Роліт. Будинок перший: кімната для прислуги або собаки, стара чекістка і кабінет зубного техніка у квартирі Рильського

Хочеш житло? Плати з власної кишені 1000 карбованців

«У кінці 1934-го — на початку 1935-го на одне з київських подвір'їв одна за одною почали приїздити підводи й вантажівки. Деякі з них прибували прямісінько з залізничного вокзалу, розташованого неподалік, інші — з ближчих і дальших київських вулиць. Новосели радісно вивантажували меблі, кухонне начиння, валізи з домашнім скарбом, книги, а також — дбайливо укладені! — теки з рукописами». 

Це було подвір'я новозбудованого Роліту — Кооперативу робітників літератури. Протягом семи наступних десятиліть тут мешкатимуть чи не всі літературні корифеї. Андрій Малишко напише «Пісню про рушник», Олесь Гончар — «Собор», Микола Бажан перекладе «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі.

Але це буде потім.

У другій половині 20-х на тлі житлової кризи в Києві утворювалися житлово-будівельні кооперативи, що означало: хочеш квартиру — фінансуй будівництво зі своєї кишені, а уряд докладеться. Так об'єдналися лікарі, поліграфісти, академіки. Майстри пера теж надумали звести будинок для себе.

Прозаїк Іван Ле посміювався: «Повитягаємо наших поетів і романістів з їхніх комунальних конур у пристойні окремі квартири. Може, краще писатимуть!».

Щоб стати пайовиком, потрібно було внести 1000 карбованців. Сума кругленька — пересічний робітник тоді за цілий рік заробляв 857 карбованців. Але для письменників це не такі вже й страшні гроші. Прозаїкиня Докія Гуменна за свою першу повість «Кампанія» отримала 1929-го гонорар у 1000 карбованців, який і віддала на будівництво.

Але, щоб мешкати в Роліті, не достатньо було бути членом Спілки письменників і гарно заробляти. З-поміж творців обрали авторів актуальних творів про революцію, громадянську війну, класову боротьбу, про колгоспників і комуністів — «справжніх радянських письменників» України.

Замість загальної їдальні — кухні по 2,5 метра

Роліт задумали як елітне житло з просторими квартирами й телефоном у кожній. Хотіли навіть зробити на даху місце для засмагання, а також літературний клуб для зустрічей. А от кухні запланували крихітні, площею 2,5 метра. Донька поета Івана Гончаренка згадувала: «Мама після заселення розгублено запитала в батька: “Ваню, що ж це за кухня?” На що той відповів: “Не бійся, за рік — другий настане комунізм, їжу безплатно даватимуть у їдальні, а ми вдома будемо тільки розігрівати!»

«У тій кухні було так тісно: двом людям не розминутися, — розповідає для hromadske Лариса Масенко, донька письменника Тереня Масенка, яка виросла в Роліті. — Дуже незручно, особливо коли хтось із дітей письменників одружувався і на кухні з'являлася ще одна господиня».

Архітектурний проєкт у стилі модного на той час конструктивізму створив український зодчий і художник Василь Кричевський і його помічник Петро Костирко. Але 1929-1931-ті — це роки кризи й розрухи, тому в уряді вирішили: менші кімнати, вужчі коридори, нижчі стелі.

Бюджет урізали, і від початкового задуму люксового житла майже нічого не лишилося: ані спільної їдальні, ані клубу, ані кругових сходів. Ба більше, навіть ліфтів довго не було, і не всі мали балкони чи телефони — Роліт зводили поспіхом і здали неготовим. Жильці місяцями доводили свої оселі до пуття.

Кричевський був вражений тією покаліченою спорудою, яка зрештою через кілька років постала від рогу сучасної вулиці Богдана Хмельницького вниз вулицею Коцюбинського. 

Пізніше називав будинок «надмогильним пам'ятником усього того періоду».

У дім втисли 60 квартир — більше, ніж планували, бо до київських творців додалися харківські: столицю 1934-го знову перенесли до Києва, і обраних запросили сюди з будинку «Слово». Для житла пристосували навіть підвал.

І от заселення. У Роліт в'їхали працівники літератури: «поети, прозаїки, драматурги, критики, літературознавці, редактори, навіть видавці та цензори. Колеги й супротивники, друзі й конкуренти, гнані й гонителі». 

Чотирикімнатних квартир налічувалося лише шість. Їх зайняло керівництво Спілки та відомі письменники Іван Микитенко, Петро Панч. Їхні твори вивчали у школі 1935-го.

Трикімнатних було 35. У них загосподарювали Павло Тичина, Андрій Головко — їх теж включили до шкільної програми. А також Микола Бажан, Максим Рильський — їх  вивчатимуть пізніше.

Двокімнатних — 19. Вони найменш престижні, для початківців.

Кімната для прислуги або собаки

1939-го до Роліту добудували ще один помпезний корпус, геть в іншому стилі. За цей час змінилася радянська мода в архітектурі: від конструктивізму, а по-простому — коробки, перейшли до класицизму.

Новий корпус називали «цокольним» або «панським». Він з'єднаний із першим, але виходить на вулицю Хмельницького. Має сім поверхів, один під'їзд на 14 розкішних квартир. Тут стелі по 4 метри, оселі площею від 100 до 120 м кв.  І в кожній квартирі передбачена кімната для хатньої робітниці… або собаки. А псів тримали багато. Ліфт був лише для господарів, прислуга мала ходити через чорний хід.

«Домашні робітниці не були якимось поневоленими, скривдженими жінками, — згадує ролітівка Мар’яна Ангелова. — Письменники витягали з села знайомих, родичок, бо їм в ті часи забороняли виїжджати, вони не мали паспортів. Це була своєрідна опіка над цими людьми».

Маленьку Мар’яну гляділа родичка, жінка з інвалідністю. Є спогад і про свою прислугу в дружини Остапа Вишні: «Домробітниця Соня, єврейка, знедолена, знайшла притулок у нашій родині».

Увінчувала красу верхнього будинку мансарда, з якої відкривався запаморочливий вид на Київ. Сюди бігали діти з обох корпусів Роліту і сусідніх будинків дивитися на святкові салюти.

На той час статус деяких письменників виріс, і в люксовіше житло перебралися Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Головко, Петро Панч.

Саме на панському корпусі зараз установлено 29 меморіальних дощок «Тут жив і працював»: більше, ніж на будь-якому іншому будинку в Україні.

Як Яновський віддав свою квартиру Бажану та його пасії, а той його зрадив

Щастя новоселів було недовгим: наближався 1937-й з його чорним воронком, арештами, зникненнями людей, яких переважно чекали розстріли чи табори в Сибіру.

36 жильців Роліту були репресовані протягом 1930-1950 років. 

Пайовиків кооперативу Григорія Косинку, Євгена Плужника, Бориса Антоненка-Давидовича ув'язнили ще напередодні вселення. Лише останній із них замешкав у будинку після того, як повернувся із заслання.

Миколу Бажана, який жив на першому поверсі, переслідував панічний жах: повз його квартиру стрімко, голосно тупаючи чобітьми, проходили «гебісти» з ордерами на арешт. Він дослухався: якщо зупиняться — по нього. Спав у штанях цілий рік, щоб не мати недолугого вигляду в спідній білизні. 

Однієї ночі поет таки дочекався. Стукіт, підозрілий хлопчина, який молов нісенітницю: мовляв, Бажана нагороджено орденом Леніна, і він — журналіст, який хоче взяти інтерв'ю. Це провокація, подумав нещасний, утік з дому і три доби ховався на київських пляжах, де надибав у піску шмат газети. Там ішлося про те, що його справді нагородили найвищою відзнакою в СРСР. Цю оповідку часто згадують, але це легенда. Насправді діло було так: Роліт, ранок, поет п’є чай, стукіт у двері. Це Тичина — сусід, який і привітав із нагородою. А знав новину, бо самого нагородили таким самим орденом.

Через багато років з’ясувалося, що Миколу Платоновича таки мали арештувати. А врятував його Сталін, який похвалив поета на пленумі. Мовляв, гарно перекладав поему грузинського класика Шота Руставелі: «Нагородімо його!».

Орден став охоронною грамотою і відчинив двері до кращого життя. Бажану виділили квартиру в панському корпусі Роліту. І тепер він уже сміло попросив розлучення у дружини та запропонував руку й серце жінці, яку давно кохав. 

Але ж де жити молодятам? Виручив найкращий друг Юрій Яновський. Він віддав Бажану і його новій пасії свою двокімнатну квартиру в першому корпусі. А розкішне люксове нове помешкання Бажана зайняли його батьки, вже колишня дружина з донькою Майєю та Яновський з дружиною Тамарою. Уже пізніше, після Другої світової війни, поет подбав, щоб першій дружині та доньці виділили в Роліті окрему трикімнатну квартиру. Допомагав їм і грішми.

Але другу ось як «віддячив»: 1947-го Яновського знищували як письменника на одному пленумі за роман «Жива вода». Ніхто не наважився підійти, а Бажан, який обіймав уже високу державну посаду і засідав у президії, ховав очі. Він не захистив друга, хоча йому нічого особисто не загрожувало. 

За якийсь час він перепросив у Яновського, той пробачив, але дружбу відновити не вийшло. Уже у спогадах, через сорок років, Бажан написав: «Я люблю тебе і любитиму, бо рана, якої завдав тобі, стала моєю раною». Яновського не було на світі вже як три десятиліття.

Застрелився, щоб не доносити на друга

Максим Рильський у Роліті написав свою «Пісню про Сталіна». Мусив виконати це замовлення, щоб урятувати себе і свою родину від арештів. Не згадував про це ніколи. Раз обмовився так: у домі повішеного про мотузку не говорять.

Максим Тадейович любив музику. Одного разу другий секретар ЦК КПУ Постишев, у спробі вбивства якого звинуватили Леся Курбаса й Остапа Вишню й дали за це одному п'ять, а другому — десять років таборів (Курбаса розстріляли, Вишня повернувся), прислав Рильському та кільком іншим письменникам патефони. А також десятки платівок з народними піснями та записами відомих оперних співаків. Зокрема, Івана Паторжинського та Оксани Петрусенко. Цікаво, що вони мешкали в будинку через дорогу від Роліту і чули свої голоси з відчинених вікон.  

Якось Рильський у себе вдома спонтанно організував аматорський джазовий оркестр.

«Батько сів за звичкою за піаніно, — згадував син Рильського Богдан. — Вадим Іванович, людина темпераментна, почав відбивати рукою такт на дверцятах одежної шафи, не втримався Жорж — ножем і виделкою почав грати на пляшках різної форми й товщини. Прибіг і я зі своєю свистулькою — металевою дужкою з поршнем, на якій вдало відтворювалися солов'їні трелі. Так несподівано виник оркестр».

Друзі збиралися пограти часто, до оркестру додавалися нові інструменти: таз для варення чи дошка для прання. Дружина Рильського затуляла вуха і жаліла сусідів.

Восени 1940-го Максим Тадейович обідав в Охременка. Уже одягався йти додому, а господар заскочив до кабінету по цигарки. Раптом пролунав постріл. Рильський і дружина Охременка кинулися туди: чоловік лежав з простреленою скронею, поряд — браунінг.

Чутки заполонили Роліт: чому він це зробив? Інша жінка? Боявся доносу? Природна схильність до самогубства?

Влада заборонила встановлювати труну у Спілці й навіть некролог. 

Найімовірніша версія смерті, на думку авторів книги «Таємниці письменницьких шухляд» Станіслава Цалика та Пилипа Селігея: Охременка змушували шпигувати за Рильським. Відмовитися він не міг, виконати теж. От і вибрав кулю.

А Максим Тадейович прощальну промову, попри заборону, таки виголосив.

Примітно, що поет пускав до себе погостювати в Роліт друзів без житла: 1944-го у нього на рік поселився нікому не відомий Михайло Стельмах. А ще мешкав дантист Абрам Патлах, квартиру якого зруйнували під час війни. На дверях красувалася табличка: «Лікар Патлах. Лікую і вставляю зуби. Дзвонити один раз. М. Рильський — дзвонити два рази».

Стара чекістка

«Влада давала письменникам той мінімум можливостей, який дозволяв би їм бути задоволеними нею. Для них побудували цілу систему, куди, скажімо, входила і своя поліклініка, і два будинки творчості. Тих, хто був не згодний з “політикою партії”, викидала і нищила. Так було з Борисом Антоненком-Давидовичем, який відсидів 20 років, з Іваном Микитенком, який пішов здавати пістолет органам. Його знайшли застреленим, і досі невідомо: чи то самогубство, чи вбивство. Так було з десятками тих, до кого постукали у двері й кого забрали в чорному воронку. У цьому коктейлі невизначеності, підвішеності, залежності від влади й намагання вирватися, позиціювати себе як людей вільної волі варилися і дорослі, й ми — діти», — розповідає hromadske Мар'яна Ангелова, донька дитячої поетеси Тамари Коломієць.

Вона знала від батьків, чим займається радянська влада, а також про її нагляд.

А Лариса Масенко пам'ятає, як одна з ліфтерок сиділа в будинку, інша — на стільчику біля будинку, щоб підслуховувати розмови й стежити, хто з ким куди заходить і виходить.

«Її звали Ліля (ми дражнили її “Ліля Брік”), вона не приховувала, кому служить. Якось під час сварки з кимось кричала: “Я — стара чекістка!”».

Майстри слова все ж тишком збиралися на антирадянські розмови, передавали одне одному праці, які виходили самвидавом. Підпільну літературу читали й діти. 

Так письменницьке середовище: розмови, книги, зустрічі з політичними в'язнями, яким вдалося повернутися у Роліт — впливало на наступне покоління і формувало його цінності.

Лариса Масенко стала мовознавицею, професоркою філології. Досліджувала специфіку радянської мовної політики в Україні та її наслідки, зокрема практику втручання партійних органів СРСР у внутрішній розвиток української мови. Її чоловік — скульптор і письменник, син — художник.

Лариса Терентіївна не мешкає в Роліті з 1976 року. За шість років до цього його оголосили «пам'яткою історії». Приблизно в той час будинок перестав бути суто письменницьким. Хтось із перших поселенців загинув у таборах або на фронті, хтось помер, хтось переїхав до новіших будинків чи звів свій приватний. 

Але ті, що покидали Роліт, старалися зберегти після себе житло, щоб дісталося нащадкам. Деякі, особливо вдячні діти й онуки, створили своєрідні літмузеї у квартирах, залишивши кабінети письменників у тому вигляді, як було за їхнього життя.

Епоха Роліту як синоніму української літератури закінчилася на початку 2000-х, коли померли останні з давніх поселенців: поет Леонід Вишеславський, письменник Микола Руденко.

Зараз багато мешканців славетного будинку спочивають на Байковому цвинтарі. До того ж часто біля гноблених поховані їхні гнобителі — державні діячі. 

А квартири належать або нащадкам, або зовсім іншим людям, які їх купили. Скажімо, співачці Ірині Білик чи театральному режисеру Дмитру Богомазову.

Роліт же, за словами  Мар'яни Ангелової, — нині «затонулий корабель української літератури, який, як мушлі, обліпили меморіальні дошки».  

А свіжіші вивіски — «Оранта», «Нотаріус», «Обладнання для води» — уподібнюють будинок до решти.