«Ми спали з небіжчицею в одному ліжку». Як можна не помітити тіло, що 18 років пролежало у квартирі

«Мама спала із сокирою під подушкою»

Наша сім’я завжди була бідна. Мама [Оля] перестала працювати, коли мені було п’ять. Ми росли без татів. Ми із сестрою народжені поза шлюбом від різних батьків. Я ніколи не бачила свого тата. Ім’я і прізвище знаю, але на цьому все. Він не з України.

Ми жили на допомогу матері-одиначки, ще була якась субсидія. Попри те, що мама не працювала й була вдома, моїм розвитком займалася сестра. Завдяки їй я спершу добре вчилась.

Коли мені було 8 років, у моєї мами помер батько. Вона його дуже любила. Після цього вона почала змінюватися.

До цього мама хоч трохи спілкувалася з людьми, мала якісь знайомства. Але загалом до світу ставилася з недовірою. У мами в сімʼї були ще три сестри. Там були «улюблениці», а когось вважали не дуже, постійно щось ділили. Але це не надто дивно, думаю, у багатьох сім’ях таке буває.

Я більше запам’ятала маму вже в цьому її зміненому стані. Вона заклеювала вікна папером, спала із сокирами під подушкою. Тоді вона казала, що бачить щось, чує голоси. Я цього не бачила й не чула. І було дуже дивно, що я відчуваю одне, а мама — зовсім інше.

Вона садила нас із сестрою і постійно розповідала якісь історії. Я тоді думала, що це правда. Почалося з того, що вона казала, ніби її сім’я — не її, що її підкинули, що в неї є багаті родичі.

Я була дитиною, у мене не було життєвого досвіду, щоб це оцінити. Ніхто з її родини не сприймав це серйозно, хоча вона їм прямо казала: «Ви — не моя сім’я». І жодної реакції. Тоді вона ще спілкувалася зі своєю мамою та сестрами. Ті лише інколи казали: «Олю, що ти чудиш?».

«У школі мене били майже на кожній перерві»

Мама була проти будь-якого спілкування з людьми. До 19 років вона водила мене за руку. Постійно повторювала, що мене можуть викрасти. Ніде мене не залишала саму. Могла ховати ключі, щоб я не могла сама відчинити двері.

У школі мене били майже на кожній перерві. Тому коли питають, чому я нікому не могла розповісти, — мені нікому було сказати. Мене булили однокласники, вчителі мене принижували, казали, що я бідна, постійно допитували, чому в мене така мама. У мене не було відчуття, що хтось із дорослих може допомогти.

Був випадок: цілий клас переслідував нас із мамою аж до дому після того, як вона мене забрала зі школи. Вони йшли шеренгою, кричали матами, кидали бруд. І коли моя мама не може себе захистити, а я маю захищати її від дітей — це дуже важко. Вчителі це бачили, ніхто нічого не робив.

«Ми спали з мертвою людиною 4-5 днів в одному ліжку»

Дарина навчалась в училищі, отримувала стипендію і приносила гроші додому. Було дивно, що мама не працює, а сестра спеціально навчається, щоб ми виживали. Я у школі отримувала їжу для «безоплатників» і носила її додому. Сама у школі не їла.

З 2004 року ми голодували. Бувало, що на день був лише шматочок хліба. Моя мама важила до 40 кілограмів. 

Приблизно тоді ж, коли мама змінилася, у сестри почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. У неї був сильний псоріаз і якісь напади — можливо, епілепсія. Спочатку мама викликала «швидку». Але потім зовсім перестала водити сестру до лікарів.  

Під час нападів сестрі здавалося, що вона помирає. Вона могла кричати. Мене це дуже лякало. Її теж, бо не розуміла, що з нею відбувається. Вона продовжувала ходити в училище, але й там у неї траплялися напади. Через це її почали булити, друзів вона там не мала. Потім вона взагалі перестала виходити з дому. Після смерті її не шукав ніхто.

Це сталося 19 грудня 2006 року. Моя сестра кричала весь день, а ввечері вона перестала… Мама сказала, що Дарина жива, що її треба покласти в ліжко й відігріти. Ми спали з мертвою людиною 4-5 днів в одному ліжку.

Потім я побачила зміни на тілі й сказала про це мамі. Вона перенесла Дарину на інше ліжко. Протягом місяця я бачила, як тіло розкладається. Мама казала, що з Дариною все нормально.

Мама заборонила мені говорити про це комусь. Лякала тим, що мене посадять у колонію і будуть насилувати. Якщо хтось із людей її питав, де Дарина, мама казала, що сестра вийшла заміж і виїхала за кордон.

У мене не було думки звернутися до когось. Відчувала, що я сама в маленькій кімнаті й більше нікого немає у світі. Світ показав, що я нікому не потрібна.

Якось сусідка Наталя прийшла з поліціянтом і працівниками ЖКГ, які перекривають воду. Вони вибили нам двері й побачили сміття. Але до кімнати, де лежала моя сестра, не заходили. Подивилися на мене й сказали: «О, ще одна хвора росте… ще одна ку-ку». Перекрили воду й пішли.

Цей випадок багато що показує. Бо зайшов представник влади, побачив це все, посміявся й пішов. Я була неповнолітня. Вони мали б повідомити соцслужби, але ніхто нічого не зробив. Мама взагалі не платила за комунальні. Нам відключили світло, газ, воду.

Також мама перестала сміття виносити з квартири. Коли зламався туалет, ми випорожнювались у пакет, який вона залишала у квартирі. Я не милася. Я бруд зчищала із себе. Мама мене не пускала на медогляд у школі, поки я туди ходила.

Після смерті сестри я майже весь сьомий і восьмий клас не ходила до школи, а потім у дев’ятому не склала іспитів. Мама якось комунікувала з учителями, та вона була дуже агресивною у спілкуванні, постійно всіх у чомусь звинувачувала.

За всі ці роки пам’ятаю лише один випадок: класна керівниця прийшла й просунула крізь двері записку. Щось на кшталт «якщо не прийдете, не отримаєте зарахування за рік». І все. Більше ніхто ніколи не приходив.

Минали роки, я пробувала розмовляти, що сестра не повернеться, у мами ставалися істерики, вона ставала агресивною. Вона й донині каже, що Дарина жива.

Після того як зараз історія стала публічною, ніхто з родичів мами зі мною не зв’язався. Ніхто зі знайомих, учителів. Усі мовчать.

«Мама водила мене на кладовище й змушувала збирати їжу»

Мама могла по 20 днів не виходити з дому, якщо їй здавалося, що не можна, навіть якщо ми були голодні. Я почала думати, як виживати. Рахувала, скільки каші зварити, скільки хліба можна з’їсти на день. Ми ходили на базар, просили [викинуті] листки капусти.

Мама водила мене на кладовище й змушувала збирати їжу. Мене звідти проганяли. 

Цілий рік після того, як мені не зарахували дев’ятий клас, я сиділа вдома. Я зрозуміла, що мені потрібно хоча б якось соціально існувати, щоб була хоч якась ниточка до зовнішнього світу.

Я читала все, що було: книжки, газети. І в якійсь газеті побачила, що є вечірня школа. Я сказала мамі: «Ти повинна мене туди відвести». З величезними істериками, але вона мене все ж відвела. Мене прийняли до вечірньої школи. Через рік я почала повторно ходити в дев’ятий клас, щоб підтягнути програму.

Після закінчення школи, коли я працювала в теплиці в Костянтинівці, мені, чесно кажучи, на думку не спадало, що комусь можна розповісти про все це. Смерть сестри стала для мене точкою, після якої все завмерло. Я пропрацювала там півтора року.

«Я потрапила, по суті, у трудове рабство»

У теплиці я познайомилася з дівчиною. Не те щоб ми дружили, але спілкувалися. Вона сказала, що в Києві є робота офіціанткою, добре платять. Але коли я приїхала, то потрапила, по суті, у трудове рабство.

Це був кінець 2013 року, мені було 19. Запропонували роботу в ресторані, який, здається, називався «Княжий двір». Він був на околиці. Спочатку я працювала просто за їжу, а потім і в їжі почали обмежувати. До мене навіть домагалися. Я не виходила за межі ресторану майже пів року, там же і жила.

Я там познайомилася зі своєю теперішньою подругою. Вона мені допомогла. Сказала: «Заріно, треба йти, нас просто використовують». Ми з нею зняли кімнату. Потім я пішла працювати на касу в магазині.

Після переїзду я продовжувала спілкуватися з мамою. Я її утримувала, бо в неї немає пенсії.

«Моя мама не була наркозалежною чи класичною алкоголічкою»

Вперше я пішла на психотерапію у 26 років. Моя перша терапевтка була моєю знайомою. Я спробувала їй розповісти цю історію. Та вона недослухала, сказала, що не витримує. Я їй так і не сказала про смерть сестри.

Потім я знайшла юриста. Це був, мабуть, 2021 рік. Розповіла йому. Це вперше хтось почув цю історію повністю. Він сказав: «Заріно, не треба цього чіпати. Минуло багато часу. Як ти це доведеш?».

Мені потрібна була хоч якась опора, людина, яка б підтримала, бо мені було дуже страшно. Я залишилася сама з усім цим. Навіть коли з’являлися друзі, я думала: як я можу таке комусь розповісти? У мене дуже важко будувалися стосунки. Боялася втратити тих небагатьох людей, яких мала.

Згодом я знову почала терапію. Через довгий час я вирішила розповісти психотерапевтці цю історію. Вона була першою, хто сказав: «Заріно, із цим треба щось робити». Вона дивилася на це з погляду мого зцілення, бо жодна терапія не допомогла б, якби я далі носила це всередині.

Багато людей не вірять, бо це лякає. Але це сталося. Моя мама не була наркозалежною, не була класичною алкоголічкою. І я виросла нормальною, хоча були мільйони шансів стати зовсім іншою. Якщо це трапилось зі мною, значить, це може повторитись і з іншими.

Це більше про систему. Якби соцслужби прийшли раніше — нас би забрали, можливо, у дитбудинок. Там теж не найкращі умови, але моя сестра була б жива. І скільки таких історій за зачиненими дверима… Ми жили на п’ятому поверсі, сусіди з усіх боків — і нікому нічого не було потрібно.

У серпні 2025-го, коли фронт наблизився до Костянтинівки, Заріна вивезла маму до Києва. Орендує їй квартиру й забезпечує продуктами.

«Я сама кремувала сестру»

Я одного разу завела маму до психіатра. Коли лікар сказав, що вона хвора, то мама вийшла з кабінету й влаштувала істерику. Я не змогла її загнати назад.

Зараз моїй мамі призначена судово-медична експертиза. Моя єдина надія — що їй встановлять діагноз і буде якесь подальше рішення. Можливо, її покладуть у клініку. Бо я не справляюся. Не можу і не хочу, тому що тепер ця ситуація сприймається значно важче.

Я сама кремувала сестру. І мама, мабуть, навіть не знає, що я це зробила. Експертиза встановила ненасильницьку смерть. Але після 18 років важко точно визначити причину.

Що я відчуваю до мами зараз? Якщо думати, що вона хвора людина і їй потрібна допомога, то мені її шкода. Таке може статися з будь-ким. Ми опинились у просторі, де були невидимими. Але з іншого боку, у мене дуже багато негативних емоцій.

Зараз я поставила собі за мету побудувати нормальне, щасливе життя. Це мій обов’язок перед собою — зробити своє життя хорошим, бо мені дано шанс вижити. Якось так сталося. Я залишилася нормальною людиною. І я хочу використати це для чогось хорошого, а не для того, щоб далі боротись із цим жахом.

Цьогоріч влітку Заріна разом з адвокатами звернулася до поліції. Власне після її звернення правоохоронці прийшли до квартири, виявили там муміфіковане тіло сестри й відкрили кримінальне провадження.

У листопаді 58-річній Ользі оголосили підозру у злісному невиконанні батьківських обов’язків і нарузі над тілом померлої. Також жінку направили на експертизу для встановлення її психічного стану. Висновків іще немає.

Ми запитали Костянтинівську окружну прокуратуру, чи перевіряють правоохоронці бездіяльність соцслужб. У прокуратурі інформації не надали — відповіли, що це може зашкодити досудовому розслідуванню.

Водночас правоохоронці зазначили, що згідно з висновком судово-медичної експертизи, встановити причину смерті Дарини неможливо, бо тіло було муміфіковане. Тілесних ушкоджень експерти не виявили.

Також правоохоронці отримали відомості про навчання Дарини та Заріни. Зокрема, інформацію про вчителів, стан здоровʼя сестер, факти прогулів, незʼявлення на навчання й повторного здобуття освіти. Проте змісту цих документів розголосити не можуть через таємницю слідства.

У прокуратурі наголосили, що Костянтинівка нині близько до лінії фронту, а це ускладнює збір доказів у кримінальному провадженні.