Вадиму Трофименку — 25. Він живе у Славутичі та працює на Чорнобильській атомній електростанції вже три роки. Почалося все з його діда, який переїхав у щойно створене мономісто заради роботи на станції. Потім туди ж влаштувався його батько. Сам Вадим не мріяв і не думав про роботу на ЧАЕС, і батьки його до цього не готували. Просто так сталося — на станції звільнилося місце, і він почав працювати. Чому покоління, яке народилося після аварії в Чорнобилі, повертається з великих міст жити в Славутичі та працювати на атомній електростанції — розповідає Громадське.

Вадим Трофименко, Славутич, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Місто живе

Славутич — місто серед соснових лісів у Чернігівській області, яке адміністративно належить до Київської. Його почали створювати одразу після аварії на Чорнобильській атомній електростанції в 1986 році. Бо ж потрібно було терміново переселяти евакуйованих працівників та їхні сім’ї. До роботи долучили архітекторів і будівельників з восьми республік Радянського Союзу.

Вже за два роки з’явилося місто з тринадцятьма кварталами, що мали стиль і назви відповідно до національностей його архітекторів. Серед них, наприклад, — Тбіліський, Бакинський, Єреванський, Вільнюський.

Ліс навколо Славутича, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

До будівництва Славутича долучили архітекторів і будівельників з восьми колишніх республік Радянського Союзу. Славутич, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Люди поступово почали їх заселяти та пускати коріння в молодому місті. Переважно всі були працівниками станції.

Переїхала сюди і родина Вадима Трофименка. Спочатку бабуся з дідусем, якому запропонували роботу на станції та дали квартиру. За ними — і Вадимові мама з татом, який теж влаштувався працювати на ЧАЕС.

Жоден із членів родини Вадима не постраждав від аварії, а сам він народився вже за декілька років після неї, на початку 90-х.

«До 14-15 років я не сприймав аварію на станції як щось серйозне. Коли подорослішав, почав уже більше цим цікавитися. У місті, звісно, сприймають аварію трагічно й особисто, тому що багато хто з нинішніх мешканців у 1986-му втратив своїх близьких».

Квітучий абрикос в одному із кварталів Славутича, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

До вступу в університет Вадим навчався і жив у Славутичі — ходив у школу, і ніколи не думав про роботу на станції.

«Завжди тут побутувала думка, що ось-ось і на станції все закриють, роботи не буде», — каже Вадим.

І навіть у 2000-му році, коли ЧАЕС закрили, життя в Славутичі все одно продовжилося. Так, кількість робочих місць почали скорочувати, а спеціалісти поступово роз’їжджалися, але робота для мешканців була.

«Попри все, так виходить, що станція досі працює. Спочатку навіть дід не думав, що влаштує батька на роботу. Мовляв, навіщо? Але він працює там уже майже 25 років, і буде, думаю, ще 10», — каже Вадим.

Меморіал в центрі Славутича, присвячений загиблим працівникам Чорнобильської АЕС, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Старий автомобіль в одному із житлових дворів у Славутичі, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Після закінчення школи Вадим поїхав вчитися у Чернігівський національний технологічний університет, вступивши на спеціальність «Комп’ютерна інженерія». Поки навчався, працював арт-директором у нічному клубі, займався його маркетинговим розвитком.

«Влаштуватися на станцію можна було лише у випадку, якщо хтось звільняється і з’являється вакансія».

Одного дня, розповідає Вадим, з'явилося місце і для нього. Йому зателефонували і запропонували роботу на станції.

«Я подумав і погодився. Тому що робота в клубі була нестабільною. І будувати перспективні плани було неможливим».

Жителі Славутича, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Місто працює

Монументальний чорний годинник з золотими стрілками на білій будівлі, що на центральній площі Славутича, що 15 хвилин дає про себе знати. Втручаючись у тишу, каже: ще недовго, скоро всі повернуться додому.

Близько шостої вечора приїжджає і Вадим. Він уже відпрацював зміну.

«Спочатку змінити Чернігів на Славутич було важко і навіть депресивно, — розповідає чоловік, — я дуже звик до постійного руху, людей. А тут життя значно спокійніше. Тут люди або працюють, або сидять вдома».

Годинник на будівлі в центрі Славутича, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Вадим Трофименко, Славутич, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Перших півроку після того, як Вадима взяли на роботу в електричний цех, що є одним із найбільших і найстаріших на станції, довелося звикати до нового режиму. Коли прокидатися потрібно о 6 ранку, виходити на роботу і йти на електричку — о 7, а повертатися додому вже після 5-ої вечора. Це контрастувало з попередньою роботою та графіком. Але так живе весь Славутич уже тридцять років.

«Вікна моєї квартири виходять на дорогу. І влітку, якщо їх відчинити зранку, то можна чітко зрозуміти, котра година. О 6-7 тут дуже шумно, багато автомобілів їде до вокзалу. А вже за годину одразу стає тихо. І так до самого вечора, допоки всі не повернуться, і не підуть забирати дітей з садочків і шкіл», — каже Вадим.

Підлітки на гойдалці в Тбіліському кварталі у Славутичі, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Пес виглядає через огорожу житлового дому у Славутичі, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Працювати на станції в електричному цеху чоловік почав монтером. Пояснює, що обслуговував пристрої, які розподіляють електрику Україною. Згодом з’явилося місце в його профільному підрозділі, і він почав працювати зв’язківцем — займатися обслуговуванням обладнання, завдяки якому на станції є зв’язок з Києвом, Славутичем й іншими містами.

«Станція для мене — це кар’єрне зростання, стабільність і розвиток. Тут можна стати професіоналом своєї справи. Я розглядаю її місцем постійної роботи в перспективі десяти років точно».

Манекени на вітрині магазину у Славутичі, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Вадим — один із наймолодших серед своїх колег. Решта, каже, — це переважно люди його віку та дещо старші, від яких є чому вчитися не лише в професійному плані.

«Я щоденно бачу цей об’єкт, бачу людей, які можуть говорити про аварію. Моя колега на момент аварії жила в Прип’яті, і вона розповідала, як вони виселялися з міста, коли була евакуація. Тоді я почав розуміти, наскільки це все поряд, близько і, в якому місці я щодня перебуваю».

Вадим не вірить, що станцію можуть швидко закрити. Його перспективою називає будівництво сховищ для відпрацьованого ядерного палива, яке нині триває на території Чорнобильської зони.

Кішка сидить біла будинку в Тбіліському кварталі у Славутичі, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Місто чекає

Славутич — це місто, в якому важко натрапити на політичну рекламу, маршрутки, магазини з яскравими вивісками, негармонійними фасадами та будинки не вище дев’яти поверхів. Є охайні двори, велосипедні доріжки, садочки, школи, парки, декілька супермаркетів, кіноконцертний комплекс. Але все одно є відчуття, що місто створювали винятково для людей, які працюють на станції та відпочивають з сім’єю на вихідних у лісі.

Вадим заперечує — відпочити у місті є де.

«У мене є ще одна робота — я працюю ді-джеєм в ресторані на вихідних. Ночі п’ятниці та суботи я проводжу там за пультом. Я вже настільки звик до такого режиму, що навіть у понеділок зранку на роботу прокидаюся без проблем».

Але також Вадим погоджується з тим, що Славутич живе у своєму повільнішому й тихішому ритмі, порівняно з рештою українських міст. І він сам часто проводить час з сім’єю.

«Майже одразу, коли я повернувся до Славутича з Чернігова, знайшов собі дівчину, з якою згодом одружився. Зараз ми працюємо у зоні відчуження разом».

Житловий двір в Тбіліському кварталі у Славутичі, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Хлопчик виліз на огорожу в Тбіліському кварталі у Славутичі, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Дружина Вадима не їздить щодня на роботу, у неї графік інакший — чотири доби на тиждень вона живе і працює на місці, а на три — повертається додому. До такого ритму, каже чоловік, вони теж звикли. І додає, що попри те, що кожна друга-третя сім’я у Славутичі має автівку, але ввечері на центральній вулиці за декілька хвилин, може не проїхати жодної. Місто засинає рано.

«Тут дуже мало людей, які живуть у місті просто так. Майже всі невипадкові».

Невипадковим є і Вадим, який попри спокій і тишу знаходить для себе комфорт у Славутичі. Він любить гуляти пішки кварталами міста, улюбленим називає Єреванський, де будинку мають фіолетовий відтінок, бо збудовані з каменю — туф, наголошує на тому, що архітектуру міста потрібно зберігати, і каже, що у Славутича неодмінно є майбутнє, незалежно від роботи станції.

Вадим Трофименко в Єреванському кварталі у Славутичі, 22 квітня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Поділитись: