«Виявилось, я маю в собі демонів, про яких навіть не здогадувалася», — мама, яка вдочерила дитину

Ольга Бартиш — моя колега, тривалий час працювала журналісткою, зокрема, і на телебаченні. Одного дня разом із чоловіком і старшим сином Оля вирішила, що повертається у Львів і припиняє займатися журналістикою, натомість стає художницею. Сьогодні в Олі та Кості троє дітей, старший, Матвій — донедавна навчався вдома, на так званому homeschooling. Молодший Іван нещодавно пішов у садок. А середня, Ума, з'явилася у родині півтора року тому. 

Оля відверто розповідає, як шукала доньку у дитбудинках, що відкрив досвід удочеріння в ній самій, та що змінила поява Уми в їхній родині.  

У який момент ти збагнула, що хочеш велику родину?

Ми переїхали у Львів я вже була вагітна. Коли Іванку було пів року у нас вдома була ідилія. Ми працювали і вчилися вдома, нам всього вистачало і я подумала, а скільки тих? У нас так багато любові, багато щастя і ми ж можемо поділитись ще з тими, кому цього дуже-дуже бракує. Це ми не вперше заговорили про усиновлення.

Періодично сама доля зводила із цим питанням. Я, певно, ще років десять тому була в дитячому будинку, брала інтерв’ю. І мені було цікаво, як люди виховують чужих дітей. Але Костя (чоловік Ольги) був проти, і в мене не було стовідсоткової готовності.

Ти хотіла більше, ніж чоловік?

Чоловік узагалі відмовлявся на початку. Він казав, що не зможе виховувати чужу дитину. Та й я не знала, чи зможу.

Коли Іванкові був рік, ми поїхали в Туреччину гостювати до друзів. Вони самі львів'яни, але переїхали в Туреччину. У них є четверо своїх дітей і шестеро усиновлених. У них великий будинок. Ми поїхали подивитися, що це за діти такі. Пробули місяць, всякого надивилися, але головне побачили, що немає відмінності між їхніми кровними і не кровними дітьми.

У них була дівчинка років чотирьох, вона трошки до нас прибилася. Ми кілька разів брали її гуляти. Я пам'ятаю, як ми йдемо до моря, вона взяла Костю за ручку, ми так із ним переглянулись і це був знак.

Я зрозуміла, що він теж готовий до такої дівчинки. І ми почали шукати таку дівчину, до чотирьох років. Приїхали з Туреччини, ухвалили остаточне рішення і подали документи.

Як ви знайшли Уму? Як ви з нею взагалі познайомилися?

Це дуже непросто, тому що таких дівчаток, маленького віку хочуть усі. Ми про це не знали. По-перше, зібрати документи — це довга історія. Ми цілий місяць збирали купу довідок і «психо», «нарко», «алко» і чого там тільки не треба.

А потім, коли ти вже маєш статус усиновлювача, ти просто шукаєш свою дитину. Мусиш сам обдзвонювати всі установи і запитувати, чи в їхній області, районі є така дитина.

Я телефонувала кілька разів і зрозуміла що шансів мало. Документи дійсні лише протягом року, і якщо за цей час не знаходиш дитину, маєш поновлювати їх знову. Вдруге ми б цього не робили.

В Одесі мені сказали: «Женщина, ну какая девочка. У нас в очереди своих сто сорок пар». Я почала опускати руки, а потім вирішила зателефонувати ще раз на Закарпаття. І в Сваляві сказали є така дитинка, але вона ромка. Статус покинутої дитини, мама позбавлена прав, без братів і сестер — можна брати. І ми поїхали забирати. Я вірю, що все робиться так, як має бути. Я відчувала, що їду забирати свою дитину. Ну як я могла познайомитися і сказати це не моя.

Якою була перша зустріч?

Все було так мі-мі-мі, сльози. Вона стояла і тримала няню за руку, така маленька і дуже дрібненька. Вона на добрий рік відставала від фізичного і розумового розвитку. Мій Івасик був на рік менший від неї, а виглядав на рік старшим.

Вона не вміла бігати. Для мене це шок. Виявляється, ми дітей усього вчимо, просто воно так розчиняється на фоні самого життя, що ти цього не помічаєш. Наприклад, коли ти береш свою дитину на руки то вона групується, допомагає тобі, а коли ми брали її, вона висковзувала. Вона не вміла бути на руках, а це природно для нас.

Я їй розповідала, що ніжками мене потрібно охопити і триматися руками, і не тиснути, а просто притулятись.

А як ви їй сказали хто ви? Ви сказали що ви мама і тато?

Так, я сказала я твоя мама. Я прийшла по тебе.

Цікаво було спостерігати за Матвієм, бо він був до неї дуже чутливий, дуже перейнявся. Коли ми приходили він її обіймав, гладив, але все вмить перемкнулося коли ми її забрали.

Ми їдемо в поїзді, а вона весь час кричить і плаче. У неї піднялась температура, бо їй напередодні зробити щеплення. І от вона ослаблена і всю дорогу безперервно плакала. Для неї це було шоком, чужі люди, машина, поїзд.

Вона вийшла зі свого світу у якийсь космос. Ми не були до такого готові.

А потім Іванко до неї наблизився, і вона його дряпнула по щоці до крові. Дитина вперше у півтора року дізналася, що таке фізичний біль. І Матвія після того просто перемкнуло. Він досі до неї не проявляє ніжності.

До чого ти не була готова? 

Це ніби крах ілюзій. У нас мала з'явитися дівчинка, якій я заплету бантики і все буде добре. А ми просто взяли крокодила… Хтось гарно написав у фейсбуці на тему усиновлення, що ця маленька дівчинка починає мене, уже таку усвідомлену, просто розкладати на молекули.

Виявляється, що я маю таких демонів у собі, таких монстрів, про яких я не знала, що вони в мені існують. І це теж один із важливих моментів. Кажуть діти нас вчать, — це був ідеальний вчитель.

Скільки часу минуло поки ви почали розуміти один одного?

Перші місяці були надзвичайно складними. Кожен хотів бути зі мною. Малий був на грудному вигодовуванні і він постійно був у мене на руках, а Ума хотіла витіснити всіх інших і мати маму з ранку до вечора. Але уміла добиватися уваги так, як навчилася в інтернаті, коли була нечемна.

Якщо ти слухняний, хто на тебе зверне увагу? Вона провокувала, щоб я кричала на неї, бо звикла до цього. І вона плакала перші три місяці. Одного дня я порахувала, це було разів десять по 40 хвилин.

Як ви це витримували? 

Якось Матвій сказав що хоче піти з дому, бо більше не може. І я зрозуміла, що так далі неможливо. Няні чи помічниці немає, а мені потрібно їм ще наготувати, прибирати вдома, вкласти спати. Діти знову почубились, бо Ума вдарила Іванка, вони плакали. Це все накопичилося.

Пам’ятаю, я забігла у ванну і плакала там, а потім просто вибігла з хати, сказала Матвію «роби, що хочеш» і побігла до лісу. Я не пам'ятаю навіть того відчуття як я бігла, як плакала, кричала «я не хочу більше маленького ангела, ту дівчинку. Я не хочу взагалі нічого». Я думала, що просто помру тут зараз і мене не стане.

Я добре виплакалась, виговорилась сама з собою, вимолилась у тому лісі і потім якось встала, видихнула, зібрала себе в кулак, повернулася додому і ввечері ми з чоловіком влаштували сімейні збори.

І я сказала чоловікові, що на цьому все, і ми повинні розділити це на двох, бо ми разом на це погодились. Або я маю час хоч трохи належати собі, вийти з дому або я так більше не бавлюся. І чоловікові довелося звільнитися з роботи.

Це було дуже важким рішенням, бо Костя був єдиним годувальником на той час і він мав піти з роботи, щоб дати раду сім'ї.

Ти її виховувала і ставилася так, як до своїх дітей?  

Природу не обдуриш. Як би я не старалася спочатку у мене було інше ставлення до неї. Зважаючи на те, що молодший син був ще на грудному вигодовуванні, і я його в слінгу носила. Я беру свого Іванка на руки, він пригортається і ніби розчиняється в мені, а я в ньому. А візьму Уму на руки, вона скаче, товчеться бо не звикла до цього, не знає як притулитися, кусалась. Вона хвилинку побуде і все, ні їй, ні мені не комфортно.

Це якось змінилось з часом? 

Так. Вона навчилась торкатися, вона навчилася говорити, притулитися, бути на руках. Вона навчилася бути в ніжності.

До чого ти могла би бути готова, перед тим, як ви ухвалили рішення про всиновлення?

Я думала, що я така любляча, у мене велике серце. І як це не любити дитину, тим більше таку знедолену? Це ж не реально. Але я не знала, що можуть бути такі емоції. Якби я була мудріша, я би пішла поговорити до психолога, який має досвід роботи з прийомними батьками. Я так і не знайшла добротного психолога який би пропрацював зі мною. Я зараз ходжу на терапію, але ми ще навіть не дійшли до питань з Умою.

У нас у Львові є осередок, де працюють із прийомними батьками, але я чекала на свою консультацію півтора місяця. За півтора місяця я вже мала триста інших питань, ніж тоді коли зверталася.

Що вашій родині дала поява Уми?

Для мене це учитель на прийняття себе різної. Дуже класно бути добрим, коли все добре, а ти спробуй бути добрим, стриманим і мудрим, коли дупа довкола.

Зараз уже всі звикли, що у нас є така Ума. Ніби так завжди було.

Дилема багатьох батьків, які усиновили маленьку дитину, як їй потім сказати що можливо десь є біологічні батьки, а ми батьки, які тебе виростили. 

Я не знаю, як із цього можна робити секрет. Таємниця усиновлення, як на мене, це просто обман. Як можна не розказати історії роду, який би цей рід не був. Ми тобі дали інший рід, але в жодному разі не позбавили рідного. Це історія твоя, як ти можеш її взяти і перекреслити?

В один момент вона може захотіти дізнатися, хто її мама…

Якби вона сказала, що хоче дізнатися, це супер. Ми б одразу спакували валізи і поїхали на Закарпаття шукати. Напевно, цікаво було б зустрітися з цією жінкою і дізнатися, чому так сталося.

Мені взагалі здається що вона хороша, бо не покинула цю дитину на вулиці чи в лісі, а привела її до лікарні, де точно є їжа, є ліжко, і де дитина мала вижити. Я не знаю, яка страшна біда була в жінки, що вона змушена була зробити такий крок. Як я можу її зараз засуджувати?

Непроста історія виходить. І це я лише про одну дитину розповідаю. Ума прекрасна дівчинка. Я пам’ятаю, ще тоді в інтернаті побачила що вона якась така відкрита, ще не знищена до кінця. І з такою дитиною мені було дуже складно. А коли беруть двох чи трьох, старшого віку? Я не знаю як це в людей виходить.