«росіянин не стає апріорі воєнним злочинцем, якщо воює на території України». Коли й за що російського солдата можна посадити на лаву підсудних

Сьогодні в Україні, крім правоохоронців, багато громадських організацій документують воєнні злочини. Як із маси воєнних подій, інцидентів і халеп вони виокремлюють саме воєнні злочини? Як їхня інформація впливає на громадську думку за кордоном — про це говоримо з Олександрою Романцовою, виконавчою директоркою Центру громадянських свобод, який входить до глобальної ініціативи Глобальна ініціатива «Трибунал для путіна» (T4P) — це об’єднання українських правозахисних організацій, створене у березні 2022 року для документування воєнних злочинів рф та притягнення винних до відповідальності. Мережа об'єднує понад 20 громадських організацій, серед яких: Харківська правозахисна група, Українська Гельсінська спілка з прав людини, Центр громадянських свобод.«Трибунал для путіна».

Не кожен злочин є воєнним

Пані Олександро, росіяни ведуть бойові дії в Україні, хазяйнують на окупованих територіях. Чи всі їхні дії стосовно українців автоматично є воєнними злочинами?

Ні, не все, що сталося під час війни на окупованій території, є воєнним злочином. У Римський статут — це міжнародний договір, який заснував Міжнародний кримінальний суд. Він визначає юрисдикцію суду та перелік найтяжчих злочинів: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочин агресії. Ухвалений 17 липня 1998 року в Римі, набув чинності 1 липня 2002 року.Римському статуті МКС — правова установа, у компетенцію якої входить переслідування осіб, відповідальних за геноцид, воєнні злочини і злочини проти людяності. Заснований на підставі Римського статуту, прийнятого в 1998 році. Існує з липня 2002 року.Міжнародного кримінального суду і Женевські конвенції — це фундаментальні міжнародні договори, які складають основу міжнародного гуманітарного права. Вони встановлюють правила ведення війни та зобов'язують воюючі сторони гуманно ставитися до військових і цивільних осіб. Ухвалені у 1949 роціЖеневських конвенціях воєнний злочин визначається як порушення Закони та звичаї війни — це система міжнародних норм і принципів, відома як міжнародне гуманітарне право, що обмежує методи ведення бойових дій та захищає цивільних осіб, поранених і військовополонених. Їхнє головне завдання — мінімізувати людські страждання під час збройних конфліктів. Визначені Женевською конвенцією 1949 року, Гаазькими конвенціями 1899 і 1907 років. Передбачають, зокрема:, такі принципи ведення війни: гуманність, заборона катувань, жорстокості та приниження гідності; атаки лише на військові об'єкти; заборону надмірних страждань, тобто використання зброї, що завдає невиправданих мук або робить смерть неминучою, є воєнним злочином.законів та звичаїв війни, котрі теж окреслені у цих документах. Якщо говорити дещо спрощено, воєнних злочинів є чотири категорії: коли військові обстрілюють обʼєкти, які не можна обстрілювати, — школи, лікарні, госпіталі тощо; якщо використовують заборонені боєприпаси — касетні чи фосфорні бомби; коли порушують правила поводження з військовополоненими; і [порушують правила поводження] із цивільними особами.

А якщо в діях окупантів немає порушення законів війни, то немає і воєнного злочину.

Наприклад, візьмімо болюче питання так званих супутніх втрат. Цивільні не евакуювалися з населеного пункту, де ведуться бойові дії, і загинули. За правилами ведення війни, сторони конфлікту можуть не зважати на втрати серед таких цивільних осіб. Їхня смерть не вважатиметься воєнним злочином, бо сталася не внаслідок порушення законів і звичаїв війни, адже цивільним не варто перебувати в зоні ведення бойових дій.

Або візьмімо дії окупаційної влади. На окупованих територіях вона має забезпечувати громадський порядок. Грубо кажучи, вона має арештовувати людей за крадіжку, не допускати вбивств тощо. Якщо хтось з українців порушив громадський порядок, його росіяни затримали, посадили, приміром, у якийсь підвал — то чи можна це вважати воєнним злочином? Якщо в цьому населеному пункті немає СІЗО й окупаційна влада виділила підвал для утримання злодіїв та інших правопорушників, проводить розслідування правопорушення, то факт утримання українця в підвалі не є воєнним злочином. А от тримати людину в підвалі за те, що в неї виявлено якусь українську книжку — такі дії вже мають ознаки воєнного злочину.

Тобто треба розрізняти кримінальний злочин на фоні війни і суто воєнний злочин.

Я хочу уточнити: голодування цивільних на окупованих територіях, приміром, як в Олешках, має ознаки воєнного злочину росіян?

У таких ситуаціях теж треба розбиратися. Якщо військові навмисне використовують голодування цивільних як метод ведення війни, якщо навмисне блокують постачання їжі, щоб примусити їх до певних дій, — це має ознаки воєнного злочину. Але якщо через воєнні дії не можна забезпечити підвезення продуктів у населений пункт — про воєнний злочин не йдеться. Воєнний злочин — це завжди злий умисел, свідоме порушення законів війни заради того, щоб зламати опір противника. Навмисне позбавити населення їжі, унеможливити медичну допомогу тощо.

Тобто якщо українці помирають від хвороб, бо не хочуть отримувати медичну допомогу від лікарів, які приїхали з росії, то російська сторона не несе за це ніякої відповідальності?

Якби українські цивільні звернулися до російських лікарів по допомогу, а ті їм відмовили — це був би воєнний злочин росіян. Або якщо замість лікувати наших військовополонених російські лікарі їх навмисне заражають хворобами й фактично катують — це теж ідеться про злочин.

А хто ж проводить межу між прикрим випадком, якимсь важким інцидентом на окупованій території і, власне, воєнним злочином?

Дія, вчинок, що має ознаки воєнного злочину, можуть бути визнані злочинними тільки за рішенням суду. Але є дії військовослужбовців ворожої армії стосовно цивільного населення, які ніколи не будуть визнані злочинними. Наприклад, солдат має право взяти теплу куртку з порожнього будинку, якщо йому холодно, — для виживання. І це не буде вважатися мародерством. А от коли він бере унітаз чи телевізор, які йому не потрібні для виживання, то це вже мародерство, воєнний злочин.

Українську дівчину зґвалтували російські солдати. Якщо окупаційна влада на це не відреагувала, не покарала відповідно своїх військовослужбовців або навіть і заохотила їх до таких дій — ідеться про воєнний злочин.

Кожен випадок потрібно розглядати окремо й з’ясовувати, чи йдеться саме про воєнний злочин, хто віддав наказ вчинити злочинні дії тощо.

росіянин не стає апріорі воєнним злочинцем, якщо він воює на території України. Так само як українські військові не стали автоматично воєнними злочинцями, коли увійшли на Курщину. Спрацьовує принцип презумпції невинуватості: скоєння воєнного злочину необхідно довести в суді.

Щоб свідчення прийняв суд

Українці охоче розповідають про воєнні злочини росіян, жертвами яких стали?

У кожній ситуації по-різному. Ви не можете примусити людину розказувати про злочин, жертвою якого вона стала, ви не маєте на це права. Спочатку людина має отримати медичну й психологічну допомогу, а вже після цього вирішити: розповідати вам щось чи ні.

Є випадки, коли людина розповіла свою історію поліції, СБУ, волонтерам, які документують воєнні злочини, а потім на заочному суді над воєнними злочинцями відмовляється давати свідчення — і це її право. І примус тут неможливий.

Особливо неохоче розповідають про сексуальні злочини. І не будуть розповідати років так іще до двадцяти. Це типова ситуація. Люди мовчать, бо не почуваються в безпеці. В Україні тема сексуальних злочинів досі табуйована. Є дослідження щодо Донбасу, яке було опубліковане у 2018 році, стосовно сексуальних злочинів. Там вдалося дослідити більше. 60 епізодів. Більша частина з них — про чоловіків, які пережили сексуалізовані злочини. Вони взагалі мовчать про пережите, їхня реакція — ступор.

Траплялося, що в селі, куди ви приїхали документувати воєнні злочини, не знаходилося жодної людини, яка б погодилася з вами поговорити?

Такого не було. Могло йтися про те, що або ми вивеземо 50 свідчень, або 80.

Чи завжди свідчення жертв злочину або його свідків є абсолютно точними?

Бачите, людина біологічно так влаштована, що щоразу, коли вона розказує про певні події, її мозок наново перезаписує відповідну інформацію. Що частіше людина розповідає цю інформацію, то більша ймовірність, що факти будуть спотворені. І будь-який адвокат у суді може розбити ці свідчення, а свідка визначить як ненадійного.

Саме із цих причин Міжнародний кримінальний суд не бере до уваги свідчень, які вже були опубліковані, зокрема, журналістами. Відповідні свідки вже не будуть запрошені до зали суду в Гаазі. Бо їхні публічні свідчення, які вже можуть містити неточності, показують, що людина змінила свою думку. Також жертви можуть змінити свої свідчення під впливом інших джерел і розповідати на суді не те, що сталося насправді, а опублікований варіант подій. Тому коли ви документуєте свідчення, ваше основне завдання — зафіксувати неспотворені докази воєнного злочину. Тобто треба документувати факти, а не думки, оцінки й інтерпретації.

Які ж факти необхідно встановити під час документування воєнного злочину? От ваші волонтери приїхали на деокуповану територію — і? 

Ми ставимо людям не більш як вісім питань, щоб зайвий раз їх не травмувати. Наше завдання — з’ясувати, що, коли й де пережила ця людина, що вона бачила на власні очі. Бо можна дві години розмовляти з людиною, яка вам розкаже про все в селі, а потім з’ясовується, що в момент, коли ці події відбувалися, вона або в льосі переховувалася, або взагалі перебувала в іншому населеному пункті й про все знає із чужих слів. 

Часто відповідні події доводиться моделювати за допомогою свідчень багатьох людей. Наприклад, людина каже, що коли вона заходила в підвал, церква ще була в селі, вийшла з підвалу через день — церква вже згоріла. Далі нам треба знайти людей, які бачили, як горіла церква, можуть розповісти, що стало причиною пожежі. Потім ми йдемо на руїни церкви й шукаємо сліди обстрілів — ракета, приміром, чи «шахед» поцілив у споруду. Тобто ми працюємо і з людьми, і з об’єктом, щоб точно з’ясувати, коли й що саме трапилося, й усі нюанси дуже детально проробляємо.

Далі ця інформація потрапляє до спільної бази «Трибуналу для путіна» й узгоджується з іншими фактами, зібраними в польових виїздах.

Якщо для документування воєнних злочинів у деокуповані населені пункти приїздять поліціянти, службовці СБУ й прокуратури, представники громадських організацій, журналісти — то чиї саме матеріали беруться до уваги слідчими й судом?

Мандат на безпосереднє формування відповідного кейсу для суду має Офіс генерального прокурора України. У нього є підписаний меморандум роботи з Міжнародним кримінальним судом. Генпрокуратура має доступ до всіх матеріалів, зібраних іншими інстанціями, зокрема волонтерами ГО. А от уже кейси, сформовані Генпрокуратурою, захищені таємницею слідства.

Відкрити очі політикам і громадськості

Наскільки легітимними для судів є розслідування, які проводять різноманітні громадські організації? Чи всі із задокументованих злочинів потім розслідуються правоохоронними органами?

Загалом ми передаємо всі матеріали правоохоронцям. Але іноді правоохоронні органи їх по-іншому компонують, роблячи один кейс, наприклад, з подібних ситуацій.

Для суду розслідування ГО нелегітимні, бо ГО не мають офіційних повноважень проводити розслідування. Основне завдання ГО — передати матеріали своїх розслідувань до прокуратури або безпосередньо до офісу Міжнародного кримінального суду, які мають їх перевірити.

Тоді чи є великий сенс у цій роботі?

Річ у тім, що зібрану інформацію ГО передають і до міжурядових інституцій, щоб формувати певну громадську думку й мати вплив на політичні рішення. 

Розумієте, судові процедури в українських судах можуть тривати роками, у Міжнародному кримінальному суді ще довше, ніж у національних. Але нам уже зараз треба, щоб світова громадськість знала, що відбувається в Україні й ухвалювала відповідні рішення. І от наші ГО документують свідчення, проводять розслідування, і своєю репутацією гарантують, що вся зібрана інформація є правдивою. І передають інформацію до Рада Європи — це провідна європейська міжнародна організація, діяльність якої зосереджена на захисті прав людини, розвитку демократії та дотриманні верховенства права. Заснована у 1949 році, об'єднує 46 держав-учасниць, включно з Україною (яка стала членом 9 листопада 1995 року).Ради Європи, до ОБСЄ (Організація з безпеки і співробітництва в Європі) — це найбільша регіональна безпекова організація у світі, яка об'єднує 57 держав Європи, Центральної Азії та Північної Америки, включно з Україною.ОБСЄ, інших міжнародних організацій, їхні представники приїздять в Україну, перевіряють інформацію і вже від свого імені поширюють її.

Люди у світі з більшою довірою сприймають інформацію щодо ситуації в Україні саме від таких міжнародних інституцій. І це сприяє тому, що саме така правда про Україну буде поширюватись і стане загальновідомою. Бо те, що очевидно українцям в Україні, абсолютно не очевидно людям у Гондурасі чи Нідерландах, як би прикро нам від цього не було. І завдяки співпраці з міжнародними організаціями ми можемо впливати на громадську думку у світі, щоб іноземцям було зрозуміло, кого — нас чи росіян — підтримувати у цій війні.

А третій вектор використання наших матеріалів щодо документування і розслідування воєнних злочинів — це робота з політиками й дипломатами, які ухвалюють відповідні політичні рішення. Приміром, чотири рази на рік представники європейських парламентів з’їжджаються до Штаб-квартира Ради Європи розташована в місті Страсбург на сході Франції.штаб-квартири Ради Європи, де ми — глобальна ініціатива «Трибунал для путіна» та інші організації — розповідаємо про воєнні злочини в Україні, привозимо жертв цих злочинів, які можуть розповісти про пережите особисто. 

До речі, саме в Раді Європи ухвалене рішення визнати агресію росії війною, створити міжнародний реєстр збитків, Спецтрибунал проти злочину агресії.

Якщо порівняти воєнні злочини початку війни й зразка 2026 року — їхні види змінилися? А кількість? росіяни наразі менше мародерять чи ґвалтують?

Наші колеги-правозахисники з російського «Меморіалу» у своєму дослідженні порівнювали воєнні злочини росіян в Чечні, Сирії, Україні. Дійшли висновку, що злочини росіян скрізь однакові, щоправда, в Україні вони мають більші масштаби. І я не можу пояснити, чому рівень звірства росіян в Україні такий високий. Як вражено сказала мені одна жінка: «Ми ж з ними одні радянські мультики дивилися, ми ж з ними по-російськи говорили — чому ж?». Ну, у мене немає відповіді на це питання.

А щодо кількості злочинів у різні періоди війни, то найбільше їх відбувається на окупованих територіях, до яких ми роками не маємо доступу.

А що утруднює документування воєнних злочинів на деокупованих територіях?

Час і гроші. Тобто їхня недостатність, хоч міжнародні організації ніколи й не відмовляли нам у фінансуванні — Євросоюз, наприклад, виділяє великі кошти. Але ці ресурси використовуються і на навчання суддів, прокурорів, котрі займаються воєнними злочинами.

Ще ми відчуваємо певні труднощі через недостатню кількість волонтерів і професійних документувальників — багато з них чоловіки, а їх мобілізовують.

На вашу думку, чи реально задокументувати всі злочини? Чи не доцільно документувати тільки типові, щоб упоратися з величезною кількістю фактажу?

Я вважаю, що треба задокументувати все. Бо правосуддя починається з фіксації. Ми маємо поважати досвід людей, які стали жертвами й свідками російських злочинів. Це глибока травма українців, яку ми зможемо відрефлексувати, тільки коли вивчимо її. Бо ми вже намагалися свого часу відмахнутися від травматичного досвіду українців в СРСР — і тепер маємо повторення.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».