«Мені буде не соромно вмирати». Лідер гурту «Пиріг і Батіг» про поезію, пацифізм, Стуса і ненависть до росіян

Про вуса

Насправді мої вуса — це результат травми. Колись на День студента я потрапив у бійку. Вона була коротка — я просто отримав там один удар, і на губу наклали 8 швів. Поки воно гоїлося, ти не годен ні голитися, нічого. І вуса от так росли. І я так дивлюся: блін, вуса — це ж класно. Всі сміялися, а я думаю: клас, тепер буду з вусами. Жінка така: «Ах, дідько». Досі терпить. Це вже десь років 15, це точно. 

Про роботу, поезію і піднесення початку 1990-х

Роботи зараз стало більше, і нам це подобається. Приємно, що у нас менше вільного часу і є якийсь певний фідбек. Ми стали цікаві не тільки нам самим, а це спонукає до подальших дій. Ми люди захланні в роботі, і тепер працюємо в три рази більше. 

Хоч як би сумно воно не звучало, думаю, на зацікавлення українською поезією вплинуло і повномасштабне вторгнення. Зрештою люди почали цікавитися більше чимось українським. Цю місію ми почали ще з «ГИЧ оркестром». Ми це тоді називали «поезія несправедливо забутих поетів», бо там був Володимир Сосюра, Тичина. Тичина зі мною ще зі школи, так само й Сосюра. Вірш «Любіть Україну» я одразу під «Animals» співав, і це було класно, весело, і всі у школі цей вірш знали, тому що є пісня. 

А потім ще трапився концерт у Львові, 1993 рік, «Плач Єремії» і «Мертвий Півень». Вони приїхали грати на День Незалежності, другу річницю, у спальний район. Вів Сашко Богуцький, босий, у вишиванці. Це я вперше таке побачив. 

Я — колишній гопник, я жив у спальному районі, був пацанчиком, кентувався з пацанами. Музичку я слухав завжди класну, бо мій тато був лабухом свого часу, грав всілякі кавери бендів на той час популярних — «Deep Purple», «Led Zeppelin», і власне схожі до них. 

І тут раптом цей концерт. Він дійсно дуже вплинув на мене, бо я більше почав заглиблюватися в українську поезію. Я вперше почув поезію Юрія Андруховича. Я не знав, що це Юрій Андрухович. І я побачив, як воно впливає — що ти приходиш на ранок у школу, а вже всі хочуть грати на гітарі «Мертвий Півень» — «Коли ти смієшся», або там «Плач Єремії» — «А вона». Воно спрацювало і на мене, і взагалі на весь район. 

Це був дуже гарний такий піднесений початок 1990-х. Перші 8 років незалежності були дуже піднесені, за цим приємно було спостерігати. Всі хотіли бути українцями, робити тільки українське. Але потім раптом щось зломилося, як на мене, зі смертю Чорновола. І в 1999-му знову почалося повернення всього російського.

Про життя на хуторі та записи альбомів

Це частина догмату проєкту. Після «ГИЧ оркестру» в мене сталася велика втеча з рок-н-ролу, я вирішив, що хочу лупанути акустично, дуже ніжно. І я засів на хуторі. Це типу ти пишеш альбом — ти там тиждень живеш. 

Перший «Поетичний» я писав три дні. Тобто, я чотири дні жив на хуторі. Ми жили втрьох: я, людина, яка пише, і людина, яка допомагає і підтримує (це Лесик, який з нами тепер грає на перкусії і є нашим старостою — ми так називаємо менеджера). І триптих оцей «Польовий» я писав на хуторі. 

А проєкт «Пиріг і Батіг» заснувався, коли ми працювали над матеріалом Степана Васильовича Руданського. Це був матеріал часів кріпаччини, і «батіг» у назві — це такий, власне, артефакт із того краю. 

Тоді ми жили із Маркіяном і з Сашком. Правда, не всі разом. Приїхав Маркіян, ми з ним тиждень сесії пописали, він поїхав — приходить Сашко. Я міг там на хуторі два тижні висіти. І це в нас, в принципі, завжди так. Ми зрозуміли, що так зручно писати альбом, коли всі на місці.

Про поетичне піднесення

Мені здається, це повертається. Пам'ятаю, коли на початку 1990-х до Львова приїжджала Ліна Костенко в університет — він просто був повністю забитий. Деякі люди чекали на вулиці, бо не могли потрапити. Я дивувався, бо мені було насправді не дуже ще на той момент цікаво. Я десь клас 4-5 був, ще дитинкою. Але мама сказала: ми всі йдемо на Ліну Костенко. І це було круто.

У нас зараз дуже велике піднесення поетичних форм. Є тривожні моменти, які, коли ти описуєш прозою, тебе не рятують. А коли ти поклав це в якусь поетичну форму, навіть якщо вона ще болючіша, але ти це зафіксував. І яку б ти не описував подію — чи сумну, чи веселу — поезія її робить значущішою.

Повномасштабна війна теж впливає. Поезії за ті 10 років стільки з'явилося, скільки не з'явилося за часи незалежності. А за останні два — це просто я взагалі мовчу. Ми свідомо прокинулися людьми, нацією, яка схильна до поетичних форм, себе залишати в поетичних формах. 

Про замордованих і ошуканих поетів 

Я навіть боюся занурюватися в історію, якщо чесно, хто на кого писав, бо це все дуже болісно. Ми зараз записали альбом «Перший подзвін» проєкту «Замордовані». Там 12 треків. Останній трек у нас — Стус і Ірчан разом. І я читав протокол дуже болісний з допиту Ірчана, де, я так зрозумів, з нього вибили якісь певні зізнання і прізвища, кого він ще може назвати, аби теж заарештували. Він там називає своїх побратимів Валер'яна Поліщука і Василя Бобинського. Це боляче читати та дивитися.

Вони були ошукані. Ці люди були ошукані тією кривавою, хижою владою. Ошукані криваво. Згрубша, Тичина, який повівся на те все, перелякався. Як про нього писав Стус: «деградував наш геніальний поет так само, як колись геніально писав вірші». Тобто, навіть і деградував він теж геніально. І ти не можеш викреслити цю поезію з української літератури, раннього Тичину. Вона є якимсь певним символом опису натури в українській поезії. Взаємодія з натурою в Тичини для мене беззаперечно на найвищому рівні.  

Про росіян і концепцію величі

За моїми спостереженнями, це така якась певна хижа субстанція людської подоби. Конкретні вороги, які ненавидять Україну всім серцем, «вєлікая росія». Це ж очевидно, що ці люди ошукані, і вони втішені в цьому ошуканстві. Тобто, вони втішені, що їх надурили, що вони — великий народ. 

В них оця велич — це просто єдине, що є. Якщо вони не великі, то їм нема чого існувати на цьому світі. А, щоб бути великим, ти маєш над чимось возвеличитись. Значить має бути хтось, хто має бути нижчим. І це приниження тотальне, і в тих людях воно на якомусь такому генетичному рівні вже закладено.

В енциклопедію радянську просто заглянути — там пише: якийсь там грецький філософ такий-то, і тут раптом «вєлікій рускій поет» збоку. Вони це слово, оцю велич, постійно десь приписують. Якийсь грек, якийсь німець, якийсь француз, і — «вєлікій рускій» десь завжди от є. 

І «добрі рускі», чи ліберали — вони всі фанати імперства, ти з них цього просто не виріжеш. «Шо ж ти, хохол, вдінь свого капелюха і все. Старший брат, молодший брат, все в нас буде класно. А путін і всі інші десь там хижі путіністи».

Друзі, блін, ні. Ви всі — імперці. Просто хтось вміє класно придуритися, а хтось не знає, як це робиться. Тому й кричить — я рускій і все. Для мене оцей російський ліберал, оскільки він є інтелектуалом, він навіть небезпечніший, ніж оцей «ванька», який, не виключено, навіть не вміє читати чи писати.

І оця концепція величі. Як колись Арестович говорив «малєнькая культура». Вона не маленька. Просто коли ти зациклюєшся на величі, ти втрачаєш радість відчувати безмежність. Українська культура не має меж, бо вона постійно розвивається. А коли ти хочеш бути великим — ти маєш мати лінійку, щоб виміряти свою величину. Тобто, втрачаєш оцей от весь елемент бути в безмежності та постійно розвиватися. 

Тобі не треба робити кордони більшими. А їх оця от велич спонукає: «Великі? Чи ми вже не настільки великі? Ми вже стали менші, ніж Китай?». Ну, умовно. Там все от робиться якимись такими мірками: дайте мені лінійку і я поміряю. «Скільки він написав там творів, дивися, який він великий, треба перекладати всіма мовами, бо він великий». І вони в це дійсно вкладають дуже багато грошей.   

Про пацифізм і ненависть 

Я плекав у собі певні пацифістичні радше сторони, аніж мілітаристичні. Тобто любов, краса, і всіляке таке. І навіть українізація в мене, я її досі продовжую, вона в мене лагідна і ніжна. Я акуратно нагадую людям, тому що агресивно — не працює. 

«Танго смерті» і «Колискова для кацапа» були написані мало не на другий день після повномасштабного вторгнення. Це власне той випадок, коли ти відчуваєш на собі ту всю ненависть, і тобі її треба десь виплеснути, тому що жити з нею — воно так не працює. Ти маєш тоді або фізично вбивати, або зафіксувати оцю емоцію в якийсь твір. І воно в мене в поетичні форми виливалось.

До цього поезія в мене була взагалі іншого ґатунку. Я мав видати першу свою поетичну збірку, це клінічна лірика, таке дослідження внутрішнього світу, розгубленості, яка зараз взагалі недоречна. Я тому й не поспішаю видавати, зараз взагалі не до цього.

І от ці пісні, вони трапились. Але потім все ж я знову вернувся до тих поезій Розстріляного відродження. Та й не тільки Розстріляного відродження. Ти починаєш занурюватися і бачиш, що там, в принципі, теж цієї ненависті немало запаковано, але в набагато красивішу форму. Наприклад, як у Стуса — ми говоримо про ненависть, а він це називає «гнів пречистий»: «Господи, гніву пречистого, благаю, не май за зле». 

Стус за мене вже все зробив, і мені не треба практикувати власне цю форму. І я припинив це робити, коли в Стуса для себе зрозумів — це гнів пречистий, все, це клас. 

Я хочу знову працювати з поезією. Тому ми, в принципі, ці пісні вже понад пів року не виконуємо. Хіба що, якби ми їхали для військових грати, і хтось із військових попросив заграти — так, ми виконуємо. 

Про сучасну культуру

Ми прогресуємо. Європа вже дуже давно не рухається. Коли все класно, людина місцями стає байдужою до оточення. Вона вже звикла до комфорту і їй складно знайти проблематику у світі.

А ми живемо в проблемі. Ми живемо у війні. Ми і є проблема взагалі, навіть для світу. І ми розвиваємося з космічною швидкістю, мені принаймні так хочеться думати. У нас немає вільного часу на самовтішання, бо в нас його зараз і не має бути. Ми, зрештою, згадуємо ті 100 втрачених років, і нам треба зараз за один рік пройти «пятілєтку». Так склались обставини. 

Я сподіваюся, що ми не будемо лінуватися і не будемо розслаблятися, будемо і далі маслати, бо ми зацікавлені в результаті. Я зацікавлений, наприклад, побачити цей результат ще за життя. Хоча, в мене є певні сумніви в цьому. Але я буду знати, вмираючи, що я приклав до цього руку, і мені буде не соромно вмирати.