Лідери не моїх думок. Як скандал із блогерами довів, що репутація в Україні може бути дорожчою за рекламу

«Вибачте, не знала, що в суботу був такий день», — написала в інстаграмі одна з гостей вечірки блогерів, яка відбулася на вихідних у Львові. День був скорботним — вшанування жертв голодоморів. Вечірка видалася святкова — день народження одного хлопця, бдсм-стиль, Будинок учених і багато-багато сторіз у людей з аудиторією в інстаграмі від одного мільйона до двох. Насправді люди мають право святкувати день народження, дивитися розважальні шоу, жити «тут і зараз». А держава може оголошувати День пам’яті траурним і проводити відповідні заходи. А втім, у будь-яких публічних діях є спільність — це відповідальність перед своєю аудиторією.

Історія з черговим скандалом блогерів-мільйонників зовсім не дивує. Український інстаграм бачив пологи в прямому ефірі, десятки розлучень, запуски онлайн-курсів з очищення енергетики та марафони мрій. Вражає тільки те, що за цими блогерами стежать сотні тисяч людей, їх називають «лідерами думок». Хоча вони здебільшого публічно не кажуть, що в країні триває війна, у світі пандемія коронавірусу, а вакцинуватися — важливо. Чи не вся риторика зведена до позиції «це особиста справа кожного».

«Я справді поважаю людей, які вшановують пам’ять жертв Голодомору. Ставлять свічку (не в сторіз), свідомо думають про це. Але таких меншість», — написав іменинник у сторіз після скандальної вечірки. Майже через 20 годин після публікації він «попросив вибачення у людей, яких зачепив, але тільки в цих людей». Усі гості та іменинник звинувачували ЗМІ в поширенні скандалу, мовляв, це все заздрість, а йдеться про персональне свято, і запрошення виставляли в сторіз значно раніше, але ніхто з аудиторії тоді не зробив зауваження. Врешті-решт, після низки відмов українських брендів співпрацювати з блогерами, гості вечірки почали вибачатися. Пояснювали, що не знали про такий день узагалі або що «з пам’яттю на дати все дуже погано», та й ЗНО з історії складали давно.

Якщо навколо вас хтось чогось не знає, не вшановує чи не святкує, це зовсім не означає, що цього не відбувається на сусідній вулиці, у місті чи країні. Cancel culture, Онлайн-феномен бойкоту громадських діячів після того, як вони зробили чи сказали щось заперечуване або образливекультура скасування, останніми роками — чи не єдиний метод «народного правосуддя». Вона буває занадто агресивною, часто люди не витримують соціального та психологічного тиску. З іншого боку, це можливість проговорити суспільно важливу тему. Люди можуть помилятися або чогось не знати. Це нормально, коли погляди змінюються, і зовсім не має означати, що все життя треба розплачуватися за один невдалий пост чи жарт на чутливу тему. А втім, якщо людина зовсім не розуміє контексту, у якому перебуває, і не усвідомлює відповідальності за свої слова, це означає тільки одне: країні є над чим і ким працювати — на рівні освіти.

У чому взагалі проблема цієї історії? Рівні комунікації та соціальної відповідальності. Коли після з‘їзду фракції «Слуга Народу» в Трускавці на початку жовтня Катерина Осадча виставила сторіз в інстаграмі, як патрульна поліція на мікроавтобусі відвезла її на вокзал і допомогла не запізнитися на потяг, це викликало обурення коментаторів. Телеведуча за декілька годин публічно вибачилася, не закривала коментарів і фактично в такий спосіб знизила градус напруги, який уже встиг поширитись у медіа (ще й з огляду на те, що «Світське життя» було єдиним, хто потрапив на закриту вечірку депутатів, президента Зеленського та його радників).

Натомість блогери майже добу висловлювали претензії до своєї ж аудиторії, мовляв, чому до них узагалі чіпляються. Річ навіть не у вшануванні жертв голодоморів, ми всі того дня робили щось своє. Проблема в тому, що коли для людей, на яких зненацька звалилася популярність, настав час публічно відповісти за свої дії, вони не змогли з цим упоратися. На допомогу прийшли українці, які нагадали: їм не байдуже, у житті є інші цінності, крім реклами.

Стати «відомим» сьогодні досить легко: достатньо заплатити за рекламу та участь у розіграші подарунків, на профіль підпишуться люди. І от із «нуля» з’являються умовних 20 тисяч аудиторії, а людина вже «лідер думок, експерт, профі своєї справи». Ось тільки немає відповідальності, будь-якої миті можна сказати: «Це особиста думка, я нікого нічого не вчу, можете відписатися, я взагалі за мир і любов». У медіа та реальному світі, без фільтрів у сторіз і відретушованих фото, такої можливості немає — треба перевіряти інформацію та зіставляти факти, бути відповідальним за слова. А головне — в реальному житті немає можливості зникнути на 24 години, а потім повернутися, ніби нічого не сталося.

Без публічних помилок немає уроків, які дозволяють допрацьовувати там, де порожнеча та безвідповідальність. Чи відмова від контрактів — висока ціна? Іноді так, але доволі типова практика для світу. Репутація коштує дорожче за будь-яку інтеграцію. Чи проблема, що люди з мільйонною аудиторією не знають, який день у країні? Ймовірно так, бо не відчувають контексту і не розуміють, що відбувається поруч. Як тут зарадити? Перестати називати випадкових людей «лідерами думок», перевіряти експертність. А для медіа — нарешті перестати робити невідомих людей відомими. Ніхто не загубиться, якщо виконує свою роботу зі знанням і любов‘ю.

Ця історія — не про пам’ятний день і навіть не про те, хто, як і де його проводив, а про суспільний рівень культури та освіти. Політика — не щось абстрактне, вона не буває поза культурою, музикою, мистецтвом чи одягом. Політика — у щоденному виборі, за який треба вміти відповідати. Можна швидко заробити великі гроші й придбати соціальний статус. Але все це може миттю зникнути, якщо зовсім не розуміти, у якому світі живеш. Хороша новина в тому, що в Україні потроху зароджується інститут репутації. Надалі розмови про відповідальність не мають бути такими болючими.