Психічні розлади не лікуються за три тижні. Директорка «Лісової поляни» про невидиму травму та як із нею працювати

«Невидима травма»

До 2014-го Ксенія Возніцина 10 років працювала неврологинею в поліклініці столичного інституту медицини та праці Національна академія медичних наук України.Академії наук. А згодом очолила цю поліклініку. Там лікували тих, хто працював на шкідливих підприємствах. Наприклад, пацієнт міг мати токсичні розлади нервової системи через отруєння свинцем чи ртуттю. В інституті мусили не лише розпізнати хворобу, а й установити її зв’язок із професією.

Почалася війна.

«Тодішній директор інституту й академік, відомий вчений і світла голова Юрій Кундієв (зараз заклад має його ім’я) зібрав лікарів: “Нумо щось робити для військових. Допомагати їм”», — згадує Ксенія.

У той час перші військові з пораненнями потрапляли до інститутів кардіології, пульмонології, ортопедії, хірургії. Їх існує ціла мережа від АМН. І Кундієв запропонував те, що міг їхній заклад: психологічну допомогу.

«Спершу, крім бажання допомагати, ми не мали нічого. Але стартонули разом з Інститутом психології, він існував давно. Зрештою, травма ж давно існує у світі, не з’явилася 2014-го, просто травматичні досвіди були іншими», — згадує вона.

Лікарі обох інститутів сформували медико-психологічну команду. Із центрального військового шпиталю забирали бійців із психологічними розладами й ушпиталили до інституту, де працювала Возніцина. Їх клали у крихітне відділення на 20-30 ліжок, хоч допомоги потребували 300-400 пацієнтів лише із центрального військового шпиталю. З ними працювали і неврологи, і психологи, і психіатри.

Тим часом інші лікарні з психіатричними стаціонарами також почали приймати військових. 

Перші роки війни були насичені навчаннями, тренінгами, семінарами для лікарів. Приїздили фахівці з військової травми з різних країн: США, Ізраїлю, Хорватії. Багатьом українським психологам окремо довелося здобувати другу освіту, де вони вчилися працювати з травмами різними методами.

«Як неврологиня, я вибрала напрям, у якому за роки стала експерткою. Читаю лекції, пишу курси, даю методичні рекомендації. Це — Складний розлад із такими симптомами: головний біль, запаморочення, депресія, втома тощо, що виникає через тижні чи місяці після забою головного мозку (струсу мозку), чи як на нього кажуть між людьми «контузії».посткомоційний синдром, або іншими словами: “невидима травма”, яка дуже поширена на війні й вимагає медичної реабілітації пацієнта», — пояснює лікарка.

Ксенія вчилася сама: на іноземній літературі, на американських медичних протоколах, бо саме США мають потужний досвід вивчення цієї проблеми. До приходу до влади президента США Дональда Трампа доступ до проколів був — тепер сайти закриті. Але що треба — лікарка встигла взяти.

«Готова за військових горло перегризти»

Займаючись темою психічного здоров’я, лікарка розуміла, що тема ця складна й вона не обмежиться війною, супроводжуватиме людей іще довго після її завершення. 

«І що мої 20 ліжок — ні про що, що допомога розрізнена, що хтось лікується в психіатричних стаціонарах, що не є правильним місцем для людей із травматичним досвідом, бо там на 95% лікують ці травми медикаментами. І люди страждають. Крім того, ветерани не надто комусь потрібні, особливо з “невидимими” травмами. І стало зрозуміло, що треба щось міняти. І от тоді, у 2018-му, у мене виникла ідея створити Національний центр психотравми, який би став осередком лікування для пацієнтів за всіма новітніми методами, а також хабом для фахівців з усієї України, де б вони могли навчатись, стажуватись, обмінюватися досвідом і поширювати його», — зазначає Возніцина.

Їй спало на думку, що цей центр можна створити на базі Академії наук, в інституті, де вона працювала.

«Все-таки недуги бійців теж пов’язані з їхньою роботою, яку вони виконують на фронті. Тобто це професійне захворювання», — каже неврологиня.

Розв’язувати питання вона пішла на найвищий рівень. У той час Академію очолював Віталій Цимбалюк, якому було за 70 років. Після цього почався надскладний етап у житті Ксенії, який вона, зізнається, пам’ятатиме все життя.

«Я йому розповіла про свій задум. І що він зробив? Прийшов із перевіркою до нашого закладу. Наступні два місяці колеги мені влаштовували “веселе життя”: вони думали, що я донесла на них, хочу прикрити клініку й заселити її ветеранами. А з ними не хотіли морочитися, бо складні, проблемні, “роблять усім нерви”. А я і тоді, і зараз готова за військових горло перегризти кожному».

«Ви — мій якір»

Допомогла Уляна Супрун, тодішня в.о міністра охорони здоров’я. Її не довелося довго переконувати: людина, яка народилася й довго жила в США, знала, що таке психічне здоров’я ветеранів. 

Вона радісно сприйняла нову ідею: «Є старий санаторій для “афганців” у Пущі-Водиці, куди вони умовно приїздять пити горілку. Заклад МОЗівський, фінансування чимале, але інституційно він неспроможний. Тобто державні гроші йдуть в нікуди. Там немає головного лікаря, будемо оголошувати конкурс на створення центру. Готуйся». Возніцина додає:

«Це був справжній великий конкурс, я три місяці готувала концепцію. Вона вийшла на 30 аркушів. Це все втілилося, і за фактом це і є нинішня Центр психічного здоров'я та реабілітації ветеранів «Лісова поляна» МОЗ України.“Лісова поляна”». 

Ксенія стала директоркою установи, а через кілька років — однією з ключових фігур системи психічної реабілітації військових в Україні. На час вторгнення неврологиня та її заклад були абсолютно готові до прийому нових пацієнтів. 

Напрям роботи змінився: якщо до 2022 року працювали з ветеранами й соціалізували їх до цивільного життя, то після — пацієнтами стали чинні військові. Їх приймають на три тижні, «підлатують», після чого ті знову їдуть на фронт.

Якось у перший рік великої війни директорці прийшло повідомлення посеред ночі від бійця, який у неї лікувався: «Я лежу тут в окопі, все навколо літає, страшно, погано, але я заплющую очі й бачу: “Поляна” стоїть, до неї веде алея, ллється світло крізь великі вікна, ви всі там ходите. І мені спокійно, і радісно від того, що якщо зі мною щось трапиться, ви зможете допомогти. Ви — мій якір».

Для військових на фронті має велике значення, що є місце на великій землі, де їм допоможуть.

«Ми намагаємося зберегти їхню психіку, дати навички саморегуляції, наповнити ресурсом, щоб вони могли повернутися й виконувати цю страшну роботу. Звісно, є важкі пацієнти, вони вже не зможуть воювати, їм рекомендуємо пройти ВЛК. Але більшість — підтримаємо психологічно», — коментує директорка.

Лише поспатки не вийде

Лише за останні чотири роки через «Лісову поляну» пройшли 18 тисяч військових, ветеранів і родичів загиблих чи безвісти зниклих. Однак із них 95% — все ж таки захисники. Хтось потрапляв сюди повторно. (У центрі одночасно може перебувати на стаціонарі 220 пацієнтів.) Військові вже не так бояться психологічної допомоги, упередження щодо неї зникають, бо це помічне: 

«У нас атмосфера доброзичливості, привітності, розуміння глибини, що з людиною відбувається. І ми використовуємо багато методів впливу на психіку. Перші чотири-п’ять днів пацієнт звикає, освоюється й далі починається найцікавіше. Багато хто думає, що приїхав полежати, поспатки — і все. Ми даємо навичку, що з психікою потрібно працювати дуже активно, так, як би в нього було фізичне поранення». 

Психотерапевт призначає пацієнтові обов’язково або групову, або індивідуальну роботу. А потім додаються факультативи, згідно з побажаннями військового, особливостями його освіти, інтелектуальними здібностями, фізичною підготовленістю. Це може бути стрільба з лука, робота в саду, медитація тощо. І боєць зайнятий цілий день. У «Поляні» наголошують, що навички, здобуті тут, треба впроваджувати в життя.

«Психічні розлади не лікуються за три тижні, — впевнена неврологиня. — За сном, харчуванням треба стежити постійно, зі спортом дружити, мати підтримувальну психотерапевтичну допомогу. Ми хочемо донести, що психічне здоров’я — це не вигадка. Це частина здоров’я, з яким треба працювати. І працювати багато».

 Вчимо прокурорів працювати із жертвами зґвалтувань

Ксенія Возніцина також навчає інших. З колегами видала посібник для лікарів, де описано, як працюють із психічним здоров’ям у «Поляні». Також є багато дистанційних курсів від «Поляни», розміщених на різних платформах. Є живі, очні тренінги, через які пройшли тисячі фахівців. Директорка не втомлюється розповідати про свій досвід лікування посткомоційного синдрому.

Нещодавно до неї із запитом звернулися з Генпрокуратури, і 1500 прокурорів пройшли тренінги з травмочутливої комунікації. Вони зараз мають найбільший попит.

«Прокурорам це треба, бо допитують людей після зґвалтувань і мають уміти це робити максимально обережно. Днями ми провели тренінг для слідчих Національної поліції, які працюють із родинами безвісти зниклих. Їхня робота — теж у глибокому травматичному полі. Вони мають знати, як реагувати в кризових ситуаціях на панічну атаку, на агресію, на плач, на істерику», — каже Возніцина.

Нещодавно відкрилася філія «Лісової Поляни» в Одесі. Ксенія впевнена, що на всю Україну вистачило б трьох-чотирьох таких філії.

«Зараз у країні достатньо працюють із психічним здоров’ям військових. Майже в кожній лікарні кожної громади. Наші ж центри — для дуже спеціалізованого поглибленого лікування, і воно для складних випадків, саме якими ми в “Поляні” й займаємося».

Лідерство у сфері болю

У «Лісовій поляні» працюють 230 співробітників. Як керувати людей і надихати їх, якщо навколо травми й біль? Ксенія Возніцина в усіх коментарях, інтерв’ю, постах у соцмережах має вмотивований, активний та оптимістичний вигляд.

Хоч у неї є свої особисті проблеми. У 2023-му після непростого розлучення після шлюбу, що тривав понад 20 років, до неї підійшла головна сестра: «Ксеніє Борисівно, у вас все добре? Ми бачимо, що ви напружена. У нас проблеми? “Поляну” закриватимуть?». Тоді вона зрозуміла, що керівник не має нести свій біль у люди. Його задача — надихати. Це не означає, що треба вдавати. Насамперед — нормалізувати свій стан. Це як із кисневою маскою в літаку: спершу надіваєш собі, потім іншим.

Їй допомогла своя ж команда професіоналів: як керувати емоціями, де брати ресурс.

«Не знаю, як би я справилася, якби не працювала в Центрі психічного здоров’я, — сміється вона. — Мій ресурс — це люди. Багато людей щодня після роботи й на вихідних. Зустрічі з друзями, походи в кіно, театр, ресторанчики, музеї — це моя потреба, як воду пити. Плюс я стала додавати багато фізичної активності, стрибаю щоранку по 20 хвилин. Це всього-на-всього тривалість п’яти пісень у навушниках.

Але головний мій ресурс — щодня бачити результати нашої діяльності. Коли у військових уже через тиждень змінюються обличчя. Світлішають, лагіднішають. Вони дивляться в очі, вони всміхаються й починають розмовляти. Вони дякують, а мені завжди соромно, бо ми маємо їм дякувати. І все ж — коли ми бачимо, що їхня якість життя змінюється на краще — це надихає просто колосально».

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.