«Заборонений»: чесна рецензія від редакції hromadske культура

5-го вересня у прокат виходить стрічка «Заборонений» про поета Василя Стуса. Активно заговорили про фільм ще минулого року. Тоді автори відмовилися знімати сцену із судом, де адвокатом був нині народний депутат та кум президента Росії Віктор Медведчук. Після негативних реакцій від української інтелігенції та соціальних мереж автори запевнили, що сцену дознімуть. Про всі мотиви і думки Громадське писало раніше.

Спочатку планували прем’єру на лютий 2019 року. Однак її перенесли на початок осені. Вихід «Забороненого» збігається із кількома важливими датами в біографії поета. 5 вересня 1965 року відбулася інша прем’єра — параджанівських «Тіней забутих предків», під час якої Стус взяв участь у протесті інтелігенції проти політичних репресій. Через 20 років, 4 вересня, Стус помирає у таборі «Пермь-36».

Уся редакція культури Громадського сходила на допрем’єрний показ фільму, аби, відкинувши політичні упередження та смаки, скласти своє суб’єктивне враження від художнього твору — фільму «Заборонений».

Анна Єресько, редакторка

Всі, хто проти терору, встаньте і тікайте з кінотеатру!

«Заборонений» хайпонув ще рік тому, коли громадськість раптово довідалася, що зі сценарію фільму викинули сцену із Медведчуком. Ще до прем‘єри цей фільм став важливим прецедентом, прикладом у всіх публічно-приватних дискусіях про цензуру в мистецтві. І вже не важливо, яким буде фільм, хорошим чи не дуже, він апріорі інформпривід, і цікавить людей, бо там Медведчук, який тепер ще й у Верховній Раді.

Аби не дозволити політиці затулити собою власне кінематографічний бік феномену «Забороненого», ми вирішили не забивати на якість фільму, і таки поговорити про те, чи хороше кіно нам показують?

Навіть патріотичне кіно, героїчне кіно, кіно про життя і боротьбу, кіно про «священну корову» все одно має бути кіном. Це не може бути двогодинний агітаційний ролик, де всі персонажі говорять лозунгами, і навіть кадр із освідченням головного героя своїй коханій скидається на соцреалістичний плакат гуашшю. Нікого не хочеться ображати: ані стареньких дисидентів, які сиділи на прем‘єрі зі слізьми на очах, ані творчу групу фільму «Заборонений», яка точно щось хотіла сказати, щось собі думала і — ох, по собі знаю — цілковито жила і горіла цією ідеєю і образом Василя Стуса останній рік, чи навіть більше. Але я не розумію, чому вони загнали себе у щільні рамки ідеологічного кліше, адже ніхто не змушував їх займатися іконописом і перетворювати живу і теплу колись людину, хай навіть її вивчають у школах, на бронзовий монумент, не здатний ані говорити, ані відчувати, ані рухатися по-людськи.

Хто робить це з нашими митцями, адже немає ані худради, ані НКВД, бодай метафоричного? Чому вони розказують нам про Стуса так, ніби хтось тримає їхні сім‘ї в заручниках і вимагає зробити нам нового ТГШ?! Вони будують мавзолей ім. Стуса добровільно?! Та ну! А це точно не той ідеологізований підхід до мистецтва, через який сам Стус ридав і кричав у весь голос?

Сцена із Медведчуком: вона на місці, громадськість може спати спокійно. Але вона ні про що, вона нікуди не рухає сюжет, ніяк не характеризує головного героя, ще й затягує й без неї дуже довгий епізод із судом. Її цілком могли викинути суто з драматургічних міркувань. І тоді це означає офігенний парадокс: це таки був прецедент цензури, але не політичної, а громадської, адже достеменно не відомо, чи погрожував митцям Медведчук, а от обурені патріоти точно втрутилися. І автори фільму змушені були повернути порожню і непотрібну сцену, лише через тиск свідомих громадян.

Наостанок: не знаю, як хто, але я точно не хочу новий міф про Кобзаря. Ми стільки часу витратили на те, аби наважитися-почати-повертати Тарасу Григоровичу людське обличчя, ще й досі можна дістати в писок за посягання на святе Шевченкове все. Навіщо нагромаджувати нового месію від української літератури, не розумію. Не хочу, аби це зробили зі Стусом. Або Олегом Сенцовим, чи будь-ким із сучасних і дуже живих українських політв‘язнів. Хай будуть вільні, здорові, і ніколи не стають кіномонументами.

Олександра Чернова, журналістка-відеографка

Новий фільм про Стуса я би скоріше назвала замальовками з життя поета, при чому не пропорційними, грубо розбитими архівними кадрами Києва. Ні тобі цікавих переходів між сценами, ні символів, які можна обміркувати і обговорити з друзями після фільму. Гарна зйомка та колір картинки, усе правильно розкадровано, це вже навчилися і це круто. Але...

«Ти ж моя Попелюшка», — каже екранний Стус своїй дівчині, або театрально кричить, як Гамлет у шкільній виставі, про «головотяпство», а тобі якось незручно за це, бо не по-справжньому. На фоні акторської гри більшості головних персонажів особливо виділяється Євгенія Гладій, що грає вигадану агентку КДБ Віру Холод.

Вона суб’єктивно виявилася найпереконливішою з усіх. КДБістка, яка намагається вибити зі Стуса каяття. І хоч останній блок фільму про відбуття покарання і мав вигляд найповноціннішого, але мотивації персонажів залишилися нерозкритими. Ти ніби не розумієш, чому повинна за них переживати, когось ненавидіти, когось підтримувати.

Я хотіла боятися, що от-от Стус помре в неволі, але таких емоцій не відчула.

На мій погляд, авторам фільму не вдалося обережно та делікатно поставитися до історії життя Стуса, аби не знецінити ані персонажа, ані його життя в цілому.

А ще багато технічних деталей, які складали загальне враження: то розсинхрон, то використані на репліки російською субтитри, а потім дубляж, який різав вухо. Помітна переозвучка, невдалі монтажні склейки. Якщо є цілісна історія, технічних моментів буде не помітно, але не в цьому випадку. На жаль.

Єдине, чого мені хочеться після перегляду, аби хтось це перезняв, подумав глибше, не візуалізовував підручник, а зробив історію. Сцена із адвокатом Медведчуком, навколо якої був скандал, не найбільша проблема цього фільму.

Вірю в наше кіно і чекаю прогресу.

Олена Зашко, журналістка

Той момент, коли не хочеш читати твір повністю і шукаєш його короткий переказ

Головний плюс фільму — зовнішня схожість акторів з реальними дисидентами. Головний мінус — недопрацьований сценарій. Половина стрічки — сцени із життя Стуса, які мали б показати тодішні настрої в Києві: ставлення тогочасних митців до радянської влади. Сценаристи зібрали вершки з молока — поодинокі епізоди не передають всієї атмосфери, а гучні фрази про ненависть до КДБ виглядають трохи недолуго, адже в реальному житті люди не говорять ідеальною літературною мовою. Безумовно, знімати стрічки про тих, хто боровся за українську незалежність, треба. І похвалити творчу групу за ідею зробити фільм про Стуса теж можна. Проте для хорошого кіно одного бажання недостатньо — не завжди можна «виїхати» на гучному імені героя.

Сцена з тодішнім адвокатом Стуса Віктором Медведчуком стала відомою ще рік тому. Проте насправді все виявилося набагато скромнішим, ніж очікувалося: ім’я Медведчука у стрічці не прозвучало, а відсутність емоцій зробила епізод банальним і дуже сухим.

Мінімально — перед походом на сеанс варто почитати біографію Стуса, аби краще розуміти, у чому фільм «провисає».

Сергій Захарченко, журналіст

Українське кіно привчає глядача не завищувати очікування від виходу нових стрічок. Не треба цього робити і у випадку з фільмом «Заборонений».

Я би розглядав проблеми фільму у двох перспективах: політичний та художній.

Автори задумали зняти фільм про поета, який в умовах тиску держави, тюремних термінів і заслання не зрадив своїм ідеям, завжди проявляв твердість та непохитність. Таким описували Стуса його близькі, таким намагались зобразити його на екрані. Однак самі ж автори після погроз судом від одного українського політика спочатку вирішили прибрати частину сценарію, потім під тиском громадськості той фрагмент частково повернули. Автори ще до виходу фільму показали свою слабкість і м’якотілість. Йдіть проти течії! Але вони зіграли у футбол своєю художньою ідеєю, буцаючи її, як м’яча, з одного краю поля на інший. У фільмі рефреном йде вірш Стуса “Людина флюгер. Пiдвладний вiтровi, а не собi” — дуже принагідна цитата.

Одну із найдраматичніших біографій української поезії показали без драми. До Стуса у фільмі — жодного співчуття. У глядача забрали можливість побачити силу його як поета, відчути тривогу і страх від нагляду і контролю радянських спецслужб, прожити побут у в’язниці. На екрані бронзові карикатури шістдесятників, від більшості рухів і фраз яких стає ніяково. Образи дружиників, запилених вугіллям шахтарів у шкільній їдальні (WHAT?), міліціянтів викликають лише сміх. Сценарій порубаний на частини, які не тримають сюжет, присутність деяких сцен ніяк не виправдана.

Поет Василь Стус і фільм про нього перебувають у різних естетичних площинах. Залишається лише питання до авторів: навіщо ви знімали це кіно?