родючість, і те, як чорнозем подорожував світом.

Навіть сьогодні землю вивозять із селищ, продають у місцевих супермаркетах та за кордоном. І ця ідея, що ви можете транспортувати родючість разом із ґрунтом, трохи футуристична. Вона має сенс на місцевому рівні, але коли вона починає подорожувати тисячі кілометрів, щоб перенести з собою родючість... 

АШ: Я думаю, найцікавішою та провокаційною для нас стала ідея того, що Україна стала годувальницею Європи, і як це колись було спроектовано. І те, як був спроектований Голодомор. Це не було просто зменшення кількості їжі. Вона була, її просто вивозили в інші місця. Голодомор спричинив не брак їжі, а брак доступу до неї. І так само нас цікавить ставлення до ґрунту і політизація цього питання. Для нас як для європейців ця історія невідома. Але це також і сучасна ситуація, на яку не звертають достатньо уваги.

ДФП: Тут також є багато уроків. Ми зрозуміли, що важливо не лише вивчати історію, а й планувати майбутнє, думати, що робити з землею.

Ви зробили якісь рецепти для нас?

АШ: Так. Ми створили 3 рецепти. Замість зернових культур, які забирають мінерали і спустошують грунт, ми розробляємо рецепти, які намагаються відродити землю, поки ті ростуть.

ДФП: Ці зернові культури можуть зберігати в ґрунті всі поживні речовини та мінерали. Це працює як добриво, але через вирощування певних видів зерна. Є дуже старі методи, на кшталт сівозміни чи полікультуралізму. Є речі, про які забули і більше не використовують, тому що вважають їх неефективними. Але якщо ми почнемо використовувати деякі з цих видів чи змішувати різні культури, ми, можливо, трохи зменшимо продуктивність, але в перспективі подовжимо життя ґрунту.

АШ: Ми використовуємо різні зернові культури. Ми створили хліб, який грунтується на ідеї сівозміни, коли висаджують різне зерно, наприклад, овес, горох, які фактично фіксують нітроген у ґрунті. Один хліб ми виготовляємо з кукурудзи, сочевиці та вівса. Інший — з гречки. Але, як нам відомо, гречаний хліб все ж не дуже популярний. Ще одна ідея – як підвищити споживання зернових культур, необхідних для підтримки здоров'я грунту.

ДФП: Або, наприклад, полікультуралізм. В Україні переважно монокультультурні поля: пшениця, пшениця, пшениця. Треба подумати про різні зернові культури – скажімо посадити, пшеницю, і овес, і гречку, а можна додати квіти. І от росте таке поле, там будуть і інші комахи, бджоли, це зменшить кількість пестицидів, тому що хвороби стануть менш можливими, якщо буде суміш зерна. І от з цього потім можна зробити особливе борошно.

Рецепт хліба, що зберігає ґрунт:

Склад:

¼ склянки кукурудзяного борошна

½ склянки сочевиці

½ склянки вівсянки

2 чайних ложки порошку до печева

1 чайна ложка солі

2 домашніх яйця

¼ соняшникової олії холодного віджиму

1 чайна ложка гірчичного насіння

½ склянки вівсяного молока

1 столова ложка меду

2 столових ложки лляної олії

Спосіб приготування: Щоб зберегти ґрунт здоровим, важливо провадити змінний посів. Потрібно висушити і перемолоти сочевицю. Варити в киплячій підсоленій воді 5 хв, нагріти духовку до 180 градусів цельсія. Змішати всі сухі інгредієнти з сочевицею. В окремій посудині змішати вівсяне молоко, олію і мед (він повинен розчиниться). Змішайте рідкі інгредієнти з сухими, щоб розчинилися. Змастіть соняшниковою олією палельню і викладіть на неї суміш. Полийте лляною олією. Запікайте 30 хв, допоки хліб не стани золотавим. Приберіть з пательні, дайте охолонути.