Перемога на Sundance, документалістика на Донбасі та Держкіно: інтерв’ю з режисеркою Іриною Цілик

Цьогоріч нагороду за найкращу режисерську роботу над документальною стрічкою на фестивалі Sundance у США отримала українка Ірина Цілик. Головні герої її фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» ― родина Гладких-Трофимчук з Красногорівки, що знаходиться за кількасот метрів до лінії фронту на Донбасі. Мама Аня та її четверо дітей знімають кіно про самих себе, а Ірина з командою фільмують це.

hromadske поговорило з Іриною Цілик про роботу над фільмом, особливості фестивалю Sundance та пізній дебют у повнометражному кіно.

З чого почалася робота над фільмом?

Це було спонтанне рішення. Продюсерка Анна Капустіна зателефонувала мені і запропонувала долучитися, бо попередня режисерка пішла з проекту, а за тиждень ― пітчинг у Держкіно. Я почула слова «Донбас», «діти» ― і без роздумів погодилася.

Це мусив бути фільм про «Жовтий автобус» ― волонтерський проєкт на Донбасі, під час якого кінодіячі навчали місцевих дітей. Ми легко виграли пітчинг, отримали бюджет ― і тільки тоді я зрозуміла, що з цим треба щось робити.

Я мала мінімальний досвід у документальному кіно, зняла два “короткі метри” для «Невидимого батальйону». Ми з оператором приїхали до одного з таборів «Жовтого автобусу» в Авдіївці ― було цікаво, фактурно.

Одна з учасниць, Мирослава Трофимчук, запросила нас до себе в Красногорівку. Ми не очікували нічого особливого, але саме там усі пазли склалися. У центрі міста війна не відчувалася, а на околиці ― мертва зона і трава по пояс. Там відчутні паралельні реальності війни та миру. Нам вистачило двох днів, щоб зрозуміти: ми хочемо знімати тільки про родину Гладких-Трофимчук.

Що вас зачепило в цій сім’ї?

За цими героями можна спостерігати безкінечно. Я довго не могла зрозуміти, що саме мама Ганна ― головна протагоністка. Здавалося, що я мушу знімати про дітей, але насправді мама і є центром їхнього світу, режисеркою всього, за що береться.

Під час зйомок Мирослава була ще школяркою, а тепер вона студентка кіновузу в Києві. Настя ще навчається у школі, але планує стати кінорежисеркою, грає на саксофоні, сопілці, укулеле, синтезаторі. Шестирічний Стасік ― вічний оптиміст, а восьмирічний Владік ― П’єро, глибокий і вразливий. Навіть їхній дім візуально кінематографічний ― цікаве розташування кімнат, світло, кольори.

Нам пощастило, що вони люблять кіно і принаймні у загальних рисах розуміють кінопроцес, тож відразу погодилися на зйомки. Але впустити до свого дому кіногрупу на тиждень і дозволити їм стати частиною твого життя ― різні речі.

Ми приїжджали сім разів протягом року, щоразу майже на тиждень. Спершу жили в місцевому гуртожитку, а потім зрозуміли, що більш зручно і вигідно для фільму жити в наших героїв. Зрештою, я допомагала Ані, ми разом готували обіди, і тепер у мене дивне відчуття, що маю родину в Красногорівці. Уже не терпиться приїхати туди без камери.

Чи мали ви межі в роботі з героями, які не могли переступити?

Кризовим моментом були вступні іспити Мирослави. Я хотіла це знімати, але вона була проти. Тоді я зрозуміла, що камера заважатиме, й усвідомила, що це її життя, а не наше кіно. Ми інакше зняли цей період і нічого не втратили ― у фільмі це добре виглядає.

Під час усього процесу я запитувала себе: де «червоні лінії»? Це був мій перший досвід такого глибокого проникнення в життя інших людей. Я мусила сконструювати сценарій, побудувати драматургію, іноді хотілося провокувати героїв на виграшні для фільму ситуації.

Але не можна використовувати людей. Це не актори, що отримують платню, і вони не мусять робити того, що тобі треба. Не можна просити людей про те, що їм не властиво, бо так ти провалюєшся у неправду.

Я не дуже вірю у правду в документальному кіно загалом ― мені здається, це маніпуляція. Документальне кіно ― це тільки відображення правди певною мірою, адже будь-який фільм складається з авторських виборів героїв, сюжетів, позиції камери, монтажу. Ми обираємо, яку з правд показати. Це велика відповідальність і влада, що може бути небезпечним.

Методом помилок і експериментів я дійшла до висновку, що завжди потрібно залишатися на світлому боці етичного ставлення до героїв. Здається, нам це вдалося. Але я не можу сказати, що після зйомок маю відповіді на всі запитання ― радше навпаки.

Як упродовж року змінювалися ви і ваші герої?

Родина, про яку ми знімали, любить кіно. Дівчата побачили тільки верхівку айсбергу, але у них виросла планка цілей. Раніше їм і на думку не спало б, що світ відкритий, є великі фестивалі й можливості. З’явився додатковий стимул завершити власний документально-ігровий фільм.

Ми ціле життя прожили за ці 2,5 роки. Відверто кажучи, я уявлення не мала, до чого ми дійдемо. Мені здавалося, що фестивалі класу «А» завжди стаються з кимось іншим. Мені 37 років, це пізній дебют ― я довго не могла наважитися на перший фільм. Наше покоління не таке сміливе, як двадцятирічні, поламане на старті ― коли ми вчилися, ніякого кіно і близько не було, ми не розуміли, де отримати практику. Я починала з реклами, знімала ігровий короткий метр і подумати не могла про Sundance.

Чому ви обрали таку назву для фільму?

Я не мала ніяких варіантів і якось пояснювала літкритикині Ганні Улюрі, що хочу поєднати непоєднуване. Вона процитувала Елюара ― «Земля, блакитна, ніби апельсин». Саме ця фраза є відомим прикладом сюрреалізму в мистецтві. Вона химерно звучить, її складно запам’ятати і доводиться пояснювати.

Не факт, що, подивившись фільм, ви знайдете відповідь на питання про назву. Але я думаю, вона відображає відчуття того, що речі не на своїх місцях.

Аби ми створювали більше важливих матеріалів для вас, підтримайте hromadske на Спільнокошті. Будь-яка допомога має велике значення.

Після прем’єри на фестивалі глядачі писали, що у фільмі багато сюрреалістичності. Що саме мається на увазі?

Я б не сказала, що наше кіно аж настільки сюрреалістичне. У фільмі є доволі тонкі моменти. У прифронтовій зоні, особливо коли спілкуєшся з цивільними, тебе наздоганяє відчуття нереальної реальності. Живучи так близько до війни, вони звикли сприймати її як щось буденне. Це дуже чіпляє, коли приїжджаєш туди як «турист».

Під час «Жовтого автобусу» група дітей знімала в Авдіївці сцену для власного фільму на межі з мінним полем. Вони постійно нам нагадували про обережність. А самі під час паузи ввімкнули drum’n’bass і почали казитися поруч з тим полем. Сідало сонце, почалися вечірні обстріли, а вони не звертали на це уваги.

Таких моментів було безліч і у Красногорівці ― наприклад, наші герої дивилися фільм Дзиґи Вертова, і чутно було обстріли, до яких їм уже байдуже.

Чи обговорювали ви з героями цю звиклість до війни?

Ми тільки про це й говорили. Вони багато сміялися ― з того, що ми перепитуємо, намагаємося бути обережними ― і з часом я зрозуміла, що це захисна реакція. Так можна відволіктися від своїх травм. Вони в цьому живуть. Коли я поверталася додому до Києва, кілька днів прислухалася, чи не чути вибухів. Якось у пралці гучно гупали кросівки ― і мені здалося, що то вибухи. А потім ми теж звикли. Так я зрозуміла, як це відбувається з моїми героями.

Напевно, і зйомки фільму про себе були їхньою захисною реакцією.

З часом я зрозуміла, що цей фільм ― пропрацювання травми, під час якого герої реконструюють ситуації війни. Наприклад, свої ночівлі у підвалі. Звісно, вони не думають у такий спосіб, але для нас це було очевидним.

Вони багато сміялися під час зйомок до одного дня, що й став кульмінацією. Вони брали одне в одного інтерв’ю про пережите ― сідали перед камерою на чорному тлі. Мені хотілося, щоб у нашому фільмі вони розповідали про себе, але я уникала «говорячих голів», тож такий формат виявився великою удачею.

Коли вони почали говорити, у нашої команди було відчуття, що спали всі маски. Це були моменти абсолютної щирості. Мама спостерігала за цим і плакала. Думаю, вони ніколи раніше не говорили одне з одним про свої страхи. Це були неоднозначні відчуття.

Їхня мама Аня прийняла рішення, що родина лишається у Красногорівці. Так, у них усе вийшло, але ніколи не знаєш, чи це було правильно. Я теж мама і знаю, як це ― нести відповідальність за вибір, що стосується твоєї дитини. Ми з Анею ровесниці і мене зачіпало за живе, наскільки різні у нас життя. Її головна роль ― бути мамою, але вона ще багато чого встигає, навіть навчилася монтувати відео для своїх дітей і веде студію для місцевих, хоч туди ходить тільки дві людини.

У рецензіях часто згадують про операторську роботу. Чим вона особлива?

Слава Цвєтков ― неймовірний оператор, що вміє бачити красу там, де більшість її не помітить. Це ніби pars pro toto ― частина може розповісти про все.

Ми спробували знімати тільки статичні кадри, і це несподівано спрацювало. Цей стиль зйомки дуже пасує нашому фільму. Можна шукати метафоричне пояснення ― наприклад, герої намагаються стабілізувати світ у своєму домі, поки світ довкола божеволіє.

А ще Слава дуже круто працює з натуральним світлом. Я вже кілька разів чула, що один з кадрів, де родина дивиться фільм на дивані, схожий на середньовічний живопис. Думаю, без цієї операторської роботи фільм не мав би легкої магії і чарівності кадру.

Історію родини можна масштабувати на весь Донбас чи вона радше унікальна?

Я не думаю, що ця сім’я є репрезентативною для регіону. Вони ― не характерний приклад того, як люди на Донбасі рятують себе від війни. Їхня унікальність чіпляє, і я намагалася показати саме цей вид правди.

Як так вийшло, що у фільмі про війну немає самої війни і політики?

Я її не оминала ― просто фільм не про це. Чесно кажучи, в останні роки зняли стільки фільмів про війну в Україні, що робити ще одне таке ж кіно було б для мене нерозумно і нецікаво. Наш фільм ― про непомітних для великого світу людей, що борються за нормальне існування і намагаються зберегти в собі людяність та оптимізм.

Як ви організували поїздку на фестиваль? 

За бюджет поїздки на Sundance, напевно, можна було б зняти ще один маленький фільм. Але важливо представити фільм належним чином, привезти команду і героїв. Присутність Мирослави була важливою для глядачів.

Ми зверталися до Держкіно, адже вони зазвичай підтримували такі поїздки ― але цього разу нам відмовили. Ми залишилися сам-на-сам, але нас підтримали Razom For Ukraine, B2B Doc. Загалом наш фільм ― це копродукція України і Литви, де ми робили постпродакшн. Також долучилися Нідерланди ― IDFA Bertha Fund, фонд фестивалю, двічі надавав нам гранти.

Чи ви очікували чогось від Sundance?

Хоча в мене погано виходить, але я вчуся не чекати нічого конкретного, щоб не розчаровуватися. Наша команда їхала на фестиваль із відкритим серцем.

Поки я готувалася, переглянула серію «Сімпсонів», де Ліза їде на Sundance ― вона зняла документальний фільм про свою родину. Там дуже точно передано атмосферу фестивалю ― ніяких дрескодів, червоних доріжок і пафосу, натомість багато усміхнених людей у светрах і вечірок. На всіх п’яти показах ми мали солд-аут, навіть о 9 ранку ― і так було на всіх фільмах. Якийсь тріумф життя і радості.

Єдине, що мене засмутило ― ми не мали квитків на покази. Зазвичай акредитація учасника дозволяє відвідувати покази колег, але на Sundance ми навіть на власні не завжди могли потрапити. Я оголошувала фільм, ми йшли гуляти і поверталися аж на обговорення фільму з глядачами.

Що вам може дати перемога на Sundance?

Це відкриває додаткові можливості ― наприклад, потенційно можлива дистриб’юція у США. Під час фестивалю ми мали зустрічі з потенційними американськими партнерами ― вони натякали, що зацікавлені, але чекають на результати. Це так працює: поки хтось інший не похвалить твоє кіно, його не захочуть взяти до прокату. Складно сказати напевно, що нам дасть ця нагорода, але я рада, що вона є: не тільки режисерська, а для всієї команди. Кіно ― це вид мистецтва, де ти не сам по собі.

Де «Землю» можна буде подивитися в Україні?

Українська прем’єра буде на фестивалі Docudays. Там також будуть наші герої ― усі вони, крім Мирослави, ще не бачили фільм. Це ризиковано, але я хотіла б, щоб вони вперше побачили його на великому екрані.

Говорячи про майбутнє: як зміни у Держкіно можуть вплинути на українську документалістику?

Зараз для більшості українських кінематографістів період тривожності. Є неприємне передчуття. Звісно, треба судити за результатами. Але в Україні часто й особливо тепер до влади приходять не завжди компетентні люди, і це навряд чи може спрацювати на користь цим сферам. В останні кілька місяців усе завмерло. Навіть з тією ж поїздкою на Sundance ніхто не міг нам допомогти, хоча це іміджева річ для українського кіно.

Те, що відбувалося на конкурсі голови Держкіно, підриває довіру до прозорості конкурсів загалом. Юлія Сінкевич гідно пройшла всі етапи, одна вийшла до фіналу ― і раптом знайшли якусь відмазку, щоб провести інший конкурс. Мені здається, щоб привести до Держкіно «свою» людину. Ми мало що знаємо про Марину Кудерчук, але викликає сумніви те, що вона фактично не пов’язана з кіноіндустрією.

В останні роки кількість українських фільмів перейшла у якість. Не хотілося б, щоб вектор діяльності Держкіно змінився. Перевагу планують надавати тим, хто раніше зарекомендував себе зборами в кінотеатратах. Але фільми, які збирають зали у кінотеатрах, і фестивальне кіно ― різні світи. Глядацьке кіно теж треба розвивати, але не можна перекривати повітря авторському.