Чому місця тимчасового проживання не розв’язують житлової кризи переселенців

На перший погляд, ініціатива видається беззаперечно гуманною: людей, які втратили дім, не можна залишати без даху над головою. Але саме тут починається головна законодавча й політична проблема: захист від виселення ще не є житловою політикою.

Ключова вада обох законопроєктів у тому, що вони намагаються розв’язати проблему нестачі сталого житла через інструмент, який за своєю природою не є сталим. Місця тимчасового проживання створювалися як екстрена форма розміщення — не як аналог соціального житла, не як орендний фонд, не як довгострокова відповідь на масове внутрішнє переміщення. Це випливає і з урядової Стратегії державної політики щодо внутрішнього переміщення, яка передбачає поетапне розселення ВПО з місць компактного проживання та розвиток інших житлових рішень; і з чинної постанови Кабміну № 930 від 1 вересня 2023 року, яка саме й регулює функціонування МТП як окремого, тимчасового механізму.

Тому критика правозахисників має переконливий вигляд не через абстрактну незгоду, а через правову логіку. ZMINA та «КримSOS» прямо вказують: коли держава виводить заборону виселення на рівень закону, вона фактично «консервує» тривале проживання людей у тимчасових формах розміщення. Інакше кажучи, закон починає не скорочувати кризу, а фіксувати її як нову норму. Правозахисники застерігають, що такий підхід суперечить послідовній державній політиці у сфері внутрішнього переміщення й може загальмувати розроблення довгострокових житлових рішень — від трансформації частини МТП у придатне тимчасове або підтримане житло до розвитку соціального житла й інших моделей розселення.

Саме тут проходить межа між політикою захисту й політикою відкладення. Бо в законодавчій ініціативі важливо не лише те, від чого вона захищає, а й те, до чого вона веде. Якщо наслідком нових норм стане лише те, що люди довше лишатимуться в МТП, не отримавши маршруту до іншого формату житла, то це не захист права на житло, а захист права на продовження нестабільності, оскільки фактично людині кажуть: ми гарантуємо, що вас не виселять із тимчасового місця, але не гарантуємо, коли і як ви перестанете жити тимчасово.

Ще один важливий момент, який губиться в публічній дискусії: чинне регулювання вже існує. Питання заселення й виселення з МТП сьогодні врегульоване постановою № 930. Вона встановлює підстави для виселення, серед яких — систематичне порушення правил проживання, тривала відсутність без повідомлення адміністрації, а також наявність у людини придатного для проживання житла поза зоною бойових дій. Тобто зараз держава має інструмент управління МТП, який, принаймні теоретично, дозволяє відрізняти ситуацію людини без альтернативи від ситуації, коли тимчасове місце використовується поза його первинним призначенням. Саме тому й варто наголосити: проблема не в повній відсутності правового захисту, а в тому, що законодавець намагається розв’язати системну житлову проблему точковою забороною.

Окрема претензія до цієї логіки — її соціальний ефект. У своїх оцінках правозахисні організації попереджають, що тривале закріплення людей у МТП може призводити до утворення ізольованих середовищ, де ВПО живуть роками поза повноцінною інтеграцією в громади, що приймають. Це не другорядний аргумент, бо житлова політика — це не лише стіни й ліжкомісця. Це ще й питання, чи людина входить у громаду як повноправний мешканець, чи лишається в статусі когось, хто «тимчасово перебуває» поруч. Коли ж тимчасова інфраструктура розтягується на роки, вона починає працювати не як міст до самостійного життя, а як механізм його відтермінування.

Саме тому слабкість законопроєктів № 14219 і № 14219-1 не в тому, що вони «надто захищають» переселенців. Проблема в іншому: вони захищають переселенців усередині кризової моделі, а не пропонують виходу з неї. У законодавчому сенсі це дуже різні речі. Бо одне — сказати, що людину не можна виселяти під час війни, і зовсім інше — побудувати систему, у якій після екстреного прихистку людина отримує шанс перейти в соціальне житло, підтримане проживання, доступну оренду або інший стабільний формат.

Показово, що паралельно уряд уже рухається й у бік інструментів, які бодай частково стосуються формування житлового фонду: 6 березня 2026 року Кабмін ухвалив постанову № 301 про субвенцію місцевим бюджетам на формування фондів житла для тимчасового або підтриманого проживання евакуйованих і ВПО й заходи щодо забезпечення їх житлом у сільській місцевості. Сам собою цей крок не розв’язує проблеми, але він демонструє, що питання має розв’язуватися через створення фонду житла й механізмів розселення, а не лише через юридичне блокування виселення в наявній системі МТП.

Отже, справжня претензія до цих ініціатив не гуманітарна, а стратегічна, оскільки вони апелюють до правильної емоції — людина не повинна лишитися без даху над головою, — але пропонують слабку правову відповідь. Бо закон, який фіксує неможливість виселення з тимчасового житла, не дає відповіді на головне запитання: де і як ця людина житиме далі. А без цієї відповіді право на житло зводиться до права якомога довше залишатися в системі, яка ніколи не задумувалася як постійна.

У певному сенсі ці законопроєкти оголюють більшу проблему української політики щодо ВПО. Після років великої війни держава все ще часто мислить категоріями продовження тимчасових рішень, а не переходу до моделі постійності. Але що довше триває війна, то менш чесною стає сама лексика тимчасовості. Бо «тимчасово» на п’ятий рік — уже не звучить як етап, воно звучить як спосіб зняти із себе обов’язок дати людині перспективу.

Тому головне питання сьогодні не в тому, чи потрібен захист ВПО від необґрунтованого виселення. Безумовно, потрібен. Головне питання — чи не перетворює закон цей захист на ширму, за якою знову відкладається справжнє рішення. І якщо відповідь — так, то проблема не в переселенцях, не в МТП і навіть не в окремих нормах. Проблема в тому, що держава вкотре ризикує узаконити не право на дім, а право на затяжне очікування.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.