Батьки просили йти служити в російську армію, а в коледжі називали «хохлом». Історія юнака, який виїхав з Криму до Києва

«Чіплялися до всього, навіть до мого довгого волосся»

На момент початку окупації мені було 9 років. Люди ставали дедалі холодніші, замкнутіші. росія закручувала гайки. Не можна було висловлюватися.

Тато після 2014-го не хотів їздити на підконтрольну Україні територію — казав, що «”Правий сектор” мене загребе на кордоні». Не знаю, звідки він це взяв. Ми весь час сиділи в Криму. А коли росія почала підготовку до окупації у лютому, я був у тітки в Запоріжжі — треба було залишатися…

Навчання у школі було російською. До окупації був один український клас і один кримськотатарський. Після — їх ліквідували, дітей розподілили. Українську мову прибрали.

Я був дитиною і багато не розумів. Мені здається, батьки це все просто прийняли й адаптувалися. Коли подорослішав, прийшло розуміння, що все це неправильно. Що на сході України йде війна, і що це не «освобождение», а окупація. І хоч певний час зберігав нейтральність, після повномасштабного вторгнення вже остаточно усвідомив, що я — за Україну.

На мене дуже впливали Сергій Стерненко, Андрій Василенко (вчитель географії та музикант, який має свій YouTube-канал — ред.), інші українські блогери. Ми з батьками раніше слухали українське, дивилися «Квартал-95», але після 2022-го вони різко почали від усього українського відхрещуватися. Думаю, через пропаганду.

У школі була окрема історія росії і всесвітня історія. Історія росії мені не подобалась, бо там усе перекручено. Так само і з російською мовою та літературою — із цих предметів у мене трійки. Я просто ходив, аби було.

Я любив географію, та її викладав проросійський вчитель. Коли ходили в походи, він проводив тематичні заходи про «Велику вітчизняну війну». Нас змушували носити червоні прапори, георгіївські стрічки.

Водночас у коледжі була одна викладачка — кримська татарка. Після повномасштабного вторгнення вона мене підтримувала, коли я висловився у соцмережах проти війни. Бо інші казали: «Нащо ти це пишеш?».

У «ВКонтакте» я написав пост — українською, російською та англійською — із закликом припинити війну. Хотів хоч щось зробити, бо мовчати — таке собі.

Серед однокласників була одна дівчина, переселенка з окупованої частини Донеччини. Вона хотіла вступати в Київ. Я не знаю, як у неї склалося життя. Сподіваюсь, виїхала.

А в коледжі, куди я пішов після 9 класу у 2020-му, було по-іншому. Там вже всі старші. Після 2022-го люди буквально скаженіли: і студенти, і викладачі.

Був випадок, як у Steam — це міжнародна платформа цифрової дистрибуції відеоігор, розроблена компанією Valve. Вона поєднує онлайн-крамницю ігор, сервіс їхнього встановлення та оновлення, а також соціальні функції: профілі користувачів, список друзів, чати та спільноти.Steam я поставив «місцеперебування — Крим» і прапор України. Через це сипали образами. Називали «хохлом», писали «їдь в Україну», ніби це образа. Чіплялися до всього, навіть до того, що в мене було довге волосся. Це тривало до кінця навчання, але мені було все одно.

А ще якось нас одного разу в коледжі попросили перенести коробки. Я підняв одну, а там, як виявилось, була гуманітарка для військових: їжа, прилади. Я почувався погано. Потім я розповів про це друзям. Вони сказали: «Нічого страшного, ти ж не знав, що там».

Але одногрупник побачив мою реакцію, коли я підняв ту коробку, і розказав іншим. Після цього теж було цькування.

У коледжі зранку щопонеділка були «Уроки о важном». До нас приходили військові й розповідали про «російські цінності», «загнилу Європу» й «нацистів в Україні». Я часто прогулював ці заняття — за це отримував зауваження, іноді телефонували батькам.

«Я працював автомеханіком, щоб сплатити штраф»

На початку 2024-го в коледжі до нас підійшов чоловік із військкомату й роздав повістки на руки, щоб зʼявитись до них у липні. Це був кінець навчання. Я не пішов до військкомату принципово. Сказав мамі: «Я пишу диплом, мені не до цього, і я не хочу служити». Вона відповідала: «Ти у своєму розумі?».

Батьки кричали: «Що ти робиш? Ти нас підставляєш!». Вони хотіли, щоб я потім мав можливість працювати у Криму. Але я не бачив там майбутнього.

У серпні 2024-го до мене прийшла поліція. Мене повезли у відділок. Взяли зразки слини, волосся, навіть відбиток ноги. Я сказав прямо: «Я не збираюсь служити». Відкрили За статтею про ухилення від службикримінальну справу. У суді прокурор просив штраф 15 тисяч гривень50 тисяч рублів, адвокат збив до 6 тисяч гривень20 тисяч рублів.

Поки тривав суд, у мене була підписка про невиїзд. Я працював автомеханіком, щоб сплатити штраф. Розбирав двигуни КАМАЗів. Тато відразу сказав, щоб я сам розбирався зі своїми проблемами. Він не допомагав закривати штраф. Мама хотіла дати гроші, але я відмовився — я не хотів її вплутувати.

Після сплати штрафу мені дали рік відстрочки, але сказали: «Усе одно підеш».

У коледжі в мене було три друга. Один пішов на строкову службу в російську армію, хоч я йому казав: «Це окупаційна армія, твоя сім’я була депортована до Узбекистану». Не зміг переконати, на жаль. Другий відкосив, а третій непридатний.

Двоє одногрупників, як і я, косили від армії. Деякі пішли на контракт. А один однокласник був у ПВК «Вагнер» — і якимось дивом вижив.

«Коли тато дізнався, що я їду в Україну, він ледь не здурів»

Я планував виїхати ще раніше — десь у лютому цього року. Але впав в апатію. Було відчуття, що це кінець, що нічого не вийде. Потім я взяв себе в руки, у червні влаштувався на роботу механіком і почав накопичувати гроші. Назбирав 24 тисячі гривень80 тисяч рублів.

Спершу думав виїхати сам якось. А тоді знайома в Telegram-чаті переселенців, які живуть в Україні, сказала, що є «Українська мережа за права людини». Я зв’язався з ними.

Коли їхав через Крим до Ростова, я дуже боявся, що мене російська поліція спіймає, бо я вважався військовозобовʼязаним, і що пробʼють по базах і повернуть до Криму.

До речі, я десь півтора року без паспорта ходив після того, як спалив його. Мама змусила мене відновити. Сплатив 450 гривень1,5 тисячі рублів штрафу. Без паспорта я б потім не зміг покинути Криму.

Через Крим їхав до Ростова з величезним страхом. З Ростова до Мінська добирався два з половиною дні. У Мінську, де я ходив до посольства України й оформлював документи, я жив у маминого брата. Потім у ще одного її брата у Бресті, звідки поїхав до українського кордону. Після перетину мене допитувала Служба безпеки України. 

Я всім казав, що переїжджаю до Білорусі. Мамі сказав правду уже тоді, коли був у посольстві. Вона плакала, бо боїться, що мене в Україні загребуть. Зараз з нею спілкуюсь, вона просить їхати в Європу. Але я не хочу. Я стільки сюди рвався, щоб тепер одразу їхати? Я хочу тут пожити.

Коли тато дізнався, що я їду в Україну, він ледь не здурів. З ним зараз контакту не маю.

У мережі я познайомився із друзями з Дніпра, Києва та Житомирщини. Ми багато спілкувались онлайн. А нещодавно всі четверо зустрілися. Ці відчуття важко описати — ніби сон. Я навіть не думав, що ми колись побачимося в реальному житті.

Зараз думаю, куди б я міг вступити вчитись і яку роботу шукати, коли вже зроблю всі документи. Можливо, піду навчатися на механіка або попрацюю кухарем. Чи взагалі щось нове для себе спробую. У мене з другом із Дніпра є мрія — заснувати магазин вінілових дисків, робити мерч.

***

Не всі в Криму — сепаратисти. Є ті, хто чекає Україну. Є рух опору «Жовта стрічка». Я не долучався, бо побоювався. Але палив російські прапори й георгіївські стрічки, які цупив на вулиці.

Бути українцем — це бути людиною, яка сама творить свою долю.