Робота по-чорному: чому українці нелегально працюють у Польщі

Наприкінці червня Польщу та Україну сколихнула історія Василя Чорнея — 35-річний чоловік родом зі Снятина втратив свідомість під час праці у столярній майстерні у Великопольському воєводстві. Оскільки чоловік був працевлаштований нелегально, то власниця тартака, замість викликати швидку, спільно з іншим робітником завезла Василя до лісу. Дорогою українець помер, тіло знайшли лише за кілька днів. Сиротами залишилися троє неповнолітніх дітей.

Ця трагедія повернула до польських ЗМІ дискусію, як місцеві працедавці ставляться до іноземних працівників і наскільки часто пропонують їм працю без оформлення потрібних документів.

У польських дискусіях про міграцію часто звучить теза, що у країні працює понад мільйон українців, і половина з них — нелегально. Минулого року громадяни України отримали у Польщі понад 250 тисяч дозволів на працю, які дозволяють легально працювати у країні навіть до 3 років, та ще понад мільйон декларацій про намір працевлаштувати іноземця, з якими працювати можна до 6 місяців протягом року. То звідки ж береться половина «нелегалів»?

Що каже закон?

Громадяни країн — не членів ЄС, котрі бажають працювати на теренах Євросоюзу, мусять мати документи, які дозволяють їм легально перетнути кордон та перебувати в обраній країні, а також отримати дозвіл на роботу.

Польща у 1990-ті та на початку 2000-х боролася з безробіттям, тому всіляко обмежувала працевлаштування іноземців. Після вступу до ЄС у 2004-му, коли майже мільйон поляків виїхали до Великої Британії та Ірландії, польський аграрний сектор стикнувся з проблемою — нема кому збирати врожаї.

За наполяганням бізнесу, в 2007 році уряд запровадив процедуру полегшеного працевлаштування для громадян п’яти країн Східного партнерства — Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови та України, а також для Росії. Так з’явилися легендарні «освядченє» (від польського oświadczenie — декларація) — декларації про намір працевлаштувати іноземця. На відміну від класичного дозволу на роботу, отримання якого вимагає згоди місцевої влади, «освядченє» є заявою працедавця, яка просто реєструється в управлінні праці і діє до 6 місяців.

Вже першого року було зареєстровано понад 200 тисяч «освядчень», а в рекордному 2017-му — навіть 2 мільйони, серед них 95% для громадян України. При цьому «освядченє» терміном до 90 днів може видаватися навіть тим, хто приїхав у рамках безвізового режиму.

В ідеалі все виглядає нескладно: польський працедавець через посередників знаходить працівника в Україні, реєструє для нього згадане «освядченє», той приїжджає за біометричним паспортом чи відкриває візу, після приїзду підписує трудовий договір, і якщо виникає бажання далі співпрацювати з тією ж фірмою — подає папери на дозвіл на роботу і проживання.

Однак на практиці труднощі виникають на кожному кроці.

Не тільки праця без дозволу

По-перше, польські працедавці охоче надають запрошення, але трудові договори підписують з меншим бажанням. Якщо до підписання угоди все-таки доходить, то не факт, що на тих самих умовах, які фігурували в запрошенні.

Замість повноцінного трудового договору, від якого відраховуються внески до Фонду соціального страхування та медична страховка, пропонуються короткострокові цивільно-правові угоди. Є й більш підступна схема — договір підписується, проте не зголошується до соцстраху.

По-друге, бюрократія. Припустімо, працедавець сумлінний, хоче мати постійну співпрацю з українським мігрантом — а тут піврічні черги на оформлення дозволу на роботу та майже річні — на дозвіл на проживання.

Якщо термін попереднього дозволу сплив, а новий ще не отримано — у більшості випадків іноземцеві легально працювати не можна.

По-третє, роботу без оформлення трудових відносин часом ініціюють самі українські працівники. Ті, хто приїхав на кілька місяців і отримує погодинну платню, зацікавлені працювати 10-12 годин на день 6-7 днів на тиждень, що суперечить Кодексу праці.

До того ж, податки та відрахування з польського трудового договору становлять близько 35%, і для багатьох це надто дорога страховка від перевірок, яких може і не бути.

По-четверте, незручною є конструкція польського права — дозвіл на роботу видається на конкретну посаду в конкретній фірмі.

Отже, кожна зміна працедавця, навіть якщо тільки-но отримав комплект свіженьких документів, вимагає почати всі процедури спочатку. А це знову півроку-рік очікування, які українці воліють провести, працюючи «по-чорному».

Популярною також є практика, коли українець оформлює папери в одного працедавця, а потім переходить до іншого, або одночасно працює у кількох, проте вже нелегально.

Отже, сучасний «нелегал» у Польщі — це вже не жінка середнього віку, яка приїхала по короткій туристичній візі, а потім кілька років поспіль дбає про літніх людей чи прибирає, не маючи взагалі ніяких дозволів на працю. Так було в 90-ті.

Нині це 20-30-річний чоловік, який отримав візу або прибув у рамках безвізу. Він працює у галузі будівництва чи громадського харчування, проте не у тій фірмі, яка надіслала запрошення, а в 2-3 інших. Імовірно, що цей працівник таки розпочав процедуру легалізації праці та перебування, але, як правило, так і не дочекався її фіналу.

Спроби контролю

Важко визначити, якого відсотка українських працівників у Польщі стосуються описані практики. Дослідження Всесвітньої організації міграції у 2017 році показало, що 20% українців працювали без будь-якої угоди, 22% були жертвами експлуатації та махінацій.

У 2018 експерти з профспілок говорили про 40% «нелегалів», економісти — про 50%.

Коли минулого року група EWL запитала українських мігрантів про досвід нелегальної праці, ствердну відповідь дали майже 26%. При цьому 42% категорично відкидали таку можливість, а 23% ризикнули б, якби це дало шанс більше заробити.

Цьогорічне дослідження «Українці на польському ринку праці — досвід, виклики перспективи» виявило, що вже 30% працювали «по-чорному», а кількість тих, хто ладний працювати без паперів, зросла до 38%. Одночасно, щодругий українець у Польщі в жодному разі не працював би нелегально.

У червні 2019-го внески до Фонду соціального страхування Польщі сплачували, а отже, працювали за повноцінними трудовими угодами, 644 тисячі іноземців, серед яких 470 тисяч — громадяни України. Це у 6 разів більше, ніж у 2014-му, проте досі мало у порівнянні з загальними обсягами української міграції — її постійну частку на польському ринку праці Нацбанк оцінює у 800–900 тисяч.

Доктор Марта Кіндлер з Варшавського університету зауважує, що в польському суспільстві немає культури засудження нелегальної праці — люди сприймають її не як злочин, а як інший спосіб «дати собі раду». Натомість мігранти починають розуміти, чому важливо працювати легально:

«Ці зміни пов’язані з тим, що мігранти розуміють — міграція не тимчасове явище у їхньому житті, а також зі змінами характеру міграції з України до Польщі. Дедалі частіше мігранти працюють у сфері послуг та великих фірмах, де робота “по-чорному” не є популярною практикою, зростає роль агенцій посередництва праці, все більше людей хоче залишитися у Польщі надовше, а тривала легалізація неможлива без офіційного контракту».

Легальність працевлаштування іноземців контролюють польська Прикордонна служба та Державна інспекція праці. Прикордонники можуть вести перевірку домашніх господарств, фірм та фізичних осіб, які працевлаштовують мігрантів, тоді як інспекція — тих підприємств, де з робітниками підписані трудові договори.

Так, у 2017 році Державна інспекція праці провела 7,2 тисячі перевірок легальності працевлаштування майже 46 тисяч іноземців, серед них 86% — громадяни України. Понад 4 тисяч працювали без дозволу на роботу, 1,7 тисячі на іншій посаді, ніж вказано у дозволі, 800 осіб мали дозвіл, але не мали підписаної угоди.

Найчастіше подібні випадки нотувалися у малих фірмах, які мали у штаті менш як 9 працівників, у галузях промислового перероблення, агенціях охорони, клінінгових компаніях, будівництві.

Кари для порушників законодавства передбачені суворі: працедавцеві, який нелегально працевлаштовує іноземців, загрожує штраф від 3 до 30 тисяч злотих (близько 700-7000 євро), працівник же заплатить від 1 тисячі злотих штрафу, а у деяких випадках може отримати депортацію із занесенням до списку осіб, чиє перебування небажане на терені Польщі та Шенгенської зони.

Хто винний і що робити

Польські урядовці проблему визнають і вписують необхідність посилення контролю за легальністю працевлаштування до всіх міграційних стратегій.

Так, останній проєкт міграційної політики, оприлюднений у червні, зосереджується на поширенні компетенцій контрольних органів та розширенні їх штату.

Проте цей шлях видається малоперспективним: навряд чи прикордонники та трудові інспектори проконтролюють навіть 10% іноземних працівників, до того ж суворість покарання може схилити працедавців не стільки до легального працевлаштування, скільки до ретельнішого приховування нелегальних співробітників.

У підсумку — трагедії, подібні до смерті Василя Чорнея.

Як підтверджує дослідження варшавського фонду «Наш вибір», українці ладні працювати нелегально, допоки їм справно виплачують зарплатню. Тому поряд з контролем має йти просвітницька кампанія — чим загрожує праця без угоди, медичної страховки.

Тим більше, що нелегальна праця не тільки загрожує фінансовій стабільності, життю та здоров’ю — вона ізолює від решти суспільства, — переконує Марта Кіндлер:

«Українські мігранти підтримують зв’язки переважно з особами з аналогічним соціально-економічним та юридичним статусом перебування. На практиці це означає, що українець, який працює нелегально, імовірно, має оточення, яке теж працює нелегально. А оскільки зміна праці відбувається часто завдяки інформації від знайомих — наступна вакансія теж буде без офіційної угоди. Так постає “негативний суспільний капітал” — люди замикаються у соціальному оточенні, яке веде їх до маргіналізації».

У 2018 році Державна інспекція праці розпочала інформаційну кампанію «Працюй легально», у межах якої роздає довідкові матеріали та надає консультації мігрантам українською мовою.

Проте ця ініціатива, як і діяльність неурядових організацій, спрямовані переважно на мешканців великих міст. Решта мігрантів залишається без допомоги та інформації. Для них додаткових заходів у новій польській стратегії міграційної політики не передбачено.

Авторка: Олена Бабакова