Переживання емоцій, транспортний колапс, сміття як ресурс. На що варто звернути увагу містам після карантину

Які головні проблеми в українських містах ви бачите зараз?

Через коронавірус загострилися екологічні проблеми. Коли ми бачили світле небо, нам ніколи не спадало на думку перевірити рівень забруднення. Ми почали звертати на це увагу, лише коли спалахнули пожежі та з'явився смог. Пандемія це підсилила.

Другий момент — це робота комунальних служб. Коли люди почали проводити майже весь час удома, суттєво збільшилося використання води й електроенергії, треба було все ж таки кудись викидати сміття — ми почали продукувати його більше, зокрема через онлайн-шопінг. І постало питання, чи наші міста справляються з такими обсягами.

Те, що ми називаємо густотою населення, теж має значення. Для багатьох українських міст великою проблемою став транспорт, особливо громадський. Якщо згадаємо забиті маршрутки, то стає зрозуміло, що вони не сприяють соціальному дистанціюванню. Але всі хотіли відновлення руху транспорту. Для Києва, Львова, де багато людей добираються на роботу з-за меж міста, це надзвичайно важливо.

Також ринки. Їх закриття сильно вдарило по місцевому бізнесу. Коли ми говорили з мером Хмельницького, він сказав, що окремі комерсанти перейшли у формат інстаграмних магазинів. Могли привозити якісь речі поміряти. А деякі просто закривались, бо не витримували.

І, звичайно, охорона здоров'я, оскільки вона для всіх важлива. Проте це відповідальність не так міста, як держави. Об'єктивно великим містам трохи легше, тому що є приватні клініки, вони більш модернізовані, тоді як у малих містах фельдшерсько-акушерські пункти в прикрому стані. Можна говорити про те, як цю ситуацію змінювати — мобільні клініки, прогресивні технології, наприклад, телемедицина.

Усі ці проблеми породжують питання: а що нам далі робити? Реальність, до якої звикли, очевидно, уже закінчилась, і так, як було раніше, уже не буде.

А щодо житла — ми будемо рухатись у 21 століття чи повертатись у 19-18 століття, коли в кожного була своя ділянка землі та власний будинок?

Я думаю, що сьогодні це вже люкс. Якщо ми хочемо працювати в місті, усе одно воліємо мешкати тут, аби не витрачати стільки часу на добирання. Життя в машинах і заторах не дуже привабливе.

Також це питання ціни. Є люди, які можуть собі дозволити жити за містом або поєднувати — мати квартиру в столиці та будинок десь під Києвом. Ринок нерухомості наразі не зупинився — житло як будувалось, так і будується, на квартири є попит і навіть у кризу люди їх купують.

Проте покупці стануть вибагливішими. Житло трансформується. Навіть про себе можу сказати — раніше квартира була місцем, де я ночувала та зберігала речі, а тепер це територія, де я працюю, бавлюся з дитиною, готую їсти, приймаю гостей. Тобто нині це місце, де ти можеш перебувати в будь-який час. Воно мусить бути комфортним. Також дуже важливий район. Люди хочуть жити біля парку чи лісу, тому довкілля має значення.

Є житлові квартали, в Україні та Києві зокрема, де очевидно: коли всі мешканці заселяться, буде транспортний колапс, бо там практично немає зелені. З цим пов'язана й погана якість повітря, але загалом така реальність нашого майбутнього міста — якщо нічого не змінювати. Ми бачимо таку ситуацію в багатьох індустріальних містах у всьому світі. Будувати житло з меншою кількістю поверхів і хорошою інфраструктурою дорого. Можливо, будуть якісь квартали, де житимуть люди, які можуть собі це дозволити.

Чи повинні трансформуватися спальні квартали, позаяк лише ночувати вдома вже не вийде?

Так, і зараз уже існує багато досліджень про те, як змінюється офіс. Частина офісів не потрібна, багато компаній перейшли на дистанційний режим роботи, принаймні частково. Така тенденція спостерігається і в Україні.

Завдяки коронавірусу ми також побачили, що зокрема в Києві розбудовується чимало коворкінгів. І на них сьогодні є попит — попри кризу. Наприклад, ми не працюємо в офісі майже рік і не ходитимемо туди до вересня, можливо й довше. У мого чоловіка власна компанія, вони теж збирають нараду один чи два рази на тиждень. Ці процеси відбуваються в багатьох сферах. Однак не змінюються умови роботи для тих людей, які не можуть працювати онлайн. Багато жартів було про те, що стоматологи не здатні лікувати зуби онлайн. Але вже є телемедицина, коли в окремих випадках можна комунікувати з лікарями через додатки, месенджери й так далі.

Оскільки офіс трансформується, вимоги до житла також змінюються, тому що людині не треба щодня ходити на роботу. Відтак з'являються більші вимоги до житла й урбаністики. Адже, якщо ти вдома й хочеш трішки розслабитись, треба мати змогу, наприклад, спуститись на перший поверх, купити хорошу каву, прогулятися мініпарком із гарними деревами чи покататись на велосипеді. Тому інфраструктура теж має змінюватись.

Якщо міста будуть усе більше укрупнюватись, чи вистачить нам ресурсів, аби нормально функціонувати й при першому спалаху якогось вірусу просто не вимерти всім?

У кожному місті ми бачимо погану воду, яка тече з крана. Але це пов'язано не лише з якістю води й фільтрами, а й зі станом мереж. Для того, щоб їх модернізувати, потрібні колосальні кошти. І взяти з бюджету ми їх не можемо. Тому постає питання про позики, гранти, кредити міжнародних фінансових інституцій. І це дуже довгий процес.

Водночас це питання політичне. Щоб узяти ці дорогі кредити, нам треба було підняти тариф на воду, але ніхто не хоче цього робити, тому що не проголосують за мера наступного разу. А вибори вже незабаром. Це замкнене коло. Утім, якщо нічого не робити, ставатиме дедалі гірше.

Мені було страшно читати про те, що в Україні 6 тисяч офіційних сміттєзвалищ і 30 тисяч несанкціонованих. А це сміття, яке проникає в ґрунтові води. Ми мало про це знаємо. Часто люди коментують: «Якось жили, якось буде». Це неправильно.

Я була на одному сміттєзвалищі — це жахливо. І зовсім неподалік живуть люди. На противагу цьому, у столиці Данії є сміттєпереробний завод за 300 метрів від житлових будинків. Але там узагалі немає запаху. Служби чітко контролюють, аби була висока температура спалювання, позаяк тоді не виділяються токсичні речовини. Ба більше, завдяки енергії, яка виробляється, забезпечують теплопостачання будинку. І це не майбутнє через 10-20 років — це може бути й українською реальністю, якщо захотіти.

Ми не замислюємося, але якість води, повітря, утилізації сміття в Україні дуже низька. Кліматичні умови цього року спричинили мілководдя. Треба за цим стежити, воду слід економити, споживання повинно бути відповідальним.

Чи знаєте ви історії успіху, моделі поведінки, які можна використати для інших міст — від пошуку грошей до результату?

В Італії сміття ще й досі контролюється мафією. Якщо справа прибуткова, є чимало талановитих бізнесменів, які могли б за неї взятися. Проте навколо багато політики. Ми знаємо, що була ціла низка таких історій навколо Львова. Важливо правильно це подати громаді й залучати її до підтримки рішення, а не мера чи голови ОДА. Того рішення, яке може бути ефективним і принесе користь громаді.

Існує багато ініціатив, але в менших містах їх реалізовувати складніше, оскільки виникає питання економічної вигоди. У Києві є хороша ініціатива «Україні без сміття» — сортувальна станція без жодного запаху. Якось я приїхала забрати коробки для сортування й побачила, скільки там людей із маленькими дітьми. Це теж важливий момент — змалку привчати до правильного поводження з відходами.

Нам слід змінити переконання, ніби природа повинна нам служити. Це не так. Ми не маємо права виснажувати її ресурси. Після нас будуть жити інші люди. Дуже важливо бути відповідальними.

Багато моїх знайомих пересіли на велосипеди чи моноколеса. Що, на вашу думку, переможе в майбутньому, зважаючи на ці тенденції — громадський транспорт чи індивідуальний?

Якщо є мета зменшити кількість викидів СО2, то популяризують велосипедний транспорт. Наприклад, у Парижі виділили 20 млн євро не лише на інфраструктуру, а й для купівлі велосипедів. Створили міські станції ремонту, навчили людей керувати цим транспортним засобом.

Та навіть якщо в Києві з'явиться більше велосипедних доріжок, відсоток тих, хто пересяде на велосипеди, буде невеликим. По-перше, це пов'язано з рельєфом міста. Я знаю багато дипломатів, які працюють в делегації Євросоюзу. Вони їздять велосипедами, але очевидно, що за таких умовах досить важко зберігати статечний вигляд, особливо в піджаку та краватці. По-друге, ментальність людей. Усе-таки в Україні переважає думка, що престижно пересуватися на авто. Мовляв, я крутий, якщо можу під’їхати прямо до місця зустрічі. Це культурні, екзистенційні моменти, з якими нам треба працювати.

У США за час карантину на понад 120% збільшилася закупівля велосипедів. З цим набагато простіше в малих містах, селах — там навіть не потрібна інфраструктура, вони звикли так їздити. Це дешево, легко, швидко.

Також це проблема чистоти повітря. Якщо я їду по велосипедній смузі, але переді мною купа автівок, маршруток, з яких валить чорний дим, мені треба вдягати респіратор.

Я думаю, що це певна тенденція, але відсоток індивідуального транспорту в українських містах буде невеликим.

Інше питання — це законодавство. Тому що ті міста, про які я говорю (Амстердам, Осло, Копенгаген), мають певні цілі, які ставить перед собою міська та державна влада. Вони роблять преференції, знижки на закупівлю велосипедів. В Італії запропонували знижку до 50% на закупівлю велосипедів для міст до 50 тисяч населення. Тому що на них сильно позначився коронавірус.

Чи є в Україні міста, де цей кейс був продуманий і впроваджений на рівні міської політики?

Львів — одне з найбільш успішних міст у цій сфері. Там провели багато консультацій із молоддю, представниками НУО, які займаються питаннями велоінфраструктури й можуть дати пораду мерові, а той дослухається. У Львові взагалі дуже хороша відпрацьована взаємодія з молоддю. Вони розробили стратегію розвитку транспорту-2030.

Окрім того, колектив працівників міської ради доволі молодий. Чимало з них приїжджають на роботу саме на велосипедах, паркувальний майданчик просто біля Ратуші.

Я б назвала це феноменом, тому що у Львові високий рівень залученості місцевої громади, зокрема молоді, яка вже багато років контролює ці питання. Усе починалося з громадських слухань, а нині чимало цих людей працює в міській раді.

Західні автори наукових праць роблять акцент на прихід у медицину штучного інтелекту. Це додатки, які вимірюють температуру, вбиральні в аеропортах, які збирають біологічні дані й попереджають про можливих інфікованих. 

Чи не призведе це до біологічної диктатури?

У деяких країнах це майбутнє вже настало. У Китаї на виході з житлових комплексів стояли охоронці, перевіряли температуру. Потім уряд звернувся до технологічних компаній, щоб удосконалити процес контролю задля позитивної мети — зменшення поширення вірусу.

Зокрема, вони використали електронний гаманець — AliPay, який є сестринською компанією AliBaba. Коли людина підходила до метро, вона завантажувала цей додаток, сканувала — і їй присвоювали так званий кольоровий код: зелений, жовтий або червоний. Якщо був якийсь ризик, наприклад, висока температура, людина зайти не могла. Це стосувалося не тільки транспорту, а й торгових центрів.

І вже є інформація, яку оприлюднив NYT: ці дані зливалися, зокрема поліції. Нині багато говорять про те, що заходи, які впроваджують нібито тимчасово заради благородної мети, можуть виявитися довгостроковими. Припускають появу цензури. Хоча висока температура може бути, наприклад, просто наслідком емоцій. З цим треба бути доволі обережним. Особисто я використовую додатки для ранжування моїх витрат і не знаю, куди потім ці дані потрапляють.

Завдяки технологіям медицина справді стає кращою — дослідження Harvard Business Review говорить, що в медиків, які вчились робити операції через віртуальну реальність, якість операції у 200-300 разів краща, ніж у тих, хто навчався за традиційними методами. Проте інші речі, що стосуються персональних даних, викликають занепокоєння. Уряди мали б розробляти законодавство, яке максимально захищатиме ці дані.

Сфера розваг теж трансформується й переходить у віртуальну реальність. Чи є вражаючі проєкти, які вже реалізовані у сфері азартних ігор?

Я фанатка футболу й обожнюю цю гру на великому полі. Так само я люблю концерти, під час яких заповнений увесь стадіон. Один із найбільш вражаючих концертів, які я відвідала — це виступ Адель у Лондоні. Там було 90 тисяч глядачів.

Зараз уявити, що я піду на музичне шоу, просто сидячи вдома, мені дуже важко. Хоча ця індустрія стрімко розвивається. Є віртуальні тури, бо вже недостатньо просто зробити онлайн-концерт — треба дати людям пережити емоцію: можливість спілкуватися з виконавцями, обирати пісні, виграти приз. Це вже існує, зокрема у Штатах. Тепер потрібно допомогти людям відчути на відстані смак і запах.

Але в розвагах, на противагу медицині, хочеться ці зміни сповільнити, аби людська взаємодія була присутня трохи довше. Проте в цьому зацікавлені технологічні компанії, вони будуть розробляти новації. А ми вже обиратимемо, чи хочемо це споживати, чи нам більше до вподоби традиційне мистецтво.