«Схоже на війну, але не стріляли» — ліквідатори аварії на ЧАЕС з прифронтової Старогнатівки
Минуло трохи більше місяця, як Україна відзначила чергову річницю Чорнобильської катастрофи. Здавалося, ця сумна дата залишилася виключно в пам'яті українців. Аж тут американський телеканал HBO саджає перед телевізорами мільйони людей по всьому світу і розповідає їм історію, про яку більшість із них дізнаються вперше —історію ЧАЕС.
Тим часом зона відчуження повертається до життя. Колись люди тікали звідси, а сьогодні тікають сюди. Від війни. Утім, є й такі, хто навіть з лінії фронту не готовий туди повертатися.
Більше десятка родин ліквідаторів Чорнобильської катастрофи живуть у прифронтовій Старогнатівці в Донецькій області. Що в одному селі так багато ліквідаторів — випадковість. Щоправда з кожним роком їх стає менше: одні виїжджають, інші — помирають.
«Перша лінія оборони», — кажуть місцеві словами військових. Порівняно з минулими роками, стріляють тут менше.
Тутешні мають такі ж проблеми, як і всі, хто залишився жити біля лінії зіткнення: нестача вугілля й дров, немає ліків, хороших лікарів, маленька пенсія. А ліквідаторам ще треба переоформлювати документи й доводити, що справді був у Чорнобилі. Не так давно селище підпорядкували Волновасі — колишній райцентр Тельманове опинився на окупованій території. Про ліквідаторів тепер згадують нечасто, навіть до річниці аварії на ЧАЕС. Владі не до того.
Історія перша. Микола та Валентина Котесови
У Миколи Котесова немає довідки ліквідатора ЧАЕС, пенсію отримує мінімальну. У Чорнобилі був під час строкової служби — відправили охороняти «кордон». У травні 86-го він місяць прожив у наметі в десяти кілометрах від реактора. Стежив, щоб у зону відчуження не заходили люди, не було мародерства й крадіжок. Окрім нього, в наряді було ще кілька хлопців.
Чоловік виходить до нас у робочому одязі, вибачається за свій вигляд, мовляв, саджав овочі.
«Коли тільки приїхали, повітря було інакше, мабуть, від радіації,— розповідає він про службу в зоні відчуження. — Спершу в протигазах ходили, був травень, ми пітніли, боялися. А за тиждень познімали їх, носили респіратори. А потім і їх викинули — вони були зелені, а потім почервоніли від радіації, що їх носити вже?»
Микола пригадує, як ховалися від комарів, як копали сховок для харчів, а місцевим віддавали залишки їжі.
Подружжя живе бідно. Вирощують городину, мають корову. Молоко продають сусідам. Валентина бідкається, що не платять пенсію, як іншим ліквідаторам.
У Миколи й Валентини двоє дітей (середній син загинув, коли йому було 10). Молодший учиться в сьомому класі. Донька з онуком живе на непідконтрольній території в Макіївці. Намагаються допомагати їм продуктами та грошима. Іноді приїздять у гості. Микола каже, що перетин блокпоста нагадує пункт пропуску в зону відчуження:
«Схоже, дріт колючий... Але там ніхто не стріляв. Там не знали, від чого помремо. А тут може щось упасти зверху, вбити. Ми вже пожили, а от діти... Страшно, звісно, краще б не було війни. Але тепер уже стріляють десь далеко, нам особливо не заважають. Тоді в Чорнобилі я найбільше боявся, що дітей може не бути. Але Бог милував».
Історія друга. Юрій та Валентина Бостанджи
Юрій Бостанджи працював у старогнатівському рибному колгоспі. У Чорнобиль його «добровільно-примусово» забрали у 21 рік. Розповідає, що коли викликали в райцентр, не знав, куди повезуть. Уже на місці влаштували працювати в лазні, де милися офіцери, коли виїжджали з Чорнобиля.
«Мені сказали приїхати в Тельманове. Я тоді вже знав, звісно, що Чорнобиль рвонув. Це було 21 травня. Відмовлятися не можна було — тюрма. Поїхав як нормальний пацан. Два місяці провів у самому Чорнобилі. Виїздів у мене немає, одразу кажу. Польова лазня — купали всяких генералів, але жив я в самій зоні.
Чесно, побоювався. Наша частина була в тридцятикілометровій зоні. Повітря із солодким присмаком, рот погано відкривається. Я питав у старших, відповідали, що це радіація. Вода, звісно, була мінеральна. Годували дуже добре. Тушонка 46-го року зі складів, але такої смачної я в житті не їв. Томат був червоний-червоний. Усе 46-го року, але смачне.
Отак ідеш, будинки порожні. Пломби всюди. Отака полуниця, груші, яблука. Їсти не можна було… Але їли. Хочеться ж».
Ліквідаторську пенсію Юрій не отримує. Назбирав грошей на вантажівку, возить зерно. Облаштував на подвір'ї оазу з квітів, мангал, гравієві доріжки. Тут же в альтанці на вихідних випиває з друзями. Пишається своїми красунями — дружиною та донькою.
Валентина працювала в Тельмановому, а коли його окупували, звільнилася. Тепер займається господарством.
Родина — з греків Приазов'я. Мати Юрія похована в Афінах, де була на заробітках. Перевезти тіло було дорого, тому в сина є лише земля з місця її поховання. Їхня домівка — на околиці. З повір'я видно, де вже окупована територія, звідки стріляли ГРАДи, коли влучили в сусідній будинок.
— Тільки не фотографуйте мій КАМАЗ, — переживає Юрій. — Бо люди скажуть, що не можна його купити з маленькою пенсією. Валю, відійди, не треба разом фотографуватися. Може я ще раз одружуся.
Історія третя. Леонтій Хорхолу і Тамара Крива
Леонтій Хорхолу ми знімали навесні 2018 року. А влітку він помер.
Леонтій працював у Чорнобилі замірником радіації. Вирушив туди за рік після аварії, у 1987 році. Він був військовим й отримав відповідне завдання. Він пригадував, що коли заміряв радіацію на людях, які виходили із зони відчуження, показники на дозиметрі зашкалювали. Для «знешкодження» радіації в організмі, мали тільки тазик води з марганцем. Леонтій здійснив 56 виїздів, кожна зміна тривала 8 годин.
У 2004 році Леонтія паралізувало після інсульту. Він не вставав із ліжка 14 років. До останнього за ним доглядала дружина, яка отримала чоловіка «у спадщину».
«Привели на співбесіду, завтра одразу на зону, не боїшся? — згадував Леонтій 87-ий, коли опинився в Чорнобилі. — А чого боятися, всі ж їдуть. Отож, поїхали. Нічого страшного, основне до нас зробили. Саркофаг закрили, хлопці, такі ж солдати.
26 квітня… Це ж 32 роки минуло. Вони ж спершу приховували. Загалом десь 600 тисяч людей пройшло через це, осьо в мене книжки є про Чорнобиль, книжки пам'яті з купою прізвищ. Усі у віці до 50-ти вмирають, більшість».
Єдиною розвагою Леонтія після паралічу були книжки й телевізор у сусідній кімнаті, аби шторки не закривали екран. Дружина Тамара давала ліки за розкладом, а двічі на день — фрукти, адже потрібні були вітаміни.
Під час нашої зустрічі казала: «Льова житиме до ста років». Але не так сталося.
Її перший чоловік теж був ліквідатором ЧАЕС — друг Леонтія. А коли помирав, заповів, щоб вийшла заміж за друга.
З Леонтієм прожили чотири роки, коли у нього стався інсульт: «Нерви мені псував, кинути його вже хотіла. Палкою один раз гнала від крамниці, де він пиячив. А потім зліг. Ну що ж, кидати його?».
Тамара родом з Шепетівки, але майже все життя прожила в Донецькій області. Каже, що сподобалися будинки й паркани, як у заможних родин. Нині очолює Спілку чорнобильців, збирає гроші на похорон, коли хтось умирає. У неї троє дітей і восьмеро онуків. Невеличкий город і хазяйство. Єдина біда — будинок дав тріщину через постійні вибухи снарядів.
Розповідає про онуків, з якими ховалася під час обстрілів у підвалі. Чоловік не ховався — щоб його спустити в підвал, треба було троє людей. Казав, як умру, то умру.
Показуючи фотографії молодого Леонтія, жінка примовляла: «красивий був, у футбол гарно грав, ми його Дієго Марадонна називали». Леонтій постійно жартував і кепкував із дружини, але поки та не бачила, витирав очі хустинкою.
Він жартома називав дружину «бандеркою», Тамара його — «греко-татарином». Чоловік сміявся, але потім серйозно казав:
«Ну дівчата, я радий. 14 років за мною доглядає, не кожен би наважився на таке, це громадянський подвиг».