«Незалежні». Найтитулованіші стрічки та мультфільми України за 30 років
Український кінематограф протягом останніх 30 років отримував і каннські гілки, і венеціанських левів, і берлінських ведмедів, і нагороди інших престижних кінофестивалів. Фільми з найбільшою кількістю відзнак увійшли до спеціальної ретроспективи, яку показують на Одеському кінофестивалі до 30-річчя незалежності України.
Перелік стрічок, які потрапили до програми «Незалежні», сформували зі списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, до нього внесли сім повнометражних і стільки ж короткометражних робіт. Починаємо з добірки довгого метра.
Плем'я, 2014 (реж. Мирослав Слабошпицький)
У повнометражному дебюті Мирослава Слабошпицького не залучений жоден професійний актор. А втім, це не завадило драмі про інтернат для підлітків із порушеннями слуху отримати понад 50 національних та міжнародних кінонагород (зокрема Гран-прі «Тижня критики» в Каннах). Це історія молодого хлопця Сергія, що приїжджає вчитися в інтернат для глухих, стає частиною кримінального угруповання під назвою «Плем’я» та закохується в дівчину.
«Плем’я» — перший у світі фільм, знятий винятково українською мовою жестів. У стрічці не лунає жодного слова й немає субтитрів. Американський журнал Rolling Stone, який вніс «Плем’я» до списку 50 найкращих фільмів десятиліття, назвав стрічку «найбільш інноваційним використанням сенсорних обмежень за десятиліття».
Земля блакитна, ніби апельсин, 2020 (реж. Ірина Цілик)
Родина Гладких-Трофимчук мешкає в селі Красногорівка за кількасот метрів від лінії фронту на Донбасі. Мама Аня та її четверо дітей знімають кіно про себе самих: матеріал невдовзі допоможе старшій дочці Мирославі вступити до кіновишу в Києві, а глядача занурить у нехитрий побут української родини, що майже звикла до пострілів та вибухів за вікном.
Назвою для фільму обрали цитату французького поета-сюрреаліста Поля Елюара — вона передає химерність середовища, в якому перебувають герої. Дебютна повнометражна робота Ірини Цілик отримала приз за найкращу режисуру на американському фестивалі Sundance, перемогла у двох головних категоріях українського Docudays, здобула «Золоту дзиґу» за найкращу документальну стрічку й увійшла до списку претендентів від України на цьогорічний «Оскар».
Кисневий голод, 1991 (реж. Андрій Дончик)
Сценарій одного з перших українських фільмів часів Незалежності написав тоді ще молодий письменник Юрій Андрухович. В основу «Кисневого голоду» було покладено спогади Андруховича та режисера Андрія Дончика про власний досвід служби в армії. Стрічка отримала приз асоціації італійських кінокритиків Венеційського кінофестивалю, актора Тараса Денисенка відзначили призом за найкращу чоловічу роль Міжнародного кінофестивалю в Салоніках.
Армійські «діди» в передчутті демобілізації «за традицією» вирішують познущатися з молодих солдатів. Проте рядовий Білик не згодний підкорятися й терпіти. Солдат відстоює свою гідність та національну ідентичність. Протест Білика спричиняє ще більшу агресію, а принциповість рядового поступово стає справжнім випробуванням на стійкість.
Приятель небіжчика, 1997 (реж. В’ячеслав Криштофович)
Анатолій — класичний київський інтелігент, що ніяк не пристосується до реалій буремних 90-х. Остаточно світ героя руйнується, коли його покидає дружина. Напідпитку Анатолій замовляє заможного суперника кілеру, але врешті змінює фото жертви в конверті на власне.
«Приятель небіжчика» — перший фільм, який Україна висунула на здобуття кінопремії «Оскар», і перший номінант на премію Європейської кіноакадемії. Це не просто детективна історія про людину, яка втрачає та відновлює жагу до життя, а й виразний портрет Києва, мешканців міста й цілої епохи.
Щастя моє, 2010 (реж. Сергій Лозниця)
Перша ігрова робота Сергія Лозниці за творчим методом кардинально відрізняється від документальних фільмів режисера. Відсторонене споглядання змінилося максимальним наближенням до героя — далекобійника Георгія, що збився з траси.
Під час тривожної одіссеї російською провінцією Георгій зустрічає героїв, які вже заледве скидаються на людей. Лозниця малює портрет пострадянської Росії в найпохмуріших тонах. Образами й тональністю стрічка нагадує «Вантаж 200» Сергія Балабанова.
«Щастя моє» — перший український художній фільм, який був представлений у конкурсній програмі Каннського фестивалю.
Шамара, 1994 (реж. Наталія Андрійченко)
1970-ті роки, спалах холери. Дивакувата Зіна Шамаріна страждає через нерозділене кохання до в’язня Устима. Колись він зґвалтував її, та щоб уникнути покарання, одружився. Тепер Устим знайшов нове кохання і хоче позбутися Шамари, вважає дружину «відьмою». Сусіди називають волелюбну Зіну «жінкою легкої поведінки».
«Шамара» — одна з перших стрічок в історії незалежної України, що досліджувала долю жінки в консервативному й озлобленому пострадянському суспільстві. Фільм Наталії Андрійченко отримав приз «За пошук нових виразних кінематографічних засобів» на кінофестивалі жіночого кіно в Мінську, режисерку також нагородили призом Федерації жінок-кінематографістів на київській «Молодості».
Настроювач, 2004 (реж. Кіра Муратова)
Бідолаха-музикант наважується на аферу: пограбувати заможну літню даму, що запросила його до себе настроїти рояль. Ідею підкинула коханка настроювача — фатальна красуня з багатої сім’ї, яка не звикла у чомусь себе обмежувати. Пару новоспечених шахраїв грають Георгій Делієв та Рената Литвинова.
Абсурдистська комедія з елементами детективу принесла Кірі Муратовій нагороду кінопремії «Ніка» за режисуру, а Литвиновій — за найкращу жіночу роль. «Настроювач» — виразна ілюстрація нестабільної економічної ситуації 2000-х і впливу соціальних умовностей на людські стосунки.
Короткий метр: козаки, еміграція, самотня старість
До блоку короткометражок увійшли чотири стрічки й три мультфільми. Деякі зі знакових робіт можна подивитися на YouTube, наприклад «Йшов трамвай 9» (2002). Для створення пластилінової анімації режисеру Степанові Ковалю знадобилося п’ять років. Техніка дуже вдало передає концепцію: натовп у ранковому трамваї то зліплюється в безформну масу, то знову перетворюється на окремих людей.
Автентичності додають репліки, почуті автором у громадському транспорті. Сюжет, такий знайомий кожному мешканцю великого міста, підкорив серця журі багатьох кінофестивалів — історія одного трамвая здобула гран-прі Фестивалю анімації «Крок», відзнаку кінофестивалю «Молодість» та Срібного ведмедя «Берлінале».
Авангардний мінімалістичний стиль мультиплікації «Засипле сніг дороги…» (2004) продовжує традиції східноєвропейської анімації та багаторічні експерименти режисера Євгена Сивоконя. Літній чоловік згадує дитинство та юність — для відтворення спогадів героя автор використовує сіль, обсмажену манку, вугілля. Крафтова робота має напрочуд стильний майстерний вигляд — навіть поряд із найсучаснішою комп’ютерною анімацією.
«Кохання» (2019) дніпрянина Микити Лиськова — справжній анімаційний бунт, що в саркастичній манері розповідає історію рідного міста автора. Динамічний мультфільм отримав відзнаки на міжнародних (KISFF, «Молодість», Festival International du Film d’Animation d’Annecy) та всеукраїнських («Відкрита ніч», «КіноШот») фестивалях. Минулого року «Кохання» оголосили найкращим короткометражним анімаційним фільмом кінопремії «Золота дзиґа».
«Подорожні» (2005) Ігоря Стрембіцького — перший український короткометражний фільм, який отримав Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю. Знімання відбувалось у Будинку ветеранів, де доживають віку самотні актори, та психоневрологічному диспансері. Меланхолійний етюд пронизаний тужливою атмосферою щоденного життя мешканців цих закладів. Стрічку вирізняє естетика контрастної чорно-білої плівки «Свема» та елегантна операторська робота.
Ще одна Золота пальмова гілка за найкращу короткометражну роботу на Каннському кінофестивалі — у стрічки «Крос» (2014) Марини Вроди. В основу фільму лягли дитячі спогади режисерки про уроки фізкультури: «Я завжди пам'ятала, як ми в дитинстві у школі бігали крос. Усі були зобов'язані бігти. Я почала думати про це глибше: що таке нормативи, чому ми так бігали, у якій країні жили... І з цього в мене вийшла історія».
Короткометражка Кіри Муратової «Лист до Америки» (1999) — це звернення кількох одеситів до друзів-емігрантів. У стрічці режисерка викриває непривабливі особливості психіки пострадянської людини, яка замість спроб побудувати нові складні взаємини зі світом обирає шлях пасивної злоби та ворожості.
Бодай одну серію анімаційного альманаху Володимира Дахна про козаків бачив, мабуть, кожен українець. У частині «Як козаки у хокей грали» (1995) канадська хокейна команда прибуває в Україну, щоб зійтися в матчі з козаками, які вже стали старими батьками сімейств. «Козаки» — класика вітчизняної анімації та знакова для українського маскульту робота, за яку Володимир Дахно заслужено отримав Шевченківську премію та нагороди низки міжнародних кінофестивалів.
Спеціально з нагоди події більшість фільмів програми лабораторія Довженко-Центру відсканувала вперше. 12-й Одеський кінофестиваль цьогоріч був присвячений українському кінематографу.