Як умру, то… Як військові просять їх поховати
Військові пишуть заповіти. А ще дають розпорядження щодо свого поховання. Хтось просить читати вірші, не пускати священників, розвіяти прах у Босфорі чи навіть відтискатися біля своєї могили.
Бойова медикиня Ірина Цибух, яка загинула 29 травня, хотіла, щоб їй не несли квітів, а гроші задонатили на її батальйон — «Госпітальєри» — та допомогу сім’ям загиблих. А ще бажала, щоб на прощання з нею військові прийшли в камуфляжі, а цивільні — у вишиванках. І заспівали десять пісень, список яких вона надала.
Так усе і відбулося.
А чи існують в Україні історичні правила й традиції поховання військових? Що в нас лишилося від козаччини? Від УНР? УПА? Радянського Союзу? Аби розібратися в цьому, hromadske поговорило з істориком та офіцером Третьої окремої штурмової бригади Олександром Алфьоровим.
У могили високих воєначальників клали коней
У дохристиянську добу тіла померлих спалювали. Замість труни використовували дерево або човен. Язичницькі традиції ще довго впливали на українські ритуали. Їх відгомін чути й сьогодні. Наприклад: омивання покійника водою, запалювання свічок. Це відповідно культ води та культ вогню.
У землю почали ховати ще трипільці, які мали культ землі. Воїнів з давніх-давен ховали з почестями й шанобливим ставленням, а місця їхніх поховань були окремо від решти — це підтверджують археологічні знахідки могил.
Часто біля тіла клали зброю, амуніцію, навіть коней. Скажімо, в Чернігові є більш як тисячолітній курган Чорна могила. Зараз його висота — 11 метрів. І це ж земля осіла за віки! Поховані там чоловік і жінка у військових обладунках. Їхні тіла спалили. Збереглися фрагменти кольчуги, шолома. Біля них — мечі, шабля, стріли й списи. В ногах — осідлані коні, посудина з кістками барана. Це теж язичницький культ жертвоприношення. Також довкола багато прикрас, монет, золотих та срібних злитків. Курган засипали до певної висоти, а потім провели там тризну-змагання на честь померлого, після якої курган досипався.
Досі достеменно невідомо, хто похований у Чорній могилі. Видатний воїн з дружиною? Чоловік і жінка-воїн? Дослідники сходяться в одному — хоча б одна з цих осіб мала високий статус. Князівський.
Статус князя сакральний, адже він народжений у династії й освячений Богом, який дав йому правління. Тому він ще від початку — воєначальник, полководець. Через це поховання невідомого воїна-князя таке розкішне.
Ярослав Мудрий викопав кістки своїх дядьків
Окремі цвинтарі для військових з’являються в добу Київської Русі. Це могильники-кургани. Вони зосереджені групами, висота — до кількох метрів. Їх розташовували біля укріплень, городищ. Відокремлювали валами чи рівчаками, щоб ґрунтові води не розмивали поховань. Та сама Чорна могила була оточена ровом 7 метрів завширшки.
Комплексних поховань простих військових на рубежі X–XI століть в Києві було багато. Але з часом вони розвалювалися. Ярослав Мудрий наказав зруйнувати кілька від Десятинної церкви до Софійської площі під час розширення Києва.Олександр Алфьоров, офіцер 3 ОШБр, історик
Водночас саме за Ярослава відбувається сакралізація воїнського культу. Своїм синам та онукам він дає імена святих, які прославилися духовними та військовими подвигами. Він і сам відомий численними перемогами над ворогами.
До речі, Ярослав живе і править незадовго після хрещення Русі — тоді люди вірили, що близько 1000 року від народження Христа він повернеться на землю. Тому князь звелів вирити з могили кістки своїх дядьків Ярополка та Олега, яких убили в міжусобицях. Наказав їх помити та віддати землі в Десятинній церкві, бо ж хвилюється за їхні душі, власники яких померли язичниками — у дохристиянський час. До речі, вираз «перемивати кістки» походить від цього обряду: проточною водою мили кістки небіжчиків, яких перепоховували, щоб вони не приходили до живих у вигляді упиря чи вовкулаки.
На жаль, під час Другої світової війни радянські сапери підірвали Успенський собор — головний храм Києво-Печерської лаври. Під час відступу Червона армія вирішила знищити тисячолітню святиню, щоб туди не зайшли німці.
Серед багатьох реліквій там були й давні військові поховання. Скажімо, вічний спочинок знайшов український князь Костянтин Острозький — видатний полководець XVI століття, на гробниці якого написано: «Москву з татарами поклавши, Тобто як великий полководець він мав 63 перемоги в загалом 65 битвах. Найславетніша — під Оршею 1514 року, де він здолав московське військо.виписав 63 над ними перемоги…»
Пізніше розкидані кістки зібрали, а тепер вони покояться в окремій крипті. Проте деякі могили збереглися майже такими, якими їх лишали нам предки. То яке ж найдавніше військове поховання ми можемо побачити сьогодні в Лаврі?
У ближніх печерах є мощі Миколи Святоші XII століття — від народження відомого як князь Святослав, правнук Ярослава Мудрого. Він стояв на чолі Луцького князівства, воював проти інших князів і половців. А потім це його втомило, він залишив мирське життя — став ченцем. Пізніше його канонізували. Є версія, що назва київської місцевості Святошин походить від його імені, бо він володів цими землями.
Збереглася й могила князя Федора Острозького, який жив у XIV–XV століттях. Він був військовим і державним діячем, а пізніше також монахом і святим. Зробив багато для оборони й розбудови українського суспільства. Похований у дальніх печерах Лаври.
Козаки віддавали частину статків на церкву
Перші військові заповіти, про які нам відомо, з’являються за часів козацтва — починаючи з кінця XV століття.
Ми читаємо про пряму вказівку того чи іншого старшини, як його поховати. Найчастіше вказується місце біля певної церкви, де був підготовлений склеп, або й сама церква, яку будував цей старшина за життя.Олександр Алфьоров, офіцер 3 ОШБр, історик
У підлозі церкви копали могилу для самого козака. Накривали її плитою з каменю, на якому карбували посади й перемоги покійного старшини. Ховали козака разом зі зброєю.
«Із великою шаною, з супроводом війська і незчисленного натовпу народу, перенесли тіло його в Суботів, і там поховали його в церкві святої Ілії по козацькому звичаю, палячи з гармат і рушниць…» — так історик Микола Аркас описує похорон Богдана Хмельницького.
Гетьмана поховали в церкві, яку він звів як родову усипальницю. Саме в ній 1653 року погребли і його сина Тимоша.
У заповітах козаки лишають кошти для певного монастиря, а інколи й для десяти монастирів, де мають молитися за упокій їхніх душ. Імена записували в спеціальну книжечку. Інколи такі «поминальники» знаходять на Також відомий як Свята Гора. Найбільший у світі осередок православного чернецтва, розташований на горі Афон (або Атос) на грецькому півострові Айон-Орос. У сучасній Греції має статус автономної монастирської держави.Афоні: монахи звідти приїжджали в Україну, а родичі померлих передавали їм прохання.
У монастирях мали молитися за упокій душі не місяць, рік чи десять, а поминати віки вічні! Тому в заповіті кошти на це виділялися чималі. Скажімо, за них можна було купити маєток. Світ віри та світ церкви займав половину життя тогочасного суспільства, тому такий вибір на користь сакрального — абсолютно звичайна річ.
Чи не в усіх заповітах, які до нас дійшли, йдеться про таку посмертну волю: від 10% до 100% майна козак лишав на поминання своєї душі. Решту — родині, товаришам.
Так, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний після своєї смерті взагалі нічого не зоставив дружині. Роздав усі статки церквам і монастирям. А щоб гроші не зникли, залишив розпорядників майна. Один із них — гетьман, інший — митрополит київський. Тобто це все дуже серйозно.
Заповіт могли змінювати по кілька разів. Наприклад, Степан Забіла — військовий діяч доби Гетьманщини — пережив своїх дружин і дітей, тому мусив переписувати свою спадщину знов і знов.
Заповіт мав таку юридичну силу, як і зараз. Покійний передбачав, що родичі можуть не захотіти щось виконувати, тому «обіцяв», що прокляне їх з того світу.
Тут треба зазначити, що статки мали всі козаки, а не лише високостатусні.
Козак — це аналог європейського лицаря. У Польщі їх називали шляхтичами, у Франції — шевальє, в Іспанії — ідальго. Це людина, яка обов'язково була землевласником.Олександр Алфьоров, офіцер 3 ОШБр, історик
Інколи в побратимів не було можливості відвезти воїна додому. Якщо він гинув на полі бою, то шукали курган. Хай йому й кілька тисяч років, але точно знали, що це місце поховання. І він знаходив свій спочинок там.
Були й геть незвичні випадки. Труну сина Богдана Хмельницького Тимоша, який загинув у Молдові, залили медом. Так доставили до батька. А от тіло князя Яреми Вишневецького забальзамували — його останки зараз покояться в Польщі.
Наполеон почав, «совєти» закінчили
Сучасна світова культура поховання і поводження з військовополоненими та пораненими формується під час Наполеонівських війн. На початку ХІХ століття Бонапарт вів величезні військові кампанії й угробив мільйони військових — насамперед європейських армій. За один бій гинули сотні тисяч.
Тоді тіла загиблих супротивників перестали просто лишати на поталу звірам. Для них виривали траншеї, куди закидали трупи, щоб не викликати епідемічної загрози. Своїх же воїнів ховали з почестями, якщо це було можливо. У будь-якому разі тіла «своїх» і «ворогів» не змішували.
Багато військових цвинтарів з'являється після Першої світової війни. В Україні в багатьох містах, особливо на Галичині, є поховання німецьких, австрійських, турецьких солдатів — і вони облагороджені. Тобто на той час уже була усталена культура поваги до противника.
Після Другої світової з'являється культ «радянського воїна». Створення меморіальних комплексів і монументів — насамперед ідеологія перемоги СРСР, а не шанування загиблих. Часто там поховані не ті люди, які заявлені в списках, або їх виявлялося в могилі більше. Буває й таке, що надгробний пам'ятник є, а під ним — нікого.
Меморіали радянським визволителям були й в усіх країнах пострадянського табору. Коли один з них у Кракові переоблаштовували, виявили в могилі скелети не лише людей, а й коней і собак.
Крім цього, радянська влада інтенсивно знищувала німецькі кладовища. На їхньому місці з'явилися відпочинкові зони, дороги чи будинки. Знищували могили січових стрільців, воїнів УПА, репресованих та інших героїв, які віддали своє життя в боротьбі за незалежність України.
Люди йдуть на похорон до того, кого не знають
Від початку російсько-української війни постає питання нових військових цвинтарів. Історик і офіцер Олександр Алфьоров зазначає, що за ці 10 років постала повноцінна загальнонаціональна традиція: «Від 2014-го поховання військових супроводжується синьо-жовтими, а подекуди й червоно-чорними прапорами. Іноді до них додається стяг бригади».
Труну накривають прапором, це традиція від козацтва. Тільки тоді була китайка — червона тканина. Загалом традиція накривання дуже давня, покров — це ж матерія, в яку замотували небіжчика. Так само давня традиція ставати на одне коліно, шануючи військового.Олександр Алфьоров, офіцер 3 ОШБр, історик
Відспівування деяких героїв проводять у Михайлівському Золотоверхому соборі чи церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі в Києві. Вшановують пам’ять і прощаючись з воїнами на майдані Незалежності.
«Очевидно, ця традиція виникає навздогін скорботної дії, коли у 2014-му ховали Героїв Небесної Сотні», — зауважує Олександр.
З'явився новий обряд: коли загиблого воїна везуть «на щиті» через населені пункти, а місцеві виходять і віддають шану, стаючи навколішки вздовж доріг і кидаючи квіти.
«З’явилася ціла процедура привселюдного прощання з нашими воїнами», — відзначає історик. Полеглих військових часто провозять і через рідні місця — де вони вчилися чи жили, аби й там їх могли вшанувати люди. Через це церемонія часом розтягується на декілька днів.
Олександр Алфьоров звернув увагу, що часто люди з доброї волі йдуть на похорон до того, кого вони не знали. «Питаєш у них: “До кого ви йдете з квітами?”. Відповідають: “Нашого хлопчика привезли”. Тобто для людей уже всі загиблі — “наші”. Це відрізняється від 2014–2015 років, коли багато хто закидав: “Ми їх туди не посилали”», — розповідає офіцер Третьої штурмової.
Суспільство зараз перетворилося на оголений нерв, де немає чужого болю. Є розуміння, що загиблі віддали найцінніше, боронячи нас, б'ючись за Україну. Олександр Алфьоров, офіцер 3 ОШБр, історик
Усе більше військових задумуються над тим, як їх ховатимуть
Олександр Алфьоров каже: «Воля небіжчика важлива у всі часи. Зараз війна, і, на жаль, 19-річні пишуть заповіти. І це правильно з юридичного погляду. А що стосується розпоряджень щодо поховання, то зараз дійсно набагато більше людей, які стали про це задумуватися».
І підсумовує, що побажання військових щодо власного похорону стали чимось звичним, але від того не одноманітним — у кожного свої погляди на те, що має бути після їхньої смерті.
«Ми заповнювали анкети, у яких вказували, як бажаємо, щоб нас поховали. Бачив, що хлопці писали “за християнським обрядом”, “кремація”, “прошу не одягати чорного”, “увімкнути гучно улюблену музику”. І це виконували», — пригадує офіцер Третьої штурмової часи, коли на початку повномасштабного вторгнення він з побратимами долучився до підрозділу ТрО «Азов» (з якого згодом і утворилася 3 ОШБр).
Виконали й останню волю Ірини Цибух, яка попросила заспівати українських пісень. Вона сказала:
«Хочу, щоб усі співали на прощанні. Навчились хоча б десятьом змістовним пісням і заспівали їх одноголосно, щоб погасити журбу рідним співом».
І справді — людина може або плакати, або співати. Одночасно це неможливо. Іра це знала.