Кадр із фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» режисерки Ірини Цілик
Фото:

imdb

На закритті 49-го фестивалю «Молодість» показали документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» про родину з прифронтової Красногорівки. Дебютна повнометражна робота Ірини Цілик отримала приз за найкращу режисуру на американському фестивалі Sundance, пізніше перемогла у двох головних категоріях українського Docudays. Прем’єра відбулася на початку 2020-го, 26 листопада «Земля блакитна, ніби апельсин» виходить у широкий прокат, а у головної героїні — мами Ані — досі не було можливості побачити стрічку. Ми розпитали її про зйомки, життя в зоні бойових дій та будні багатодітної мами.

Як ви з дітьми стали героями фільму Ірини Цілик?

Мої дочки Мирослава та Настя були учасницями проєкту Жовтий автобус (волонтерська ініціатива, учасники якої допомагають дітям із прифронтових територій вивчити основи кінопрофесій — ред.). Діти зацікавилися кіно, я це захоплення підтримувала. Потім команда «Жовтого автобуса» знімала фільм про життя дітей-учасників поза проєктом. Спитали дозволу залучити моїх дітей, я погодилася.

Спочатку знімали в Авдіївці, а я на той час була після важкої операції, і мені, якщо чесно, було взагалі не до зйомок. У Красногорівку Мирослава приїхала зі знімальною групою майбутнього фільму, як ми їх потім любовно називали «Іра, Іра, Слава» (Іра Цілик, Іра Охота та Слава Цвєтков). Спершу я просила не дуже багато себе фільмувати. Мені сказали, що проєкт про дітей, я на це і налаштувалася: «От вам діти, знімайте».

Знімальна група лишилася на кілька днів у нас удома. З’ясувалося, що команда «Жовтого автобуса» й Іра Цілик зокрема допомагали зібрати кошти на мою операцію. До цього ми знайомі не були, але я одразу побачила, наскільки Іра світла людина. З нею неможливо не подружитися, тож я одразу впустила її у своє життя. Хоча, коли запропонували стати героями окремого фільму, наважитися було непросто.

Оператор В'ячеслав Цвєтков під час зйомок однієї з найбільш живописних сцен фільму
Фото:

Анна Капустіна / Facebook

Як швидко ви звикли до присутності камер удома?

Фільмували рік. За цей час знімальна група стала частиною родини. Звісно, як у будь-якій родині, були й радісні, і важкі моменти. Іноді я стомлювалася від зйомок. Людина в об’єктиві камери все ж не може бути на 100% природною та щирою. Ми звикли до апаратури, але десь усередині все одно лишалося відчуття, що за тобою стежать.

Чи змінилося ваше життя після зйомок?

Ні. Хіба що народження п’ятої дитини можна вважати змінами (посміхається).

Судячи з фільму, ви чудово даєте собі й дітям раду, незважаючи на непрості обставини. Як вам це вдається?

Так склалося, що я одна. Але я не зациклююсь на цьому і думаю більше про щасливу долю дітей. Вони це бачать і відчувають. Особливо найстарша — Мирослава. Іноді вона навіть каже: «Чому я маю по батькові, а не “по матері”?»

На мені дуже велика відповідальність. Все, що я зроблю, вплине на майбутнє моїх дітей. Не буду брехати — це важко. Але я не жаліюся.

Мій характер загартував 2014 рік. А саме період, коли ми почали готувати підвал. Це змінило моє життя раз і назавжди. 

Я до останнього відкладала цей момент, адже просто не могла повірити в те, що відбувається. Не було жодного розуміння, як облаштувати там усе — подбати про це мала я і тільки я. 

Мій син Владик (на той момент йому було 4 роки) підійшов і запитав: «Мамо, нас усіх вб’ють? Мамо, я так хочу жити». Зараз я можу собі дозволити заплакати, коли згадую той момент. І завжди плакатиму. Але тоді не могла допустити, щоб мій голос навіть затремтів. 

У той момент у мені все перевернулося. Для своїх дітей я стала щитом, за який вони могли би сховатися. Хоча було дуже страшно, я намагалася бути впевненою і хороброю — це передавалося і дітям.

Ви не думали поїхати, коли почалася війна?

Думала, звісно. Але я не могла. У мене в Красногорівці не тільки діти, а й батьки, сестра. Із сестрою я дуже близька, вона теж виховує дитину без чоловіка. Ми допомагаємо одна одній.

Це велике випробування — лишитися у воєнному містечку, де водночас не стало світла, води, газу. Житло батьків і сестри розбили. Коли людина втрачає все, їй потрібна допомога. Поїхати для мене було б зрадою.

Потім щороку ти думаєш: «Ось-ось усе налагодиться». Зараз хоч і більш-менш тихо, але ми всі й досі наче струна.

Кадр із фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» режисерки Ірини Цілик
Фото:

imdb

Ваша старша донька поїхала на навчання до Києва. Як вам живеться порізно?

Для нашої родини вступ Мирослави був дуже великою перемогою. А як інакше? Моя дитина вступила на бюджет отримувати фах своєї мрії! (Мирослава вивчає операторське мистецтво — ред.).

Звісно, розлучатися було важко. Спочатку тужила, дивилася на пустий стілець Мирослави за нашим спільним столом і сльози наверталися. 

Безумовно, понад усе я пишаюся своєю дитиною, але відпускати важко. Молодша Настя зараз закінчує 11-й клас, скоро й вона також «випурхне». Вступатиме на режисерку. Всі мої діти дуже творчі.

А яка ваша творча віддушина?

Я ще в пошуках себе. Мирославу народила доволі рано — у 18 років. Потім була Настя, Владя, Стася… Я і водійка, і автослюсарка, і ветеринарка, викладала в класі кіномистецтв. Мені все цікаво. У жодному разі не можна зупинитися на тому, що ти мама. Бо перестанеш бути цікавою мамою. Треба розвиватися, у чомусь себе шукати.

Я обов’язково цікавлюся тим, що подобається моїм дітям. Насті цікавий кінематограф — я намагаюся більше дивитися кіно, читати про нього. Владик — тонка душа, треба читати, як виховувати хлопчиків із таким складом характеру. Стас, навпаки, бойовий, також потрібно розуміти підхід до такої дитини. Мамами не народжуються, потрібні знання не з’являються самі по собі — треба їх здобувати самостійно.

Про що мріє багатодітна мама у прифронтовому місті?

Щоб нарешті скінчився карантин! Моя Настя стала фіналісткою програми FLEX (Future Leaders Exchange). Це програма навчання майбутніх лідерів, перемога в якій дає можливість навчатися рік в Америці. 

Участь брали 10400 дітей з усієї країні. У фінал вийшло 172 дитини і моя Настя в тому числі. Зараз вона мала б уже бути в Америці, але через карантин поїздка не відбулася.

Моя найбільша мрія — добробут моїх дітей. Діти — це чаша. Те, що я в неї покладу, — те й отримаю.

hromadske є партнером кінофестивалю «Молодість»

Поділитись: