«Найважче те, що я, військовий, не міг себе захистити, бо тільки "рипнуся" — катують сильніше». Прийти до тями після полону

Наразі жінка проходить реабілітацію у львівському Центр ментального здоров'я є підрозділом реабілітаційного центру UNBROKEN, що діє на базі Лікарні Пантелеймона Першого територіального медобʼєднання ЛьвоваЦентрі ментального здоровʼя.

«Психіка людей, які пройшли полон, зазнає глибоких травм — через насильну ізоляцію, катування, приниження гідності. Ці люди не раз заглядали в очі смерті, пережили дуже важкий стрес. У полоні рівень небезпеки, страху такий великий, що свідомість уже не може цю ситуацію контролювати. Там людина виживає завдяки інстинкту самозбереження — а це завжди недовіра до інших і до ситуації. Тому після полону психіку колишніх полонених треба адаптувати до безпечних умов життя», — зазначає керівник Центру ментального здоровʼя Олег Березюк.

Що значить — адаптуватися до життя після полону? Чи однаковий процес адаптації у чоловіків і жінок? Яких ситуацій треба уникати, щоб не нагадувати людині про загрози полону? Чому після полону потрібен психотерапевт?

hromadske поїхало до Львова, щоб із фахівцями Центру ментального здоровʼя і його пацієнтами розібратися, якої допомоги від психотерапевтів потребують колишні полонені.

Від ейфорії до депресії

У кожного, хто побував у лапах росіян, — своя історія. Однак, за словами військової, яка пройшла російський полон, Марʼяни Мамонової, усі вони, повертаючись додому, проходять один шлях. Початковий його етап — ейфорія від раптово отриманої свободи. Із часу звільнення Марʼяни минуло більш як два роки, і нині вона вже як психотерапевтка допомагає військовим, колишнім бранцям кремля. 

«Перший місяць вдома після полону в мене був дуже насичений: я хрестив дітей своїх друзів, гуляв на весіллі, приймав запрошення на дні народження. Я постійно кудись до когось їхав, постійно якісь події», — ділиться Тимур, колишній офіцер 36 бригади, провів у полоні понад два роки. 

«Мені хочеться надолужити все, що я пропустила в полоні, — сучасну моду, магазини, театри, прогулянки. Усе цікаво, усе мене радує, про все хочеться знати», — додає Ірина, колишня кухарка полку «Азов», провела в полоні два з половиною роки. 

Марʼяна Мамонова каже, що така радість життя триває десь до двох місяців. Людина прагне реалізувати все, про що мріяла в полоні. А потім ейфорія закінчується.

«У полоні ти кидав усі свої ресурси на те, щоб вижити. А тепер ти починаєш аналізувати ситуацію, і пережите тебе пригнічує. Людина провалюється в депресію, уникає спілкування. Але людині не від соціуму хочеться втекти, а радше від самої себе. На нерозуміння з боку рідних і знайомих людина починає відповідати агресією. Інколи мені здається, що люди, які повернулися з полону, тривалий час самі не знають, як вони хочуть, щоб із ними спілкувалися. Тому що вони не знають, якими вони є тепер, і наскільки масштабно їх змінив полон», — розповідає Марʼяна. Навесні 2022 року вона потрапила в полон як лікар 36 бригади й була звільнена майже через пів року, буквально за чотири дні до своїх пологів.

За її словами, через депресію, прагнення усамітнення, агресію проявляється реальний стан травмованої психіки колишнього полоненого.

«І це нормально. В такий спосіб організм сигналізує про своє емоційне, психічне виснаження. У цей момент обовʼязково треба звернутися до психотерапевта, щоб разом із ним пройти цей етап. Самостійно долати ці проблеми дуже складно», — наголошує Марʼяна.

Але сам факт звернення до психотерапевта ще не гарантує успіху. Треба, щоб колишньому полоненому захотілося в розмовах із фахівцем бути щирим і відвертим. А із цим — проблема.

«росіяни швидко вчать не довіряти нікому. У тебе в полоні виробляється звичка мовчати — щоб не нарватися на побиття, щоб на тебе не донесли», — говорить Вадим, офіцер 35 бригади, провів у полоні понад два роки.

За словами Олега Березюка, умови перебування в полоні підривають одне з базових людських переживань — довіру до себе, до інших людей, до середовища, до своїх почуттів, навіть до свого тіла.

Тому дуже важливо відновити цю довіру. Насамперед — через «місток довіри» з психотерапевтом.

«На початку спілкування з психотерапевтом люди говорять про все, крім пережитого в полоні. Вони ніби заперечують свій травматичний досвід. Їм настільки не хочеться згадувати про пережите, що в них спостерігається погіршення памʼяті. І тому не треба зразу говорити з ними про полон. Треба просто говорити — про що їм хочеться. Але поступово ми з ними все одно повертаємося до цього травматичного досвіду. Треба згадати все, пережити, виплакати, прийняти й відпустити — ось як це працює. Це тривалий процес», — каже Марʼяна Мамонова.

«Жінкам — краса, чоловікам — спортзал»

За словами Олега Березюка, один із найефективніших методів роботи з колишніми полоненими — пролонгована експозиційна терапія. Це коли пацієнт разом із терапевтом, якому вже довіряє, повертається до найдраматичніших епізодів свого травматичного досвіду.

«Але з психотерапевтом він уже проживає їх у безпечних для себе умовах. Поступово пережите осмислюється вже як історія з минулого. З актуальної памʼяті воно пересувається в памʼять „архівну“, яка не має емоцій. Періодично пацієнт зможе актуалізувати для себе цю історію — це як сльози на кладовищі. А потім знову перевести спогад у безболісну архівну памʼять. Тобто йдеться про те, щоб людина могла управляти своїми емоціями стосовно минулих подій», — пояснює Березюк.

Вадим свідомо не розмовляє про полон із батьками — вважає, що їм достатньо болю та переживань. Розповідати про полон знайомим не хоче. А от Марʼяні Мамоновій — так. Бо вона може дати пораду, яка справді виявляється корисною.

«Марʼяна сама пройшла полон. Вона мене розуміє. Я багато говорив з нею, як наді мною росіяни знущалися, коли дізналися, що я воюю з ними із 2014 року. Найважче те, що я, військовий, не міг себе захистити, бо тільки я „рипнуся“ — катування збільшуються. Вони знущаються, а ти просто мовчки стоїш і виконуєш їхні команди. Марʼяна говорила, що така моя поведінка у тій ситуації була виправданою, бо дозволяла мені вижити. От я вижив, повернувся в бригаду і знову буду воювати. І це головне. Після спілкування з Марʼяною мені легше тепер усе те згадувати, я з нею виговорився», — розказує Вадим. 

Попервах після повернення він з острахом спілкувався з людьми. Тепер уже не боїться висловлювати свою думку, не уникає людей. Навпаки, за порадою Марʼяни, шукає з ними спілкування.

«Я почав виходити на вулицю, ходити в кіно, кафе, свідомо заводити знайомства — це спрацювало. Моє роздратування, напади агресії виникають рідше. Я зрозумів, що люди не винні в моєму полоні. Полон — це епізод життя, і він уже минув, а життя продовжується. До речі, Марʼяна навчила мене гасити агресію — порадила думати про щось приємне в житті. Сказала, що раз такі думки допомагали мені в полоні триматися, то і після полону теж. Я спробував — справді цей метод працює, відволікає», — ділиться Вадим.

Тимур теж уникає розмов про полон із рідними.

«Вони будуть плакати, а мені замість сліз потрібна кваліфікована допомога. У розмові з Мар’яною я хочу з’ясувати для себе — як мені жити далі. Чи варто мені демобілізуватися зараз, чи повернутися в армію? Марʼяна пояснила мені, що я ніколи не зможу забути полон, але я маю зробити для себе висновки з того свого досвіду. Один я вже зробив: нічого не відкладати на завтра, бо завтра може не настати», — каже Тимур.

За його словами, йому наразі дуже дошкуляє почуття провини перед хлопцями: от він із сімʼєю, ситий, у безпеці, а їх зараз у полоні бʼють, вони там жадібні до шматочка хліба.

«Думка про них не дозволяє мені кайфувати життям. Чому мене, а не їх обміняли? Як мені їх витягнути? Психотерапевти говорять, що через почуття провини проявляється моє співпереживання тим хлопцям і що це так і має бути. Узагалі я можу з Мар’яною говорити про що завгодно — і про політику, і про стосунки із цивільними. Після цих розмов свідомість прояснюється», — ділиться Тимур.

Ірині наразі дуже дошкуляють спогади про російську жорстокість у полоні — як можна знущатися з живих істот заради забави? Не давати по 8 днів води? Бити? Забороняти жінкам виконувати гігієнічні процедури?

«Психотерапевти допомагають зробити ці спогади менш болючими. Вони не примушують мене до відвертостей, не вимагають відповідей, якщо я не хочу говорити. Розмовляють зі мною дуже акуратно, як із тендітною кришталевою вазочкою. Мені справді стає легше на душі. Я вже не піднаглядна, я сама собі господиня, я вдома, моя дитина зі мною», — каже Ірина.

Особливо їй подобається в роботі з психотерапевтами, що ті не жаліють, а проживають із нею кожен важкий для неї епізод.

За спостереженнями Марʼяни Мамонової, реабілітація у жінок відбувається швидше, ніж у чоловіків. На думку психотерапевтки, велику роль у цьому відіграють різноманітні б’юті-процедури. 

«Вони допомагають жінці повернути втрачену в полоні жіночність, стати привабливою для самої себе. Вони пробуджують у жінок бажання подобатися, бажання радощів життя. На чоловіків же краще впливають фізичні навантаження у спортзалі. У нашому центрі вони там по 3-4 години тягають залізо під власні переможні крики. Їм це реально допомагає. Я думаю, що спрацьовують якісь глибинні природні установки чоловічої статі — бути войовничими істотами й перемагати», — зауважує Марʼяна.

Лікувальний доторк

«Коли нас вели до лазні, то оголювали, надівали нам на голови мішки — і ми мали йти так по коридору. Ми голі, а конвой — чоловіки. Конвой на тебе дивиться, зеки на тебе дивляться», — згадує Тетяна.

Таку практику росіян Марʼяна називає різновидом зґвалтування — бо все це робиться проти волі полонених жінок.

«Примусове роздягання, тортури — це знецінення людини через її тіло. Єдиний спосіб витримати цю ситуацію — не зважати на біль свого тіла, абстрагуватися від нього. Щоб процес реабілітації після полону був успішним, нам треба повернути людині довіру до свого тіла, щоб воно перестало бути для неї об’єктом наруги. Один із методів — це так звана тілесна терапія. Тобто спосіб взаємодії із психікою людини через її тіло, адже воно вбирає в себе інформацію про пережитий травматичний досвід», — пояснює фізичний терапевт Лев Шпунт.

Йдеться, зокрема, про спеціальні повільні рухи, які виконуються на тілі людини. Вони майже непомітні для ока, але тіло їх дуже добре відчуває — і «розмерзається» завдяки їм.

Під час цієї процедури долоня разом із пальцями легенько притискається до плечей. Якщо пацієнт реагує на доторки позитивно, фізичний терапевт починає торкатися ніг, рук, живота, спини, голови.

«Людина починає розкриватися, усвідомлювати своє тіло. Почуття небезпеки, втома щезають, людина може навіть заснути. Дехто розслабляється настільки, що, нарешті, починає плакати — вперше за багато років. А прояв емоцій важливий, без цього людина не проживе своєї травми», — пояснює Лев Шпунт.

На жаль, Ірина, Тетяна, Тимур не знайшли сил на тілесну терапію. Вадим пішов на одне заняття — і відмовився від неї на користь спортзалу. Арттерапія, з її можливістю перенести на папір переживання, теж поки що не приваблює моїх співрозмовників. (До речі, Олег Березюк пояснив, чому під час арттерапії пацієнтам пропонують малювати на чорному фоні. Тому що чорний у багатьох культурах сприймається як притулок несвідомого. Людина малює — і немов вивільняє свої неусвідомлені переживання, щоб, нарешті, усвідомити їх…)

«Ми зважаємо на те, що ментальна реабілітація завжди індивідуальна. Але колишнім полоненим я рекомендувала б психотерапію, тілесну й арттерапію, роботу з глиною, заняття спортом — це те, що допоможе їм нормалізувати свій психічний стан», — говорить Мамонова.

Полон наздоганяє

Бетонні стовпчики з металевими ланцюгами для перекривання дороги автівкам — звичний елемент міського пейзажу. В Ірини вони викликають стійку асоціацію з полоном.

«Ці ланцюги дзвенять, як кайданки. Я чую цей звук, і сама собі кажу: „Ні, не може бути, що ти знову в полоні, заспокойся, ти вдома“. Але кілька жахливих миттєвостей я при цьому переживаю», — розповідає Ірина.

Вадим і Тимур, яких росіяни катували електрострумом, з усього огрому звуків мирного життя миттєво вирізняють ті, які нагадують звук увімкненого електрошокера, — і переживають жахливі моменти. Так само болюче реагують на собачий гавкіт — підсвідомо чекають, що наступної миті вівчарка повалить їх на землю під регіт охорони, і знову вони переживуть відчуття абсолютної беззахисності. 

«Або клацання пальцями — від цього звуку теж усе всередині завмирає. Бо таким клацанням ми в камері подавали одне одному сигнал, що охоронець заглядає у вічко дверей — а це кожному з нас загрожувало небезпекою», — говорить Тимур.

«Мені дуже важко зараз чути, як хтось грається в кишені ключами. Бо коли стояв біля ґрат „мусор“ і тарабанив ключами — значить, зараз ґрати будуть відчинятися, до камери зайдуть російські специ й буде весело», — пояснює Вадим.

За словами Марʼяни Мамонової, навіть дуже якісне спілкування з психотерапевтом не може назавжди убезпечити колишніх полонених від періодичного провалювання в агресію, негативні емоції, депресію. У людей упродовж подальшого життя можуть повторно виникати раптові, дуже сильні переживання минулого досвіду. Полон буде їх періодично наздоганяти.

«Приміром, мене тригерить запах сигарет — адже охоронці курили. Я зараз не можу зайти до палати, коли відчуваю там запах цигарок. Таке відчуття, що я задихаюся. У мене пришвидшується серцебиття. Мені хочеться знайти місце, де я почуватимуся в безпеці, — просто хочеться вибігти, тільки не залишатися тут, де пахне цигарками», — ділиться Марʼяна.

Вона зауважує, що з допомогою психотерапевта колишнім полоненим треба навчитися переживати такі періоди. Зокрема, Марʼяна радить пацієнтам повʼязати звуки, які нагадують їм про полон, зі звуками мирного, безпечного для них життя. Наприклад, голосні крики — із галасливою веселою грою дітей на майданчику. За словами Тимура, йому це майже вдається…

«Так, полон періодично наздоганятиме. Але у процесі реабілітації дуже багато значить, як людина використовує пережитий у полоні досвід. Можна не сходити з позиції „я бідний і нещасний, за що мені була та вся біда“. А можна на базі цього досвіду допомагати іншим. Приміром, я, лікарка батальйону, опанувала після полону фах психотерапевта. Треба сказати самому собі: так, я пережила чи пережив важкі, складні речі. Але це був результат мого свідомого рішення піти на фронт. Запитайте себе, чи зробили б ви інший вибір, якби зараз повернулись у лютий 2022 року. Найімовірніше — ні», — каже Марʼяна. 

***

А знаєте, що найбільше дивує колишніх полонених у цивільному житті? Люди. Які жаліються на ціни, на погоду, на безгрошівʼя чи відсутність роботи.

«Люди, отямтеся. Ви не знаєте, що значить мати проблеми. Цінуйте життя», — звертається до кожного Ірина.