Заперечував Голодомор. Як українці майже 30 років намагаються анулювати Пулітцерівську премію Дюранті

Москва, 1931 рік. Британський журналіст Волтер Дюранті сидить за дерев’яним лакованим столом у просторій квартирі з кришталевими люстрами. Кімнатою ширяться звуки друкованої машинки. Дюранті пише: «Голоду чи справжньої голодної смерті немає і, ймовірно, не буде». Через кілька днів цей текст опублікують на першій шпальті американської газети The New York Times.

Упродовж 1922-1936 років Волтер Дюранті висвітлював життя в СРСР на шпальтах The New York Times — у позитивних тонах. (Видання The Guardian пов'язує це з бажанням Дюранті зробити ексклюзивне інтерв’ю зі Сталіним). У 1932 році Дюранті отримав Пулітцерівську премію за 13 матеріалів, які розповідають про економічне життя Радянського Союзу за часів Сталіна. Минуть роки, Союз розпадеться, і у 2003 році Українсько-канадська асоціація громадянських свобод почне велику кампанію, щоб Рада Пулітцерівської премії скасувала премію Дюранті за брехню. 

Як розпочалася майже 30-річна боротьба за правду про Голодомор і чому вона не може закінчитися — у матеріалі hromadske.

Хто такий Волтер Дюранті?

Волтер Дюранті — британський журналіст, який писав для The New York Times про Першу світову війну, а потім очолив московське бюро газети і працював у Москві з 1922 по 1936 роки. Уже на початку 30-х Дюранті визнали авторитетним журналістом у Радянському Союзі через те, що у своїх матеріалах він возвеличував радянську владу, а Сталіна назвав «найбільшим державним діячем». Політик навіть дав йому інтерв’ю, чим підвищив авторитетність журналіста.

У 1932-му Волтер Дюранті отримав Пулітцерівську премію за серію матеріалів про радянську економіку. Сьогодні ці статті називають прикладом фейку та маніпуляції.

Рух зі скасування премії Дюранті почався у 1986-му, після того, як історик Роберт Конквест видав книжку про Голодомор «Жнива скорботи» — у часи, коли його не визнавали.

«Розуміння того, що в Україні був геноцид, у світової спільноти з’явилося тільки після книжки Конквеста, адже радянська влада усіма можливими методами намагалася це приховати, — коментує для hromadske голова Підкомітету з відкликання Пулітцерівської премії Комітету США з визнання Голодомору геноцидом Оксана Пясецька. — Після книжки почали про це говорити. Українська спільнота у США ініціювала зустріч із конгресменами щодо питання Голодомору, а також вивчала архіви. І виявилося, що Волтер Дюранті доклався до того, що про Голодомор нічого не знали, адже писав винятково позитивно про діяння Сталіна».

Рецензент книжки Конквеста «Жнива скорботи», журналіст і голова московського бюро The New York Times (1977-1980) Крейг Вітні у 1986-му написав, що Дюранті «заперечував існування голоду попри багато доказів протилежного». Конквест погодився із Вітні й зазначив, що Дюранті відіграв роль у приховуванні Голодомору, а тому премію він отримав незаслужено. Історик припускає, що радянська влада могла шантажувати Дюранті через його поведінку: журналіст вживав наркотики та брав участь у п’яних оргіях.

Окрім того, Костянтин Уманський, очільник відділу преси та інформації НКЗС, та інші цензори Міністерства закордонних справ СРСР стежили за тим, як іноземні журналісти подають інформацію про голод. Як пише Енн Епплбом у своїй книжці «Червоний голод», дозволяли використовувати лише певні фрази: «гострий дефіцит їжі», «суворість їжі», «дефіцит їжі» та «захворювання через недоїдання». Це вплинуло на те, що репортажі Дюранті відображали не його власну думку, а те, що хотіла бачити у пресі радянська влада. До такого висновку дійшов американський дипломат посольства США у Берліні Альфред Кліфот після розмови з Дюранті, про що в 1931 році написав у своєму меморандумі до Держдепартаменту США.

Паралельно з Дюранті Голодомор в Україні досліджували британські журналісти Гарет Джонс та Малкольм Маггерідж, які першими в західній пресі розповіли про Голодомор 1932-1933 років.

«Я перетнув кордон з Великоросії в Україну. Скрізь я розмовляв із селянами, які проходили повз. У всіх була та сама історія. “Немає хліба. У нас не було хліба більше ніж два місяці. Багато гинуть” (...) Раніше ми годували світ, а тепер голодні”», — записав у своєму щоденнику Гарет Джонс після того, як пройшов пішки майже 20 українських сіл. Натомість Маггерідж опублікував три матеріали у The Guardian, де заявив про голод в Україні як «один із найжахливіших злочинів в історії».

Після цих матеріалів Дюранті видав свій текст під назвою «Росіяни голодні, але не голодують». Він написав: «Немає фактичної голодної смерті чи смертей від голоду, але є поширена смертність від хвороб через недоїдання».

24 серпня 1933 року Дюранті написав ще один матеріал. У ньому він заявив, що «будь-яке повідомлення про голод у Росії сьогодні є перебільшенням або пропагандою, оскільки прогнозований урожай був навіть кращим, ніж торік». І додав, що не можна досягти високої мети без жертв.

Обурений Джонс написав тоді листа редактору The New York Times, однак програв проти популярності й авторитетності Дюранті. За ним стояли ексклюзивні інтерв’ю зі Сталіним, престижна газета і прихильність радянської влади.

Боротьба за правду: листи, петиції і не тільки

Коротко: українські спільноти хочуть анулювати премію Дюранті й надати її Гарету Джонсу.

Уперше про це заговорили в 1990 році, коли ЦК Компартії України дозволив опублікувати збірник архівних матеріалів «Голод 1931-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів». Після книжки Роберта Конквеста українські науковці вивчали в архіві подробиці про те, що відбувалося у 32-33 роках, а українська діаспора у США ініціювала розмову з Конгресом, аби розповісти їм про ситуацію та Голодомор.

Того ж 1990 року американський письменник та історик Саллі Тейлор видав біографію Дюранті «Апологет Сталіна». У відповідь на працю The New York Times доручила своєму міжнародному журналістові Карлу Меєру проаналізувати репортажі Дюранті.

Меєр прочитав їх і дійшов висновку, що це «одні з найгірших репортажів, які виходили в цій газеті». Мовляв, Дюранті присвятив свої роботи культу Сталіна, ігноруючи його злочини. Однак тоді Рада Пулітцера вирішила зберегти нагороду — це пов’язують із малою кількістю людей, що агітували за скасування, а також із нечіткою позицією The New York Times.

Після першої невдалої спроби анулювати премію Українсько-канадська асоціація громадянських свобод та Український конґресовий комітет Америки у 2003-му розпочали нову, масштабнішу кампанію.

«Ми надіслали понад 10 тисяч листів від різних людей, а тому Рада Пулітцерівської премії вже не могла мовчати», — розповідає Оксана Пясецька.

У тому ж 2003 році The New York Times мусила реагувати на нову кампанію, а тому найняла експерта з російської історії Колумбійського університету Марка фон Гаґена. Він мав наново проаналізувати репортажі журналіста. Гаґен заявив, що матеріали незбалансовані та пропагують політику Сталіна.

Після цього аналізу The New York Times вийшла із заявою, у якій повідомила, що в матеріалах Дюранті є суттєвий недолік — постійна недооцінка жорстокості Сталіна. Газета заявила, що не має заперечень, якщо Рада Пулітцерівської премії захоче відкликати нагороду. Виконавчий редактор The New York Times Біл Келлер сказав, що видання не захищає Дюранті, а біля його фотографії, яка висить у Пулітцер-Холі разом зі світлинами інших переможців премії, медіа розмістило замітку: мовляв, багато людей дискредитували роботу журналіста, називаючи його репортажі брехливими.

Після роботи експерта та листів із проханням скасувати премію Рада Пулітцера вирішила не відкликати нагороду, оскільки «не було чітких і переконливих доказів навмисного обману». Акцентують також на тому, що нагородили Дюранті за 13 матеріалів, які розповідають про економічну ситуацію в Союзі, а не про Голодомор. Мовляв, ті тексти, які Дюранті написав про голод, опублікували вже після отримання премії.

«Пулітцерівська премія присуджується не за творчість автора чи характер, а за конкретні твори, подані на конкурс», — зазначила Рада Пулітцерівської премії у своїй заяві від листопада 2003 року.

Наступна спроба відбулась у 2018-му, коли Комітет США з визнання Голодомору в Україні геноцидом надіслав листа до Ради Пулітцерівської премії з проханням зустрітися й обговорити ситуацію, яка склалася навколо Дюранті.

«Час минав, але нічого не відбувалося. Ми спробували знову: написали листа уже з проханням зустрітися й обговорити ситуацію. Відповіді довго не було, тож я кілька разів телефонувала. Мені відповідали, що вивчають усі матеріали і думають. А потім усе одно вирішили триматися рішення 2003 року. Зустрічі так і не було. Це неповага, адже для підтримки листа ми залучили відомих українців», — продовжує Пясецька.

Лист підписали 36 українців, серед яких дисидент і член-засновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович, третій президент України Віктор Ющенко та науковець і голова Філадельфійської архиєпархії у США Борис Гудзяк.

Однак Рада знову відмовилася скасовувати премію.

«У 2019 і 2020 роках ми так само писали листи, а потім вийшов фільм "Ціна правди", який ми сприйняли як привід знову нагадати про себе. Однак у США фільм мав вийти в прокат лише у 2020-му, тому пандемія завадила нам організувати масштабні покази стрічки. Проте ми мусили звернути увагу на цю роботу, тож проводили різні вебінари та онлайн-зустрічі, а сам фільм розповсюджували в інтернеті», — каже Оксана Пясецька.

У березні 2021 року Комітет США розпочав чергову кампанію, у межах якої запустили також петицію, аби долучити до процесу якомога більше людей. Петицію в Комітеті розглядають як додаткову підтримку, що допоможе своєю масовістю.

«Якби нам вдалося зібрати бодай 10 тисяч підписів, то у квітні, коли оголошують номінантів Пулітцера, ми показали б, скільки людей вимагають скасувати премію Дюранті», — коментує Пясецька.

Попри те, що процес тягнеться вже майже 20 років, Оксана Пясецька впевнена, що тут працює «ефект Стрейзанд»: що довше Рада відмовляється скасовувати премію, то більше людей дізнаються про цю ситуацію. Тому Комітет США налаштований працювати далі, поки премію врешті-решт не скасують.

«Нам важливо, щоб Дюранті позбавили премії, бо це найвища журналістська нагорода, автори якої мають демонструвати професійну якість роботи, зокрема й чесність. Ця нагорода має спонукати авторів писати правду».

Комітет США планує у квітні 2022 року знову зв’язатися з Радою Пулітцерівської премії та нагадати про Волтера Дюранті. Щоб позбавити премії журналіста, який писав неправду.

Авторка: Юлія Бондар