«Я хочу бути серед вас дебілом». Вова Пахолюк із «ХЗВ» про свободу слова, хейт, старість і Френка Сінатру

Про 50-річчя, маски та Сінатру

Існує певна культурна тяглість, яка просто змушує мене зараз надіти маску сумного клоуна і почати скаржитися. Нещодавно передивлявся легендарний фільм Девіда Лінча The Straight Story. Фільм, як для Лінча, дуже незвичний, фестивальний. Він загалом веселий, але там постійно дуже сумні діалоги. Наприклад, головний герой, якому 80 років і який уже ледь пересувається, приходить до лікаря, який його питає, як він почувається. І він каже: «Почуваюся старим і ошуканим». 

Надіти маску індиферентного або веселого клоуна дуже важко, коли ти занурений в культуру і певні інструменти, якими ми змальовуємо для себе цей світ. Але є й певні обіцянки. Ну от, наприклад, Френк Сінатра нам обіцяв, що коли виповниться 80 років (головне дожити), то потім знову почнуться полюції й життя нормалізується. Я поки що не перевіряв. Він про це розказував дуже класно, як людина, яка дуже гарно знається на деталях. Сінатра казав, що можна дуже класно підійти, підсісти до дівчат у парку, кінчить і піти далі у справах. Так що я чекаю 80-річчя. 

Проблема в тому, що в нас —людей, які ще застали Радянський Союз, — не було взагалі ніякої культури старіння. З нами про це ніхто не балакав. Ми жили, як Курт Кобейн, ніби смерті нема. І потім уже у 27 років для нас кінець історії наставав. Усі старі, товсті, не знають, що робити. Єдине, про що мріяли, — це здохнуть. 

Звичайно ж, зараз часи змінилися. І ми отримали дуже багато різноманітних інструментів для того, щоб почуватися живим, навіть коли тобі 50, 50+ чи 80 років. Один з таких інструментів — це психотерапія. 

Я — суб'єкт протерапевтований. І якщо ми з цього кута подивимось, то в мене все дуже класно. Бо я подорослішав в тому сенсі, що зміцнив оцю свою захисну оболонку, свої кордони. Мене зараз пробити не так уже й легко. А тому якщо коротко, то у свої 50 я — класний. 

Чому Вова, а не Володимир

Володимир — це, по-перше, «володар всесвіту». Я володар тільки своєї колекції компакт-дисків, усе. Я навіть не володар своїй собаці, бо вона робить таке, що просто капець. По-друге, Володимир — це ж ім'я Леніна, якого я ненавиджу прям от з дитинства. По-третє, я зрозумів, що хочу бути саме Вовою, в дитинстві. 

У нас по сусідству жили два хлопці. В одного був синдром Дауна, а інший був просто такий безпритульник, за яким не наглядали батьки. Він був просто наче алмаз на районі, як Мауглі. І ці обидва хлопці були Вовами. І я дивився на цих людей і думав, що мене якось підкуповує дуже сильно оцей їхній рівень свободи, на який не могли вплинути ні культура, нічого. І я зрозумів, що теж хочу бути от таким, ну принаймні якісь характеристики цього стану хочу собі присвоїти. Що я хочу бути алмазом, Вовою тобто. 

Пісня Pink Floyd Shine Like A Crazy Diamond — вона ж, власне, про це. Вони ж називали героя «алмазом» не тому, що він там якийсь мегаталановитий, а тому, що він їб*нько просто. Я не хочу робити все так, як його хтось запланував. А для того треба стати в певну позицію. 

Люди мають таку властивість: вони гуртуються, і це не завжди гарно. І потім у них з’являються якісь певні сталі судження щодо того, як воно має бути. Щоб зробити щось класне, проривне, чесне, треба це все відхилити й сказати: «Я хочу бути серед вас дебілом. Бо ви, не дебіли, так і не спромоглися побудувати нормальний світ, де можна було б нормально існувати».   

Про фізичну і творчу форму

Фізична форма моя, звичайно, не пікова. Але я думаю, що треба зараз застосовувати геть інший підхід до оцінювання цієї історії. Звичайно, я не можу присідати стільки, скільки присідав у 25, але принаймні я взагалі це роблю. 

Творча форма? Поки що все окей. Поки що я не втратив жагу до життя. А творчість, мені здається, з цим дуже пов'язана. Якщо жити вже не цікаво, умовно кажучи, то й творчість буде така — вся творчість буде закінчуватися в кабінеті ендокринолога, коли ти будеш розказувати, які в тебе проблеми.  

Є зараз певна проблема, що через оцей тиск реальності я став менше читати. Тобто я майже нічого не читаю. Але в мене дівчина — «книжковий наркоман», і вона постійно купує дуже багато книжок. Ми обкладені вдома цими книжками, як наркомани цукерками. І я потроху їх гортаю і все одно набуваюся. Мені цікаво, я щось передивляюся, постійно щось підчитую, постійно дивлюсь, якісь класні інтерв'ю. Я зараз на піку. Просто тупо на піку.

Чи Пахолюк вважає себе достатньо оціненим як митець

Це така пастка, в яку можна скочити й потім розірвати собі картину світу просто настільки, що будеш не в змозі взагалі нормально функціонувати. Звичайно ж, я не оцінений. Мене оцінюють нормально лише кілька людей, і то якщо прийти й сказати, що без кураторського тексту тут ніяк. 

Про свободу слова та обмеження 

Наша свобода, будь-яка, вона вже обмежена мовою. Це питання суспільного договору, звичайно ж, а він зараз постійно змінюється. Ми останнім часом отримали вже купу томів неологізмів і маємо все це якось інкорпорувати у своє життя.     

Обмеження ж можуть бути різного калібру. Я радше говорив би про свободу висловлювати певні стейтменти. І тут мені здається, що жодних обмежень бути не може, бо тоді весь сенс мистецтва і катарсису, а також взагалі всіх отих класних штук, які нам мистецтво дарує, зійде нанівець просто, якщо ми будемо себе так от дуже жорстко обмежувати.

Про лексику і пісню «Мені набридли п*дараси»

Ми потрапили в дуже складну ситуацію. Тут без кураторського тексту не обійтися. Людям треба дати контекст.   

На наші концерти ходить дуже багато геїв, дуже багато. Я, власне, сам запрошую, у мене є друзі. І ніхто не ображається, тому що зрозуміло, що так повернулося життя, що значення слова «п*дарас» дуже сильно змінилося. 

Але ми постійно себе редагуємо, в будь-якій ситуації. Я навіть постійно, коли пишу, думаю, чи залишати слово таким, як я придумав, щоб рима була більш ефектною, чи, може, якесь інше підшукати, щоб нікого не образити.

Про хейт у коментарях

Люди просто витрачають свій час незрозуміло як. Для них це ніби така заслоночка. Вони її відкривають, какають туди й закривають. І потім, якщо ти навіть напишеш їм розлогу анотацію до їхнього коменту, вони все одно то не прочитають. 

Мені цікаво розмовляти з людиною, яка принаймні з тобою перебуває в одному соціокультурному контексті, яка все розуміє. Там можна послухати. А те, що ми не відповідаємо чиїмось уявленням про те, як треба одягатися чи які слова казати — ну вибачте. У нас зараз в Україні, мені здається, можна знайти культурний продукт на будь-який смак.

Про православ'я та ієрархію

Я — православний християнин. І я думаю, що в українського православ'я зараз ЗПР — затримка психічного розвитку. Звичайно ж, я кажу зараз про православ'я як про явище. Воно не хоче враховувати наявність сучасної християнської думки дуже часто. І через це дуже багато історій, коли дівчат в джинсах виганяють з храмів і бла-бла-бла. 

Православ'я, звичайно, є різне. Але коли ти бачиш людину, для якої православ'я — це не просто набір іконок вдома, а шлях, це зазвичай дуже спокійні, начитані люди, з якими класно спілкуватися, навіть якщо вони одразу займають протилежну позицію і типу не погоджуються. Це просто кайф від спілкування. Я навіть останнім часом спілкувався і з протестантами, але з класними протестантами, з якими можна обговорити якісь незрозумілі для мене богословські питання. А коли людина одразу хоче натовкти мені обличчя за те, що я не таку магічну вербальну формулу висловив — ну це таке типу було 2000 років тому.  

Про старість 

Пісні про старість пов'язані з людьми, яких я любив, але я їх все своє життя знав, уже тільки коли вони були старі. І це для мене стало таким одкровенням, що можна любити людину, яка геть на тебе не схожа і ще й на додачу скоро помре. 

Я розумів, що їм уже ніяк не зарадиш. От я дивився, як моя бабуся страждає від діабету, і нічого ж не можна було зробити. Їй погано й погано. 

А по-друге, старість — це така точка, залізши на яку можна вже подивитися на себе з метапозиції та побачити те, чого ти раніше, наприклад, не бачив. Підбити якісь підсумки, а я дуже люблю підсумки підбивати. Порахувати все, що можна порахувати, недорахуватися і жити далі. Для мене це, мабуть, тому й важливо. 

А крім того, старість пов'язана зі смертю. А смерть, як наш останній трансцендентний пук, так само дуже важлива для мене.

Про помилки за 50 років 

Я кілька разів через недбалість щодо власного здоров’я ледве не крякнув. Одного разу на 23 лютого (а я в школі тоді працював) ми пішли з товаришем шукати роботу. Була вакансія в сумському телецентрі. Ми прийшли, а в них там була вечірка. Кейтеринг був шикарний — два ящики горілки стоять і така сумка, авоська, з «Примою». Без фільтра, оці червоні цигарки. І оце ми пили коктейль — «Прима» з горілкою.

Я прийшов додому дуже п'яний. Ще хотів світлофор дорогою відірвати. Прийшов додому і думаю: зараз мама прийде, а від мене так смердить, треба почистити рота з милом. Я відкусив шматок господарського мила, почистив зуби, а воно стало милом смердіти. І я вирішив якось проаерувати ротову порожнину. Я ліг у ванну і спрямував на себе струмінь води. І заснув. Прокинувся від того, що мене х*ячила по обличчю сестра: вона зайшла — а я там.

Що треба було взагалі? Як… Але. Якщо ми тут сидимо, балакаємо, значить це помилка не така вже й помиляста. Якось все ж на мене вплинула ця ситуація, щось я там передумав. Щонайменше те, що не треба чистити рот милом. І бухати на 23 лютого. 

Про секрет довголіття «ХЗВ»

Тут не треба ходити до ворожки. Секрет в тому, що в нас немає гурту в традиційному сенсі й нам не треба їздити на репетиції. І, власне, через те, що ми не робимо репетицій, ми й протрималися вже 28 років.

По-друге, мені дуже подобається композиторський талант колеги. Правда, це такий дуже рідкісний дар. І я розумію, що за такого рівня підготовки та майстерності можна робити будь-який продукт, власне, що ми й довели. Ми ж і оперу робили, і камерні концерти фортепіанні, і джазові, і які хочеш. «ХЗВ» — це ідеальний проєкт, який можна вписати в будь-який контекст. Він завжди дотепний, класний, візуально яскравий.

Що Пахолюк робитиме, якщо не буде «ХЗВ»

У мене є дуже класні приклади — Джордж Харрісон і Луї де Фюнес. А взагалі людей, які після бурхливої кар'єри почали вирощувати квіти, дуже багато.

Я буду вирощувати квіти. Я з дитинства не дуже розумів, нафіга воно взагалі потрібно. А виявилося, що це абсолютно магічна, терапевтична і суперестетична історія. Я буду вирощувати квіти і, мабуть, куплю курок, буду яйця продавати. «Вовині яйця». У мене є ще кілька ідей, не буду зараз палити. Буду щось робити й записувати в телефон каламбурчики. Це, власне, мій план на майбутнє.