«Поштова лихоманка», поради від Карпи і як бути в психічному «окей». 5 книжок, які варто прочитати до нового локдауну

Стрімко наближаються не лише новорічні свята, а, схоже, і новий локдаун. У грудні його не обіцяють, але в січні, судячи з усього, нового відтинку ізоляції, самотності та віддаленості в нашому житті не уникнути. Тож маємо ще цілий місяць на підготовку.

За місяць цілком реально прочитати п’ять книжок і запастися не лише гречкою чи туалетним папером, а й знаннями, які зроблять протиковідне «ув’язнення» легшим, усвідомленішим та навіть кориснішим.

Книжка про те, як підтримувати в ці непрості часи власне психічне здоров’я. Посібник, який нарешті допоможе подолати хаос та побудувати ваш творчий процес. Сатиричне фентезі про роботу такої важливої в епоху самоізоляції пошти та її конкуренцію з новішими сервісами зв’язку. Поради від Ірени Карпи про легкість, щастя і баланс у стосунках. І нова антиутопія про те, що буде, якщо баланс порушити та в доволі жорсткий спосіб перевернути ієрархію.

Чому важливо прочитати саме ці книжки й саме зараз — розповідає літературознавиця Богдана Романцова.

Дарка Озерна «Бути окей. Що важливо знати про психічне здоров’я» (видавництво Yakaboo Publishing)

Психічні розлади — одна з найстигматизованіших тем у нашому суспільстві. Частково це — спадок радянської каральної психіатрії, частково — захисний механізм. Засуджуючи людину, яка страждає від розладу чи хвороби, шукаючи об’єктивні причини її стану, ми ніби убезпечуємо себе. Мовляв, якщо я цього не робитиму, зі мною не станеться нічого поганого. Зі схожих причин суспільство звинувачує жертв злочинів: ми воліємо вірити у глобальну справедливість світу й ефективність причинно-наслідкових зв’язків.

Популяризаторка науки Дарка Озерна нещадна до наших міфів. Психічний розлад може статися з кожним, однак його можна виправити чи контролювати. У книзі «Бути окей» біологиня пояснює, як зрозуміти, що з тобою «щось уже не окей», а не просто триває «осіння втома». А також розповідає про механізми виникнення емоцій та описує основні психічні розлади.

То які ж перші ознаки, коли у вас щось не так? По-перше, ви погано спите (так, звичне безсоння — тривожний симптом). По-друге, працездатність падає до нуля та зникають бажання. По-третє, занепадає щоденний графік: вам бракує на нього сил. По-четверте, ви не готові боротися з проблемами, тобто вигоріли й уже не ладні впоратися з викликами самостійно.

Просуваючись маленькими кроками — висипаючись, зробивши меню здоровішим, погулявши в парку, — можна відновити ресурс, як ми це робимо з персонажами гри «The Sims 3». Тільки от потім відновлене слід спрямовувати не на черговий «успішний успіх» чи піклування про весь світ навколо, а на себе. Насамкінець важлива деталь: нормально, якщо ти не окей протягом певного часу, однак не постійно.

Чому ж ми до останнього не йдемо до спеціалістів, навіть якщо справи із психічним здоров’ям геть кепські? По-перше, дорого. По-друге, соромно. По-третє, страшно, бо непрофесіоналів, які можуть зашкодити, чимало.

То чи замінить книжка Озерної психотерапевта? Звісно, ні, але дасть бодай початкові орієнтири, аби ви зрозуміли, що не так і які є варіанти подолання кризи.

Бо ж 2020-й не шкодує нікого.

Дорон Маєр «Workflow» (переклад Олексія Пелипенка, В’ячеслава Федоренка, видавництво ArtHuss)

Ніщо не зруйнувало стільки творчих мрій, скільки великий романтичний міф про митця, якого підхоплює потік натхнення і несе просто до чергового шедевру. Сучасні люди змушені жити у світі дедлайнів, планів, гугл-календарів та інших геть не романтичних речей, а під час локдауну ще й відбиватися від дітей та кота, аби бодай трохи попрацювати. Посібник відомого аніматора Маєра вчить, як примирити жорстоку дорослу реальність із творчістю як хобі та роботою.

Власний талант і мистецькі навички Маєр пропонує уявити як відро води, а процес творення — як водопровід, куди ми виливаємо рідину з нашого відра. Коли кілька проєктів поспіль не вдаються, ми вирішуємо, що у відрі занизький рівень: ідемо на курси, підвищуємо кваліфікацію, читаємо профільну літературу. Однак є ймовірність, що проблеми не з відром, а із самим водопроводом, тобто з творчим процесом.

Довгі проєкти, у яких доводиться взаємодіяти з багатьма людьми та розбивати завдання на безліч дрібних етапів, фруструють і втомлюють. Практичні методики Маєра спрямовані саме на те, щоб ефективно розв’язувати проблеми, структурувати хаос, співпрацювати з командою і долати блоки, що виникають у процесі.

Творення Маєр розбиває на п’ять елементів: фіксацію, поняття, бачення, втілення і план.

Фіксація дозволяє швидко вхоплювати суть ідеї. Поняття — це щасливий етап перестрибування від асоціацій до конкретики. Бачення передбачає розробку креативного задуму й фіксування знахідок. Втілення — це виконання самої роботи так, аби результат був якомога ближчим до бачення. А план — це керування та узгодження робочого процесу.

Кожен із етапів передбачає окремий шаблон мислення й поведінки, тож можна сказати, що п’ять різних особистостей передаватимуть одне одному естафетну паличку проєкту. Кожен має шанс стати Біллі Мілліганом, але лишитися при здоровому глузді. Хіба не щастя?

Ірена Карпа «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете» (видавництво #книголав)

У новій книжці Ірена Карпа, попри назву, фіксується не стільки на самому заміжжі, скільки на ідеї «дослухайся до себе, коли йдеться про стосунки».

Як виходити заміж стільки разів, скільки хочеш, якщо ти цього хочеш. Чому дуже важливо чітко визначити власні бажання. Де знайомитися із потенційним чоловіком (до речі, є навіть пункт «у бібліотеці», але я в нього не дуже вірю). Нарешті, як практикувати розслабленість і невимушеність, фліртувати заради флірту, а не щоб вибороти право обирати ім’я вашій третій дитині.

Найбільше імпонує легкість, із якою авторка міркує про стосунки: розлучення — не трагедія, а можливе логічне завершення гармонійної взаємодії двох дорослих людей. У світі існує не одна-єдина людина, яка може стати коханням вашого життя, а десятки, сотні чудових чоловіків і жінок, головне — вчасно з ними зустрітися.

Ні, обранця не змінити, навіть великою любов’ю, і не намагайтеся. Так, із вами все добре, навіть занадто добре. Насолоджуйтеся тим, яка ви класна, і в стосунках, і поза ними.

Цей текст не претендує на постійне місце у вашій бібліотеці й навряд виправдає сподівання, якщо ви чекали неймовірних осяянь або бодай чогось більшого за розширений блог про стосунки. Він не навчить завойовувати найрозумніших чи найуспішніших і не розповість, як самій стати найрозумнішою і найуспішнішою. Але може виявитися непоганою альтернативою глянцю із вихолощеними історіями про жінок, у яких спочатку все дуже погано, а наприкінці — дуже добре. Якщо, звісно, вам близький такий жанр. Або ви просто скучили за жартами Карпи.

І головне. Є три важливих критерії, як визначати «свого партнера». Вам за нього не соромно, із ним не нудно, він не бісить. І, повірте, це вже чимало.

Террі Пратчетт «Поштова лихоманка» (переклад Олександра Михельсона, Видавництво Старого Лева)

Понад 70 книжок, більш як 75 мільйонів проданих примірників — сер Пратчетт був людиною слів. Тож коли наприкінці життя через хворобу Альцгеймера він ледве міг говорити, було очевидно: епоха в британській літературній історії добігає кінця. На щастя, автор лишив по собі чимало хороших текстів, тому в перегонах зі смертю в нього досі непогані шанси.

Так, Пратчетт умів писати про Смерть — високу темну істоту чоловічого роду, яка ображається, коли жертва відмовляється йти за нею. Однак головному герою «Поштової лихоманки», 33-го роману серії «Дискосвіт», засудженому злочинцю Мокру фон Губперуку вдається дивом уникнути Смерті. Янгол пропонує йому натомість особливу місію — стати головним поштмейстером у місті Анк-Морпорк і повернути пошті славу могутнього каналу комунікації.

Утім посада не така проста, як видається: за останні роки четверо попередників Мокра трагічно загинули. Поштою ніхто не користується, листи губляться й осідають на запилюжених полицях поштамту, де лишилося тільки двоє працівників. До того ж нещодавно виникла нова модна альтернатива традиційній пошті — семафори. Нічого не нагадує? Так, драматичне протистояння традиційного поштового перевізника та сучасних служб доставки, яке лише посилюватиметься під час новорічних свят. Тільки цього разу — в обгортці британського гумору.

У підсумку маємо крутійський виробничий роман, половина успіху якого залежить від харизматичності головного героя, чверть — від переконливості й детальності описаного світу, а ще чверть — від гумору.

З гумором усе зрозуміло: Пратчетт всіляко знущається з бюрократії та чиновників. З харизматичністю — теж. Годі знайти цікавішого героя, ніж дрібний злодюжка, який спочатку намагається обдурити всіх навколо, а потім стає на шлях добра. Є тут і класичний стильний ворог із промовистим іменем, чиє завдання — заробити статки за будь-яку ціну. І розумна жінка, варта кохання. І, звісно, «супергеройська» команда, серед учасників якої — навіть Голем.

Та й спостерігати за поштовою реформою цікаво (бодай у когось відбуваються реформи!).

Утім усе — як у попередніх романах циклу. Це Пратчетт, і його ми любимо за стабільність.

Наомі Алдерман «Сила» (переклад Наталі Тисовської, видавництво #книголав)

Поруч із лібералізацією та тенденцією на прийняття у Європі розквітає нове Середньовіччя. Польські жінки знову змушені виходити на вулиці, відстоюючи очевидне право розпоряджатися власним тілом — і поки, на жаль, без успіху. «I can't believe they still have to protest this shit!» — хочеться вигукнути мені. І уявити: а якби все було інакше? Якби наше поки безнадійно патріархальне суспільство перетворилося на щось геть протилежне?

Саме такий антиутопійний світ змальовує у своєму романі «Сила» британська авторка Наомі Алдерман. У Лондоні дівчата-підлітки раптом здобувають неймовірну здатність: завдати болю одним лише помахом руки. Чоловіки враз втрачають звичний вплив — і нарешті змушені усвідомити власні привілеї.

Авторка обирає очевидний варіант сили: жінки керують електрикою, буквально кидаються блискавками, що лишають на тілі жертв болючі, схожі на листя папороті сліди. Так, це компенсація за вчинки всіх громобійних очільників пантеону: від Зевса до Перуна. Тепер вогонь тримає у руках жінка, і вона збіса люта!

Кажуть, визначити сексизм досить просто: варто спробувати перевести його у протилежний бік. Якщо виходить дивно і недоречно — ось він, рідненький. Цю вправу виконала Алдерман у форматі цілої книжки: обов’язкова наявність у кожного чоловіка опікунки, закриті школи для хлопчиків «для їхнього ж блага», скляна кар’єрна стеля — ми десь уже про все це чули, чи не так?

Підлітка Роксі протистоїть нападникам у власному домі, Еллі знищує вітчима-ґвалтівника, а потім очолює релігійний рух проти чоловіків, мерка Марґо вирішує використати силу у власних інтересах — оповідь тут розгортається одразу на кількох рівнях, які час від часу перетинаються. Нігерійський журналіст Тунде, єдиний центральний персонаж чоловічої статі у цій історії, фіксує стрімку зміну світу — так, тепер чоловікам відведено роль другого плану навіть на рівні оповіді.

Це історія не про відновлення балансу, а про перевертання ієрархії. І про те, що зберегти гуманізм, коли ти у панівній групі, так само непросто, як і коли ти — серед упосліджених.

«Сила», на перший погляд, дзеркально відтворює галаадський цикл Марґарет Етвуд (остання, до речі, була кураторкою Алдерман у рамках літературної програми). Авторки працюють за аналогічною схемою: антиутопійне недалеке майбутнє, псевдодокументальність оповіді, постійне чергування оповідачів, релігія як важливий фактор підкорення упосліджених. Однак насправді Етвуд лишається у межах психологічної оповіді, а от Наомі Алдерман написала роман ідей — величезну притчу, де персонажі є ілюстраціями її гіпотези.

А гіпотеза проста: влада — це небезпечно, у чиїх руках вона не опинялася б. Світ не схильний до гармонії чи балансу.

І нам доведеться докласти чималих зусиль, аби нові середні віки не настали.